Наша ялинка

— Падав сніг на поріг!.. — бадьоро торохкотіла Марійка, розпочинаючи чергову репетицію, і враз спинилася. А вже за мить:  — А в нас сніг буде на Новий рік?

Своїми запитаннями, немов тим самим снігом, мала зазвичай засипала старшого брата Яшка. Причому це була якась віхола запитань, на які той не завжди встигав відповідати. Або взагалі відмовчувався. Ось і цього разу озвався наш колишній однокласник Сергій. Він же Сірий чи Сірко. Він же Сєпар.

 — Ага, швидше «Град» упаде на поріг! — голосно пообіцяв. І трохи тихіше додав: — Тільки встигайте ховатися, — і вже зовсім тихо: — І це буде, пацани, ваш «Град». І ваш поріг...

— Тобі краще знати про в-а-а-ші плани, — сумирно погодився Яшко. — Бо ж недарма ти звідси давно вудки змотав! Знаєш, чого чекати від в-а-а-ших.

 Сергій теж не забарився із відповіддю.

 — І ви більше знали б, якби телевізор дивилися. А то сидите тут, наче в погребі!.. Ні, ну ви пойняли, що я хотів сказати. Не ображайтеся!

Ми не ображалися. І добре все розуміли. Бо й справді, за минулі майже три роки нерідко відсиджувалися у погребах. Як і всі жителі нашого селища, що опинилося у прифронтовій сірій зоні.

Тьху на ваш телевізор!

Під час обстрілів, частіше мінометних, у хатах залишалися тільки старі немічні люди. Або відчайдухи. Як он дід Василь. У його оселю на околиці вже якось улучив снаряд. І відразу півдаху знесло — немов і не було! Дід чимось трохи підлатав хату і відтоді вже майже не боявся обстрілів. «Снаряд, чуєш, двічі не влучає в одне місце!» — переконував сусідів. І так часто це повторював, що його й самого дорослі односельці, а за ними й ми поза спиною називали Дід Двічі.

 Та й про телевізор Сірий точно сказав. Ми його не так часто дивимося, бо електрика зникає. Це раз. А два — не дуже й кортить. Бо як послухати оті російські телеканали, то навіть ми — не звичайнісінькі дітлахи, а чорти з рогами! Хоч і малі, а вже і «фашисти», і «бандерівці». А все чому? Нас так називають тільки за те, що в Україні розмовляємо українською мовою та вчимося в українській школі, де завжди висів український прапор. Про дорослих узагалі мовчу. Російський «ящик» усіх підряд називає карателями і зрадниками. Але кого зрадили, наприклад, наші з Яшком батьки? Або Дід Двічі, вибачте, Василь чи інші односельці? Москву, звідки нас отак обзивають? Проте чим ми не вгодили далекій столиці іншої країни, якщо народилися і живемо у зовсім іншій  — своїй? Коротше, тьху на ваш телевізор! І заодно й на тих, хто у ньому на нас бреше!..

 А наш однокласник Сірий також не винен, що віднедавна має назвисько Сєпар. Бо це ж не він сам, а його вітчим колись пішов «захищати» Донбас. Ну, я б вам сказав, як називають це у нашому селищі. Проте не скажу! У прифронтовій зоні навіть діти відтепер знають, що мовчання іноді — це справді золото. Особливо для наших батьків…

А Сірка його мама ще рік тому забрала жити до Горлівки, де тепер «республіка». І відтоді нашого приятеля немов підмінили. Мало того, що задається, бо стало такоє гарадскоє! Так ще під час приїзду сюди постійно лякає нас різними дурницями. Його як послухати, то нас постійно обстрілюють тільки укропи та афроамериканці з НАТО. Ми з Яшком так обурювалися, що спершу навіть хотіли віддухопелити міського базіку. Та потім пішли мирним шляхом. Точніше, спеціально повели Сірого до приміщення нашої школи, в яку влучив снаряд. А там уже натовкли носом у зроблене отими «захисниками» Донбасу, яких він так захищає. 

 — Ось дивіться, дітки, уважно сюди, — промовив Яшко голосом нашої класної керівнички і показав на величезну пробоїну в стіні. — Що ми тут бачимо? Цей отвір чітко вказує, дітки, на той напрям, звідки міг прилетіти снаряд.

 І вже своїм, хлопчачим голосом додає:

— Тобто стріляли, бовдуре, тільки з того боку, де позиції, як ти кажеш, ваших. І ніяк цей снаряд, Сірко, не міг залетіти сюди з позицій, як ви їх звете, укропів.

 Тобто ми йому, як людині, розказали і показали, що й до чого. А воно дивилося-дивилося. Слухало-слухало. А тоді раптом:

 — Точно! Ви ж харчі з української гуманітарки їсте? І соки, мабуть, п’єте.  А чи знаєте, чого вам цю допомогу так щедро везуть? Та вас спеціально поступово отруюють якимись наркотиками. І ви тепер ще дужче той… Ну, чогось не любите Росію.

 Міна прилетіла на вогники

Ми його навіть лупцювати не стали. Бо він і сам насупився й почервонів після побаченого біля школи і сказаної вголос нісенітниці. Сєпар, одним словом. Проте коли недавно приїхав сюди на зимові канікули, то, звісно, взяли його у свою компанію і разом готувалися до Новорічних свят. Зараз ми переймалися найголовнішим: як умовити Діда Двічі, тобто Василя,  пустити нас до його ялинки? Цього року нас знову запросили на Новорічний ранок до школи у сусідньому селі. Та що ми, маленькі? Ми навіть минулої зими не залишилися без своєї ялинки.

Я, Яшко та ще Ігор у шість рук намалювали вели-и-ику ялинку на стіні нашої напівзруйнованої школи. Вийшла немов справжня! Бо ми її густо зафарбували зеленкою. Ох, і влетіло мені вдома! Я ж не знав, що мама з сусідами зібрала цей запас, аби передати разом з іншими медикаментами волонтерам, а ті повезли би бійцям на фронт. Ще добре, що ми витратили не всю «фарбу». Втім, то вже минуло. А ось тепер ми топтали стежку до справжньої ялинки, невеличкої і єдиної на нашому кутку,  яка росла у дворі діда Василя. 

 — Та Двічі аж двічі тебе пустить до своєї ялинки, — недовірливо пирхнув Сірко. — Або навіть тричі!

 Однак Яшко все продумав до дрібниць. Коли наша маленька делегація ступила до діда на подвір’я, Марійка спершу голосно розказала отой віршик про сніг на порозі та кота-пекаря з пирогом. Господар аж розчулився і трохи розгубився. 

— Колядувати ніби ще ранувато… Але чим же вас пригостити? Гляну, чи яблука там ніде не завалялися.

 Ось тоді ми й розповіли про свої наміри. А дідуган спершу відмовився нам допомагати. Не погодився навіть тоді, коли Марійка ще двічі з інтонацією розказала пригоду про кота зі снігом та ще кілька віршів про ялинку та Діда Мороза. 

— Ді-і-і-ду! — повторював Яшко. — Ми ж не для се-е-ебе! Це всі-і-і-ім нашим дітям буде приємно подивитися на таку гарну ялинку. Ми вже й ­і-і-іграшки приготували. Ді-і-іду, ось побачите: і вам тоді всі спасибі скажуть.

— Або подякують по спині ломакою! — сердито буркнув Дід Двічі й показав рукою вбік. — А  раптом оті, значить, анахтеми стріляти почнуть? Що тоді?

 — Та ви ж самі казали, що снаряди й міни тепер вашу хату оминають! — швидко підказав я. — У вас, діду, най-найбезпечніше подвір’я у всьому селищі. Ви ж самі не раз казали.

 Ху-у-ух! Це не дід, а скеля! Неприступний, немов екзамен із алгебри! Але ми гуртом його таки переконали. І домовилися так. Поки нікому не розповідатимемо, а хутко прикрасимо ялинку іграшками. А вже завтра запросимо до неї всіх наших дітлахів: їх на нашому кутку збереться не більше п’ятнадцяти. Концертну програму розпочне Марійка із відомим репертуаром, а далі вже приєднаються всі охочі. Поки ми радо поралися довкола ялинки, дід спершу тільки посміхався. А потім пішов до хати і невдовзі приніс різнокольорову електричну гірлянду та довгу переноску із дротів.

 — Клас! — аж заплескали ми в долоні, коли на ялинці весело заблимали червоні, зелені, сині, жовті вогники.

 — Ще ввечері перевірю, а завтра головне, аби електрика не зникла, — добродушно прогудів господар.

 Вночі мене розбудив далекий гуркіт і близький мамин голос у хаті. Невже знову обстріл? Не вмикаючи світла, почали швиденько вдягатися, а тим часом гахнуло ще раз — десь вибухнула міна. Потім затихло. Та ненадовго, бо перегодя зимова ніч знову озвалася гуркотом, але вже далеко-далеко. Що відбувається? Та лише вранці ми дізналися приголомшливі новини.

Перша: дві міни упали на подвір’ї діда Василя. Пізніше стали відомі деталі. Виявляється, спостерігачі з іншого боку увечері побачили вогники на прикрашеній нами ялинці й сприйняли це за сигнал свого корегувальника. Зафіксували місце, а вночі кинули туди кілька мін. Як і передбачав дід, боєприпаси не влучили у хату. Проте одна міна розірвалася якраз біля ялинки, залишивши тут вирву… Вибух стався за добрий десяток метрів від хати, але вікна повилітали. Ще добре, що діда не поранило. Правда, оглух на одне вухо.

У кожного свій символ свята

 І друга новина: вранці до селища увійшли наші військові. Вони привезли вже звичну гуманітарну допомогу і — увага! — не тільки її.  Біля школи зупинився плямистий бронетранспортер, із якого військові роздавали всім нашим дітям по ялинці. По справжній! Нехай невеличкій, але зеленій-зеленій не від зеленки. І кожна з них дуже пахне лісом і вже трохи забутим веселим святом.

 Ми хутко зібралися на хлопчачу раду. Оскільки Яшко і Марійка отримали аж дві ялинки, то вирішили одну віднести дідові Василеві. Бо це ж ми його втягнули у цю халепу. Дідові, звичайно, зараз було не до нас. На подвір’ї, всіяному осколками: темними — від мін та яскравими — від ялинкових іграшок, ми побачили немало людей, адже військові саме допомагали господарю вставити вибиті вікна. Він уважно подивився у наш бік.

— Заводь свою платівку про сніг і кота, — прошепотів Яшко Марійці.

Та дід усе зрозумів і показав руками на вуха. Мовляв, не старайтеся, бо все одно не все чую. А потім навіть сумно усміхнувся.

 — Нічого, хлопці й дівчата! Втретє снаряд, значить, уже точно сюди не влучить…

Дорогою назад Сергій часто тулив свої руки до носа.

 — Супер! І досі так гарно-прегарно ялинкою пахнуть!

 А Яшко лукаво підморгнув мені, але дуже серйозно порадив Сірому:

— Ти б, Сірку, не дуже радів.  Бо ялинки, он в-а-аші кажуть, укропи також спеціально чимось обробляють. Щоб діти були ще дужче укропськими!

Сергій тільки голосно розсміявся. Натомість ще ближче притулив руки до носа.

— Марійко, — звернувся до Яшкової сестрички. — Розкажи нам ще про свого кота. Недарма ж ти он скільки репетирувала! Та так, що навіть аж Дід Дві… Дід Тричі трохи оглух!

Ми підтюпцем пішли до своїх ялинок, обговорюючи подальші плани на спільні Новорічні свята.