На жаль, канули в Лету часи, коли майже кожен хлопчик мріяв стати льотчиком чи космонавтом. Нині в молоді інші пріоритети. Але ентузіазм і романтизм кількох поколінь, закоханих в авіацію, забезпечив її стрімкий розвиток у нашій країні. Ми піднімали в небо літаки, встановлювали світові рекорди, дивували людство досягненнями в літакобудуванні. Повітряний простір підкорювався таланту тих, хто створює літак на землі, й відвазі тих, хто його піднімає у небо.

Першими винаходи випробували в польоті самі творці — американці брати Райти, українці Олександр Кудашев та Ігор Сікорський, інші конструктори зорі авіації. Як правило, кожен автор літаючої конструкції був упевнений у ній, тому краще за інших виконував місію перших польотів. Ускладнення крилатої техніки та її популярність і серійне виробництво сприяли виникненню нової професії — льотчика-випробувача, фахівця, який не тільки сміливо піднімав у повітря нове творіння людських рук і розуму, а й оцінював його льотні характеристики, робив пропозиції для вдосконалення літального апарата.

У школи льотчиків-випробувачів у всьому світі добирали найдосвідченіших і найталановитіших представників льотної когорти. Попри складність цієї професії, пов’язаної з ризиком і високими вимогами до претендентів, на пострадянському просторі серед охочих її освоїти був величезний конкурс. Авіаційні спеціальності були престижними. Льотчики-випробувачі — це особливий менталітет, який полягає не тільки у прагненні виконувати свою складну місію. Для них моральна оцінка праці відіграє не меншу роль, ніж матеріальна. Адже йдуть вони в професію не по довгий рубль, а за покликом серця.

Дивлячись на знімки своєї групи в школі льотчиків-випробувачів, з болем зауважую, як рідшають рік у рік наші лави. Особливо шкода, коли під час випробувань раптово йдуть сильні духом прекрасні хлопці. Віддають життя заради прогресу і розвитку авіації. Така в нас робота. Це може трапитися в будь-який час з будь-ким із колег. Жодними грошима не можна притягнути людину в таку професію. Тут потрібен особливий підхід.

Коли я був льотчиком-випробувачем, з надзвичайною повагою ставилися до почесного звання «Заслужений льотчик-випробувач СРСР». Його присвоювала президія Верховної ради СРСР льотчикам-випробувачам 1 класу авіаційної промисловості та Міністерства оборони СРСР за багаторічну творчу роботу в галузі льотних випробувань і досліджень нової авіатехніки й сприяло прогресу радянської авіації. Однак із часу здобуття Україною незалежності сталася прикрість. Звання «Заслужений льотчик-випробувач СРСР», природно, застаріло, а відповідного українського так і не з’явилося. Це попри те, що літакобудування — один із найяскравіших приводів для гордості України й українців.

Може, на сучасному етапі значення льотно-випробувальної роботи або її складність знизилися? Навпаки, що складніший новий літак, то більше знань потрібно його випробувачеві, то вищі вимоги до професіоналізму. Чому ж у цій суспільно значущій висококваліфікованій праці держава не надає високої оцінки у вигляді відповідного почесного звання?

На 1 січня цього року в Україні налічується 36 звань категорії «заслужений». Чому ж немає у цій ланці місця авіаторам? Виявляється, у можновладців просто руки не доходять до цього законопроекту. Хоч робота для встановлення почесного звання триває з ініціативи льотного складу України з 1997 року.

Верховна Рада 24 травня 2002-го ухвалила відповідний закон, але через непорозуміння між парламентом і Президентом України гарант Конституції наклав на нього вето. У 2005 році у Верховній Раді цей законопроект розглянули на засіданні трьох комітетів і планували внести на розгляд парламенту, але зробити це не встигли через закінчення повноважень депутатів ІV скликання. У 2007 році документ знов пройшов погодження та голосування у Верховній Раді, але вже інший Президент наклав на нього вето.

Можливо, через те, що в процесі опрацювання документа число претендентів на звання заслуженого розширилося за рахунок доданих неавіаційних професій — геологів, працівників курортів і місцевого самоврядування. Це не відповідало галузевому принципу системи почесних звань згідно із Законом «Про державні нагороди України».

Два роки тому відповідний документ знову зареєстрували у Верховній Раді. Його ухвалення сприяло б підвищенню престижу професії цивільних і військових льотчиків. Він містить не тількі пропозицію про звання «Заслужений льотчик-випробувач України», але й турбується про інших авіаторів, зокрема пропонується повернути звання «Заслужений військовий льотчик України» (раніше було звання «Заслужений військовий льотчик СРСР»).

Але віз і нині там. Панове! Схаменіться! Це ж така важлива справедлива гідна справа, яка не потребує додаткових витрат бюджетних коштів. Доки ми літакобудівна держава, маємо хлопців і дівчат, які мріють про працю в небі, доки нас поважають у світі як творців унікальних літаків, поверніть авіаторам знак Пошани. Тоді кожен з учасників цього процесу теж зможе заслужено пишатися своїм гідним внеском у законотворчість. 

Олександр ГАЛУНЕНКО,
заслужений льотчик-випробувач СРСР, Герой України,
для «Урядового кур’єра»