«Вогонь запеклих не пече» — ці Шевченкові слова стали гаслом на нарукавній емблемі 44 окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола. Військову частину сформовано в час, коли «Гради», «Смерчі» російської агресії спалювали вогнем українську землю, — 9 вересня 2014 року. У жовтні бригада вже виконувала бойові завдання в зоні проведення АТО. У тей гарячий період тоді ще майора Романа Дудченка призначили командиром 142 окремого артдивізіону. Створював його з нуля. Бойове хрещення підрозділу відбулося в боях за донецьке летовище. Нині Роман Дудченко має звання полковника і вже понад рік командує 44 бригадою, що дислокується в Тернополі.

Зростав у родині, де панувала дисципліна

Роман Дудченко дитячі та юнацькі роки провів у місті Суми. Батьки хоч і були робітниками, військову службу він обрав аж ніяк не випадково. Тато з мамою розлучився. Матері доводилося самій ростити сина. Робота спонукала її часто бути у відрядженнях, тож Романа виховували бабуся й дідусь. А дідусь був військовим у званні підполковника, обіймав посаду заступника командира з технічної частини авіаційного полку на Харківщині. 

У домі панувала дисципліна. «Усе було розкладено по поличках, жили за чітким розпорядком дня», — розповідає Роман Дудченко. Крім навчання, були у хлопця певні хатні обов’язки. 

У школі захоплювало вивчення англійської мови, мав відмінні оцінки. Але цікавився специфічним предметом — військовою допризовною підготовкою. Особливо коли на заняття приходили курсанти місцевого військового училища. Юнака приваблювала їхня форма, він уважно слухав розповіді про навчання в цьому закладі й курсантське життя. Каже, що це все «добре складалося в пазли обрання майбутнього фаху». 

До обраної професії, вступу у військове училище готувався ще старшокласником. Ніде правди діти: дідусь теж прищеплював онукові любов до професії захищати Батьківщину. 

«Мене ніхто не змушував вступати у військове, просто думки всіх членів родини збіглися  з моєю», — стверджує Роман Дудченко. Проте обрав не авіацію, як дідусь, а артилерію. Спонукала до цього наявність у Сумах тоді вищого артилерійського командного училища. Знання здобував охоче. 

Після закінчення училища отримав призначення у штаб тодішньої 26 артдивізії, що дислокувалася в Тернополі. Звідси за перерозподілом відбув на подальше проходження військової служби у Кам’янку-Бузьку на Львівщині  в 361 протитанкову артилерійську бригаду. Молодого лейтенанта призначили командиром взводу батареї протитанкових керованих ракет. Через рік він уже командував батареєю. Тоді відбулася перша хвиля реформування Збройних сил України, і військову частину в Кам’янці-Бузькій ліквідували. 

Далі на Романа Дудченка чекав Тернопіль, де саме формували 11 окрему артилерійську бригаду. Але вік цього військового з’єднання виявився нетривалим. Тоді, в часи проголошення позаблокового статусу України, який, як уже знаємо нині, нав’язала Росія через свою п’яту колону в нашому політикумі, свідомо знищували українську армію. Розформували й 11 артбригаду. 

Так Роман Дудченко опинився в управлінні оперативного командування «Захід» у Рівному. Майже рік прослужив у штабі. Цікавлюся, чи, бува, в той час не хотілося офіцерові залишити військову службу й повернутися до цивільного життя. «Ні, Рубікон було перейдено, — відповідає. — Я себе тоді та й тепер не бачу поза армією. Адаптований до певного середовища, розумієш, прогнозуєш ситуацію, яка складається».

«Я з вами до кінця»

Від вибухів здригнувся 2014 рік. Російський агресор окупував український Крим, розпочав війну на Донеччині й Луганщині. Романа Дудченка призначили командиром 142 окремого артдивізіону 44 бригади. Був уже жовтень. 

Пригадує, як став тоді перед строєм, коротко розповідав про себе. До армії призвали військовослужбовців за третьою хвилею мобілізації. Люди, по суті, цивільні, поцікавилися: «Ви надовго? Адже ви вже п’ятий у нас командир». Відповів: «Я з вами до кінця, інакше й не буде». 

Енергійно взявся за формування дивізіону в навчальному центрі в с. Старичі на Львівщині. Було важко. Відчував кадровий голод, офіцерів-професіоналів — одиниці, кістяк становили мобілізовані. 

Починали створювати підрозділ з нічого, без попередньої основи. Дивізіон зайшов у зону АТО у середині січня 2015 року, саме в період активної фази воєнних дій. Два місяці виконував поставлені завдання. Бойове хрещення цього підрозділу відбулося на позиціях за донецький аеропорт. Щоправда, у ближніх боях участі дивізіон не брав. Люди, які оточували тоді командира Дудченка, були патріотами, надихали. «Я став одним з них, прагнув вникнути в їхні проблеми, — ділиться думками командир. — На позиціях завжди був з ними». 

Коли підлеглі бачать командира поруч, коли він з ними спілкується, цікавиться їхніми справами, вони розуміють, що процес керований, про них ніхто не забуває. 

Жили в окопах. Позиції доводилося час від часу змінювати. Артилеристи загалом були непогано, згідно з нормами, укомплектовані речовим майном, засобами захисту, технікою. Тоді їх забезпечили найновішими КрАЗами. Але бойові будні підсували чимало нових проблем, потреби виникали щодня. Дуже допомогли бійцям волонтери, передусім генераторами, отже вони мали світло. Душу фронтовиків гріла величезна підтримка всієї країни. 

Тим часом кожна хвилина, година, день на війні — це набуття бойового досвіду, знань, на який треба зважати в подальшому, щоб вижили і командир, і його підлеглі. Теоретично все ніби легко й просто, а життя, конкретні воєнні події часто вносять корективи. 

«Бойова техніка ламалася, нищилася, але її вдавалося відремонтувати, поміняти, головним же було зберегти людське життя», — зазначає Роман Дудченко. Особовий склад дивізіону весь повернувся з цієї фронтової дороги додому живим і здоровим. 

Дивізіоном Роман Дудченко командував з 2014-го до 2017 року. Зі сходу країни підрозділ у складі бригади повернувся на Тернопільщину. Спочатку розташувався в місті Теребовля, а потім — у Тернополі. Три роки Роман Дудченко обіймав посаду заступника командира військової частини. Торік 30 вересня особовому складу 44 артбригади представили новопризначеного командира. І став ним полковник Роман Дудченко. Бригадні справи він приймав ще в зоні операції Об’єднаних сил. Рівно рік тому цьому військовому з’єднанню присвоїли почесне ім’я гетьмана Данила Апостола.

Під час воєнних дій артилеристи провели чимало бойових операцій. Цього року в лютому підрозділи 44 бригади після відведення їх від лінії розмежування в повному складі повернулися в Тернопіль, де постійно дислокуються з 2015-го.   

Нині, відповідно до алгоритму відновлення боєздатності, бригада пройшла всі етапи бойового злагодження, доукомплектувалася особовим складом, адже переважно короткострокові (пів року) контрактники звільняються, на їхнє місце приходять інші. 

Певна річ, військова частина і тепер пропонує всім, хто хоче пов’язати життя з армією, посади рядового та старшинського складу. Постійно працюють мобільні агітаційні групи з територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки, навчальними закладами, розповідають про службу, організовують екскурсії на територію бригади, представляють зразки озброєння. Артилеристи отримали відповідну бойову техніку. Є перспективи переозброєння зокрема українською самохідною гаубицею «Богдана», розробленою під натовський калібр 155 мм. 

«Порівняно з армією зразка до 2014 року маємо що показати й чим захищати Україну», — каже комбриг. Запевняє, що 44 окрема артилерійська бригада завжди готова дати гідну відсіч ворогові. 

«Сім’я тоді вчилася жити без мене»

Роман Дудченко — не лише вмілий, рішучий, завзятий командир, а й добрий, чуйний, турботливий чоловік і батько. Своє кохання Іванну зустрів у лейтенантській юності. У Кам’янці-Бузькій вона працювала в одній із крамниць неподалік будинку, де молодий офіцер винаймав житло. Каже, щойно побачив Іванку, вона одразу ж запала йому в душу. 25-річним покликав її до вінця. 

Дружина подарувала коханому чоловікові вже двоє діток, третю дитину носить під серцем. Первістком подружжя стала донька Юлія. Нині вона вже  повнолітня. Син Денис народився у грудні 2014 року. 

«Сім’я тоді вчилася жити без мене, — ділиться думками Роман Дудченко. — Казали мені: «Тримайся там, а ми тут триматимемося». 

Батько інколи бере сина у бригаду. Денисові подобається тут бувати, каже, коли виросте, стане військовим. Треба сподіватися, що буде-таки військова династія Дудченків, яка й надалі стоятиме на захисті рідної України.