Хоч і кажуть, що вік друкованих видань добігає фіналу, моя поштова скринька весь час переповнена безплатними газетами. А ще — різноманітною рекламною продукцією: плакатами, буклетами, листівками тощо.

Не знаю хто, де й за які гроші усе це друкує, ще й наймає розповсюджувачів, які проникають до під’їздів навіть там, де є домофони чи навіть консьєржі. Проте як доводять мої спостереження, 90% тих паперів і папірців після того, як люди дістають їх із поштових скриньок (не залишати ж злодіям маячка, буцімто господарів давно немає вдома), одразу ж летять під ноги або у кращому разі їх складують зверху на скриньках. Найвихованіші сусіди зрідка доносять їх таки до смітника у дворі, але таких небагато. І було так принаймні донедавна.

Аж ось за рік до виборів місцеві народні обранці вирішили активізуватися. І аби ж то через особисті зустрічі з тими, хто має з часом віддати за них голос, задобрюючи майбутній електорат черговими солодкими обіцянками, або через реальну допомогу соціально малозахищеним жителям району. Ні, не дочекаємося. Нехай би хоч спробували бабусь задобрити  продуктовими наборами із гречкою, олією та консервами або нову лавку чи гойдалку в дворі поставили. Теж ні. 

У моєму районі вирішили піти, як і зазвичай, старим як світ шляхом. Отже тепер, крім реклами знижок у супермаркетах, які далеко від нашого будинку (до речі, ніколи не розуміла, навіщо рекламувати певний магазин на іншому кінці міста), поштові скриньки знов активно зарябіли депутатськими обличчями. Вгодовані (ледь на тих плакатах поміщаються), із солодкими усмішками і… старими гаслами, бо з минулого разу фактично жодної обіцянки, звісно, ніхто не виконав, отже можна не винаходити велосипед. Дорогущий глянцевий папір, кольоровий друк, послуги верстальників та знову ж таки кмітливих розповсюджувачів коштують тим, хто планує зберегти свої теплі крісла на новий термін, недешево. Та головне — нині у ще більш зубожілих із часів минулих виборів людей через інфляцію та зростання цін і тарифів ця шикарна друкована продукція викликає вже не глухе мовчазне презирство (минулого разу такі плакати принаймні в нашому під’їзді просто кидали під ноги й затоптували), а сплески ненависті. Дедалі частіше бачу ці плакати не просто кинутими додолу. Одну таку рекламну листівку бачила розмальованою чорним маркером усілякими непристойними малюнками та підписами. Іншим разом в усміхненого обличчя на плакаті… цигаркою випалили очі. Буває просто пошматують та розкидають навкруги, додавши ЖЕКівським прибиральницям роботи. Ось так дивлюся часом на дрібненькі шматочки, розкидані в під’їзді, і з легкістю уявляю, з якою люттю те робили.

Та днями місцеві протести проти солодких облич почали набувати ще більш загрозливих форм. Хтось зібрав купку тих плакатів, виніс у двір і підпалив. Просто біля ганку. Із часом двірник побачив і загасив той полум’яний протест, але запах горілого ще довго дошкуляв мешканцям нижніх поверхів. Боюся, щоб наступного разу не підпали вже у під’їзді або й у самих скриньках, бо й таке може статися, а консьєржа в нас немає.

До чого я все це? Та мабуть, до того, що якось зарано цього разу виборців почали дратувати. А люди й без того дуже розчаровані й злі. Ми із сусідами — за розтрощений шинами фур супермаркету двір, сміття, яке навіть із новими космічними тарифами вивозять не завжди вчасно, і ще за багато обіцянок, не виконаних «обличчями з глянцю» з минулого разу. А вони знову… Та не виконують, а знов обіцяють.

В одному впевнена: ті з місцевих депутатів, хто вирішив, що обскачуть конкурентів, розпочавши власну передвиборчу кампанію раніше за інших, мозолячи людям очі, насправді спостерігатиме зворотну реакцію. Уже спостерігає. Адже якщо сьогодні потенційний електорат шматує і палить твої плакати, завтра за тебе він точно не проголосує.