Зараз додому масово повертаються біженці, які на початку війни виїхали за кордон або в інші області України. Для кожного з них евакуація минула по-різному. Дехто стверджує, що ніколи більше не хотів би побувати в тих умовах і краях, звідки приїхав. А пані Лілія з Полтави, навпаки, каже, що зустріла там людей, які ставилися до неї майже як до родички.

Їхали на свій страх і ризик

Моя співрозмовниця — педагог із 30-річним стажем, працює учителькою початкових класів однієї з полтавських шкіл. Розповіла, що евакуюватися її змусили страх за дочку і життєві обставини. Так склалося, що перед самою війною в неї виникли проблеми на роботі, померла мама, яку довелося їхати ховати за 200 кілометрів. У цей час її єдина дочка, яка закінчувала медичний коледж і претендувала на диплом з відзнакою, перехворіла на ковід. Усе це — сильні стресові ситуації. А потім почалася війна. І вона, за її словами, морально не витримала, вирішила все полишити і кудись поїхати, щоб прийти до тями й щось змінити у своєму житті. Про те, куди саме поїдуть, ніхто навіть не думав. Але напевне знали, що не за кордон.

«Куди їхати, ми не знали. За кордон не збиралися, тому що не хотіли залишати Батьківщину. Родичів у нас немає. Є знайомі одесити, які живуть у Німеччині, вони нас кликали до себе, проте дочка сказала: «Я медик, закінчу коледж, вступлю до вишу і тут працюватиму, бо я тут потрібна. Хочу бути корисною Україні». Тепер вона волонтерить, працює з військовими і всім задоволена», — розповідає пані Лілія.

Того дня сиділи вдома й роздумували: їхати — не їхати. Потім дочка взяла карту, і на хвильку задумавшись, тицьнула пальцем у якусь точку на ній. То було місто Чернівці. Вони там ніколи не були, просто подумали, що там має бути безпечно, перебудуть якийсь час і повернуться. Рішення було прийнято, і за якийсь час були вже на центральному автовокзалі, купили квитки на автобус, що їхав на Чернівці.

Поїздка минула ніби уві сні. Автобус весь час їхав якимись манівцями, ґрунтовими дорогами, за вікнами пропливали села, блокпости. У Чернівці прибули під вечір. Вийшли на вокзалі з автобуса і розгубилися: де ночувати? Адже їх ніхто не чекав.

Від знайомих пані Лілія мала кілька телефонних номерів. Зателефонувала за ними, але житло, яке там пропонували, їх не влаштовувало. То були або гуртожитки без зручностей, або кімнати без інтернету, а вона ж на роботі, а дочка вчиться. У неї стався нер­вовий зрив. Проте вдалося знайти сайт для біженців з порадами та рекомендаціями, який створили фахівці-айтішники з Полтави.

«Вийдете на кінцевій зупинці»

 «Я просто відкриваю сайт, знаходжу Чернівецьку область і дивлюся всі телефони. Потім дзвоню на номер, і мені відповідає якийсь чоловік. Розказую йому про нашу ситуацію, про себе і дочку. А він вислухав і каже: «Приїжджайте!» — «Куди?» — «Село Ржавинці». — «А де воно?» —  «Їдете туди-то, вийдете на кінцевій зупинці».

Ми поспішили на автостанцію, проте автобус на Ржавинці вже поїхав. Телефоную тому чоловікові знову, а він: «Можете їхати на село, яке за 8 кілометрів від Ржавинців». Здається, воно називається Дубровинці.

Доїхали ми до місця призначення, вийшли з автобуса. А там такий пейзаж! Руїни ферми, блокпост, лежать шини. І ніде нікого. А вже темніє.

Телефоную знову тому чоловікові, а він відповідає: «Не хвилюйтеся, ми зараз машиною приїдемо». Стоїмо з дочкою, чекаємо. Через 5 хвилин приїжджає авто: «Сідайте!» Нам уже нікуди діватися, ми сідаємо в машину і надіємося тільки, що нам пощастить.

Аж ось машина заїхала у двір, нас заводять у будинок, показують нашу кімнату. Тільки тоді ми зітхнули з полегшенням».

Проте боялися даремно. Віктор Петров, так звуть їхнього рятівника, шанована у Ржавинцях людина, працелюбна, інтелігентна, агроном. Після смерті дружини, яка теж була агрономом, працювала в іншому селі, став благодійником. Почав приймати у власному великому будинку всіх біженців, які до нього зверталися. За час війни допоміг багатьом. Дехто з них потім поїхав далі, за кордон, а дехто залишився.

На той момент, коли до Віктора приїхала пані Лілія з дочкою, в його будинку мешкало близько десятка біженців, здебільшого жінки з дітьми. Хтось приїхав з Харкова, ще хтось — із Маріуполя, з-під Волновахи. Віктор усім надав кімнати, заспокоїв, згуртував їх у майже сім’ю. Між приїжджими були розподілені обов’язки: одні готували їсти, інші допомагали в господарстві, на городі. Ніхто нікого не змушував, усе робили з доброї волі.

Хліб від душі

Для пані Лілії та її доньки господар створив умови для роботи й навчання, завдяки цьому їхні зв’язки з Полтавою не переривалися. Навесні подарував їм відповідний одяг і взуття, тому що вони приїхали туди в пальтах і зимових чобітках. А коли в пані Лілії був день народження, накрив для них, а заодно й для всіх своїх гостей щедрий святковий стіл, продукти для якого частково привезла його дочка з Кам’янця-Подільського.

У Віктора Петрова велика, дружна і талановита родина. Його сестра Лариса в минулому була оперною співачкою, працювала у Чернівецькому обласному театрі опери і балету, там  працював і її чоловік. А оскільки пані Лілія закінчила музичну школу, то обом було про що поговорити. Від пані Лариси вона дізналася, що їхній з братом предок полковник Петро Болбочан був одним із засновників  Української Народної Армії у 1918—1919 роках, брав участь у визволенні сходу України та Криму. Пані Лілію вразило, що такі поважні люди були такими простими й доброзичливими.

За словами пані Лілії, у Ржавинцях усі люди добрі й простодушні, до переселенців ставилися дуже доброзичливо. Там у неї з’явилося чимало подруг з місцевих. І частенько траплялося, що в неї відмовлялися брати плату за проїзд в автобусі. А якось у магазині до неї підійшов незнайомий чоловік і дав  хлібину, заявивши, що вона повин­на взяти хліб тому, що він їй потрібний. Пані Лілії ніхто ніколи не дарував хліба!

Сподобалося їй і саме село, велике й заможне, з великою школою, в якій навчається багато дітей. За час перебування там вона з дочкою обходила всі його околиці та заповідні куточки, побувала на екскурсії в Чернівцях.

«Думаю, всі біженці, які тимчасово мешкали й нині живуть у Віктора Петрова, дуже вдячні йому та його односельцям за гостинність, як і ми з Лєрою. Були там водночас із нами біженці з Донеччини, які прибули до нього власною машиною, і поводилися трохи зверхньо. Однак коли вони від’їжджали, Віктор Васильович надавав їм багато всіляких подарунків. Такої душі, такої доброти я ще не бачила. У мене відбувся злам стереотипів, я більше не вірю дурним байкам про «бандерівців».

Непомітно минуло три місяці. Хоч і добре жилося пані Лілії та її дочці в гостях, настав час повертатися додому. Дочці треба було отримувати диплом, вступати до медуніверситету. І ось вони вже кілька тижнів у Полтаві, а душею досі на Буковині. Та планують після перемоги ще раз поїхати у Ржавинці, тепер уже просто в гості на запрошення.