«Наступна зупинка — Вацлава Гавела!» Трамвай рушив, і я почув позаду невдоволене: «Гавела — це колишня Лепсе?» Обернувшись, побачив чоловіка, мабуть, не місцевого, який, очевидно, давно вже не був у Києві й не їздив швидкісним трамваєм на Борщагівку.

Незнайомець вийшов на Гавела-Лепсе, а я почав копирсатися в пам’яті: з 2014-го по 2017 рік київська влада, виконуючи вимоги Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», перейменувала 162 об’єкти в столиці. Причому 12 вулиць вона позбавила колишніх назв навіть ще до ухвалення декомунізаційного закону.

До речі, ім’я Івана (Яніса) Лепсе, латиського радянського профспілкового та політичного діяча, революціонера, який жодного разу не був на території України, а провадив свою діяльність здебільшого в більшовицьких столицях, отримав у 1929 році колишній завод, нині об’єднання «Київтрактородеталь». Мабуть, через те, що товариш Лепсе на той час очолював ЦК союзу робітників-металістів.

До липня 2016 року підприємство та бульвар у Солом’янському районі столиці гордо називалися ім’ям латиського революціонера. Поки не завершилося громадське обговорення та онлайн-голосування, на яких Івана Лепсе переміг президент Чехії, драматург, лідер оксамитової революції в Чехословаччині Вацлав Гавел.

Безумовно, дев’ятий та останній президент Чехословаччини (1989—1992 роки), а також перший президент Чехії (1993—2003), дисидент, засновник антикомуністичного руху «Громадянський форум», критик комуністичного режиму, драматург та есеїст Вацлав Гавел був людиною достойною: він привів Чехію до НАТО, модернізував країну для вступу до Європейського Союзу. Але при чому поліція, коли грім порося вбив? Який стосунок до України мав Вацлав Гавел? Невже бульвар у Києві назвали на його честь через те, що президент Чехії був учасником інавгурації свого українського колеги Віктора Ющенка на Майдані Незалежності після перемоги Помаранчевої революції в 2005 році?

З таким самим успіхом можна сьогодні присвоювати київським вулицям імена керівників інших держав, які прихильно ставляться до України. Наприклад, президента Литви Далі Грибаускайте. Стільки, скільки для нашої країни зробила і робить вона, не зробив жоден керівник сусідньої та більш віддалених від нас держав.

Нещодавно був у відрядженні у Львові. Потрібно було знайти одне з міських підприємств на вулиці Джорджа Вашингтона (колишні назви Пасіки Галицькі та Батальйонна). Навіть поліцейські не знали, де така вулиця і яким видом транспорту до неї можна дістатися. Бо хто такий для Львова Джордж Вашингтон? Для американців перший президент США (1789—1797 роки), державний діяч, батько-засновник Сполучених Штатів Америки, головнокомандувач Континентальної армії, учасник війни за незалежність Північноамериканських штатів, творець американського інституту президентства, генерал армії США — національний герой. Тож нехай вони й увічнюють його ім’я.

І взагалі нові герої перейменованих вулиць подекуди не мають жодного стосунку до деяких міст. 13 червня ц.р. постійна комісія Київської міськради з питань місцевого самоврядування, регіональних та міжнародних зв’язків ухвалила рішення про чергову зміну назв деяких вулиць, провулків та площ. Мене, наприклад, здивувало, що вулицю Олександра Бойченка в Дніпровському районі хочуть назвати вулицею Українського Пласту.

Розумію, що Пласт — національна скаутська організація України, мета якої сприяти всебічному патріотичному самовихованню української молоді на засадах християнської моралі. Пластуни ще з дня заснування (1911 рік) були активними учасниками визвольного руху та війн за незалежність УНР та ЗУНР.

Але корінний киянин Олександр Бойченко з Деміївки (до речі, дядько нашого славетного тренера Валерія Лобановського), який навчався в училищі з Миколою Островським і фактично повторив долю письменника (прикутий важкою хворобою до ліжка, написав літературний твір «Молодість»), був палким прихильником українізації ЛКСМУ: виступаючи як генеральний секретар ЦК комсомолу України на ІХ з’їзді ВЛКСМ у Москві, він закликав не примушувати спілчан-співвітчизників вивчати російську мову. Тоді це був сміливий крок і Олександра могли б просто знищити фізично. Але від розправи його врятувала… важка хвороба, яка прикувала до ліжка.

Олександр Бойченко був справжнім, а не ура-патріотом тодішньої України. Якраз таких нині й не вистачає. І активні декомунізатори повинні це враховувати, ухвалюючи нові рішення, а не завдавати зайвого клопоту співвітчизникам. Бо навіть невинна (на перший погляд) зміна літери «е» на «и» у назві Невського провулка (у Шевченківському районі столиці) і такої самої вулиці може створити багато додаткових проблем жителям перейменованого Нивського.