Недбалець гірший від п’яниці. Чи зважаємо на це? Не завжди і не в усьому. Особливо коли здається, що проблема не нашого рівня.

Так виходить нині з дорогами. Влада активно взялася за їх будівництво, ремонт. Звернули увагу й на необхідність господарського підходу до використання. Облаштовуються контрольні пости перевірки ваги вантажівок, аби ті не руйнували асфальтного покриття.

Є такий при в’їзді до Києва на трасі з Житомира. Хто їздив тією дорогою, помічав, що на пункті частенько зупиняють порушників. Не всі з них роблять правильні висновки. Є й такі, що діють за принципом: «Не пускають у двері — пролізу через вікно».

Одне з них уподобали за кілька десятків кілометрів від Києва. Там водії ваговиків повертають на дорогу Макарів — Бородянка і так газують, що тремтять усі навколишні будинки і три містки (один, до речі, кілька років тому не витримав навантаження і завалився). Враження таке, що день і ніч селами йдуть танкові колони. Відповідні й сліди залишають. Рівна колись дорога перетворюється на хвилеподібну від вм’ятин коліс. Мине небагато часу, і якщо рух ваговиків не обмежать, легковики й автобуси їздити там не зможуть.

Зрозуміло, ті, що уникають вагового контролю, в Сірка очей позичили, і їм байдуже, який слід залишають. Представники центральних органів влади, які здійснюють контроль за станом доріг і їх збереженням, не все встигають вчасно побачити. І ось тут постає слушне запитання: а куди дивляться місцеві органи влади? Адже дорога у їхньому підпорядкуванні. На її утримання витрачають кошти місцевих бюджетів. Зрештою, вони й самі трясуться на вибоїнах. Звідки ж байдужість?

Можливо, спрацьовує інерція мислення. Мовляв, а що ми можемо?! Дуже багато. Насамперед має прокинутися почуття господаря. Зважте, дуже багато говорять про необхідність зміцнення самоврядування. Державна політика спрямована на зміцнення місцевих бюджетів. Невже для того, щоб гастролер-водій, дбаючи про надприбутки господаря, уникнув вагового контролю і за кілька хвилин з’їв увесь бюджет громади, яка змушена буде ремонтувати руїну на дорозі? То чи не краще поставити в межі закону порушників?

Отож господар доріг має дбати не лише про надання коштів на будівництво, а й про збереження того, що маємо. Це той випадок, коли нічого посилатись на центральну владу. У нас уже стало звичкою всі недоробки й упущення звалювати на верхи.

Про тих керівників, які на місцях мають розв’язувати проблеми, але думають саме так, давним-давно складено прислів’я: «Якщо такі вершки, то з якого вони молока?» Ось і виходить, що ніхто краще не захистить дорогу, ніж ті, чиєю територією вона проходить. Адже порушник робить шкоди рівно стільки, скільки йому дозволяють. Тож погодьтеся: недбалець гірший від п’яниці.

Микола ПЕТРУШЕНКО
для «Урядового кур’єра»