Сергія (чи тепер уже Сергія Павловича) Кобилінського знаю чверть століття: відтоді, як він очолив перший у Рівному житлово-будівельний кооператив. І він, і дружина Світлана — корінні рівняни, однокласники. А ще одногрупники у воднику — нині Національному університеті водного господарства та природокористування, який, жартують, закінчили так давно, що вже й не пам’ятають, коли. Тепер їм обом по 60. Зате добре запам’ятали тих викладачів, які на все життя заклали вміння аналітично мислити і до кожної життєвої ситуації підходити з холодним розумом.

А доля не пестила подружжя. Світлана замолоду стала інвалідом. А Сергій, як мовиться, нажив важких серцевих хвороб: кілька інфарктів, операції зі стентування та шунтування ось уже добрий десяток років, як міцно прив’язали його до кардіологів та періодично — до лікарняних палат.

Сергій і Світлана Кобилінські залюбки проводять час із внучкою. Фото автора

— Приходь у гості, побачиш, як даємо собі раду, — під час випадкової зустрічі в місті запросив Сергій Кобилінський. — Адресу пам’ятаєш?

Коли пішла до Кобилінських, навіть не одразу знайшла їхній будинок: шукала той, старенький, батьківський, а побачила новий, з мансардою!

— Добрий день, а я вже до школи збираюсь! — з порога зустріла мала білявка, онучка Сергія та Світлани. — Хочете побачити мою кімнату? То ходімо на другий поверх!

Піднімаємося оригінальними дерев’яними сходами.

— Що було робити — скласти руки й перетворитися на тягар для дітей? Ми вирішили по-іншому: на болячки зважати, але на них не зациклюватися і працювати, скільки дозволяє здоров’я, — пояснює дідусь. — Ти ж орієнтуєшся, в яку копійку влітають операції на серці та постійне підтримання себе після них? Втім, заробили й на лікування, і на будинок, і на все, що є в ньому: не за рік, звісно, — за десять. Місця тут вистачає всім: нам, старшому сину Сашкові з його сім’єю, а ще до нас переїхала моя сестра — кожен має окрему кімнату. Молодший Андрій живе з родиною в Києві,  але цікаві ідеї нам підкидає.

— Він був у Бельгії й купив там перекусити горішки фундука в шоколаді. Коли повернувся додому, запропонував: а чому б і нам не готувати різні горішки з приправами і не пропонувати це людям? Я тоді уже була зареєстрована як підприємець. Тож на нашій кухні за п’ять років переробили, мабуть, із 5 тонн горіхів. Тільки, було, встигай, — це вже Світлана долучилася до розмови. — А як не встигали, скажімо, фасувати, кликали сусідів: дівчата з радістю йшли — чому б не заробити фактично вдома? Клієнтуру напрацювали через інтернет: замовляли нам навіть великі партії в різні куточки України. Заробляли ми тоді приблизно півтори тисячі доларів на місяць: непогано, як для пенсіонерів, що скажеш? Але потім це якось відійшло.

Згодом підприємлива родина зайнялася прокатом інвентарю для розваг. Вивчили цей ринок, створили власний сайт, закупили батути, надувні матраци, інше приладдя, яке має попит. Його активно замовляють на малі й великі корпоративи, дитячі пікніки. До речі, значну частину авторських атракціонів виготовили самі, у власному дворі. Бо Сашко — майстер на всі руки, і фантазія в нього працює так, що позаздриш! Не встигне придумати розумну іграшку і виставити на сайт, як її вже замовляють. А батько всі ці дії координує:

— Не повіриш, одного разу інтервалу між замовленнями в Мукачевому та Краматорську мали 36 годин. Вирішили ризикнути — і таки встигли доставити атракціони!

Сергій Павлович показує робочий зошит обліку замовлень: там усі куточки України, Молдова, Білорусь. «А я з дивана координую процес», — усміхається. І переглядає електронну пошту: замовлень знову чимало — весна на носі.

Кобилінські кажуть, що не можуть сидіти склавши руки, коли хлопці кладуть голови за Україну: хочуть хоч чимось прислужитися державі. Саме такій, яка кожному дає змогу проявити себе, тільки не лінуйся, воруши мізками або ж руками. Вони категорично не сприймають споживацької філософії:

— Виходить, ти народився, і тобі вже всі щось винні? А що сам можеш запропонувати сім’ї, суспільству? Може, ці питання треба собі ставити частіше, якщо хочемо змін на краще? Ми ж ні від кого нічого не вимагаємо, нас влаштовує нинішній життєвий устрій, коли всіх, як раніше, не стрижуть під один гребінець. Тільки б війна закінчилася швидше, — якось в унісон сказали Світлана та Сергій на прощання.

А самі вже загорілися новинкою: розробили оригінальні світильники-нічнички з українською символікою — і для молодих мам підмога, й подарунок гарний. Світлана — дизайнер, Сашко — майстер, Сергій — менеджер зі збуту. Пробна партія, кажуть, тестування попитом уже пройшла: не святі, як бачимо, горщики ліплять.

Поверталася від них наче на крилах: у таких українських родинах треба черпати оптимізм та бажання жити.