Безвізовий режим з Євросоюзом відкрив українцям світ, який навіть за наших далеко не європейських статків варто побачити. Моя недавня мандрівка до Франції дала змогу сповна відчути на власному досвіді і принади нових вражень, і ставлення до громадян України у гордій своєю цивілізованістю Європі.

У терміналі аеропорту ім. Шарля де Голля пасажири рейсу Київ — Париж компанії «Міжнародні авіалінії України» насамперед проходять паспортний контроль. Попри моє незнання англійської мови і катастрофічно малий запас французьких слів, які відклались у пам’яті ще з часів навчання у школі й виші, двоє молодих хлопців-контролерів — вияв абсолютної чемності й коректності. Вони спільними зусиллями з’ясували мету мого візиту, наявність зворотного квитка і вже навіть без перевірки мінімуму коштів, потрібних для п’ятиденного перебування у їхній країні, поставили в паспорті штамп про право в’їзду до Франції.

Зате митний контроль став холодним душем. На відміну від ввічливих попередників (до речі, їхні предки — вихідці з Африки), спілкування з білим за кольором шкіри французьким митником запам’яталося насамперед алкогольним перегаром. До нього не потрібно було навіть принюхуватися, бо від миршавого чоловічка так перло, що мені такого жодного разу в житті ще не доводилося відчувати.

Грізно ткнувши пальцем на стенд, суворий контролер запитав російським суржиком: «Сколько єсть?» Написане впереміш кирилицею і латиницею українськомовне оголошення повідомляло, що для в’їзду в країни Євросоюзу потрібно мати 10 000 євро. Найімовірніше, автор цього плаката познущався із замовників, бо мало йтися про обов’язкове декларування захмарної для більшості українців суми, а не обов’язок бути ходячим сейфом з євровалютою.

Припускаю, що колеги перевіряльника, як і він сам, могли не знати про справжній зміст оголошення, від якого в подорожніх у буквальному значенні слова лізуть очі на лоба. Однак глибокий похмільний синдром, від якого страждав їхній колега, французам був очевидним. А вони лише посміювалися над безплатним концертом, не гірше за горезвісних радянських митників перевіряючи валізи приїжджих.

Тим часом митник захотів перевірити вміст мого портмоне, яке я намагався, з огляду на його неадекватний стан, показувати на відстані, а він прагнув перерахувати мої євро власними руками. Наступним етапом стала вимога вивернути кишені й одягання рукавичок, якими в Україні зазвичай користуються медики швидкої допомоги, оглядаючи підібраних на вулиці безпритульних. Після цього нездоровий запал митника згас, і мені милостиво дозволили йти знайомитися з культурою Франції.

Тепер переймаюся думкою, чи можливі такі ексцеси під час огляду пасажирів у тих терміналах, де приймають рейси не з України? Хочеться вірити, що ні, хоч від цього на душі не легше.

Стосовно вражень від Франції, то це цікава країна із самобутньою багатою культурою. Щиро скажу, велич і красу нібито знаної кожному Ейфелевої вежі не передають ні найкращі фотографії, ні відеорепортажі. Її треба побачити на власні очі.

Шоком став візит на дитячий майданчик у самісінькому центрі Парижа, з якого цілодобово тисячі туристів милуються краєвидом Ейфелевої вежі. Вразили не гірки, карусельки і гойдалки для малюків, а пацюки, що серед білого дня спокійно прогулювалися під лавками, на яких сиділи батьки з дітьми. Щоправда, поряд привертав увагу великий стенд, який застерігав, що, крім щурів, є ще й кліщі. Уже згодом зрозумів, що через брак бродячих кішок боротись із мишами й пацюками нікому, а травити їх у цивілізованій Європі, мабуть, не прийнято.

Ще один шок був від паризького метро, де ніхто не поступиться місцем матері з дитиною на руках. Мимоволі усвідомлюєш, що Європа Європою і гендер гендером, однак непорядок навіть у Парижі залишається непорядком, а в України й українців світові теж є чого повчитися.