Україна рухається до відкриття ринку землі аж занадто поспішно. Так, усі 11 законопроєктів про ринок землі ніхто навіть не намагався розглядати, натомість за вісім хвилин схвалили тільки один — №2178-10 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення», зокрема Земельного кодексу України.

Порівняно з попереднім урядовим законопроєктом №2178 новий документ містить певні косметичні зміни, які мають продемонструвати, що народні обранці прислухаються до голосу громадськості. Так, обмеження по концентрації земель у межах області зменшено з 15% до 8%, по концентрації земель в межах ОТГ — до 35%. Іноземці набуватимуть право власності на українські землі нібито лише після 1 січня 2024 року. Чому нібито, про це трохи згодом.

Чого бояться власники паїв

Нагадаємо: за підсумками опитування, проведеного соціологічною групою «Рейтинг» на початку жовтня, одна з головних причин, чому більшість українського суспільства (73%) не хоче ринку землі, — це побоювання, що їх ошукають під час продажу паїв (такий ризик назвали 31% опитаних). І такий острах має підстави.

Одне з основних положень пропонованого законопроєкту №2178-10 — те, що право викупу земель сільгосппризначення має зокрема й держава. Це начебто має радувати. Адже у багатьох країнах з розвиненим ринком землі викуп і продаж її державою — усталена практика. Скажімо, у Франції для цього є спеціальне державне агентство — а що пропонують у нас? Очевидним кроком було б створення державного земельного банку, але необхідність його створення в уряді заперечують.

Хто контролюватиме?

Крім того, в розвинених країнах певні державні структури або органи місцевого самоврядування мають видати дозвіл на оборудки із землею. У нас такого органу нема і не передбачається. Відповідні обов’язки намагаються перекласти на нотаріусів.

Утім, особливого ентузіазму така новація не викликає: по-перше, чи справлятимуться нотаріуси з новими функціями, не властивими їхній діяльності? По-друге, саме нотаріуси — часто головні фігуранти у численних справах про незаконне відчуження земельних ділянок і жоден з них не зазнав покарання. То чому хтось гадає, що після ухвалення цього закону вони різко змінять свою поведінку?

Хто ж купуватиме?

Питання, як і раніше, гостре: хто купуватиме землю? Частина депутатів виступає за те, щоб у кінцевому варіанті закону було чітко передбачено відсоткові ставки і терміни виплати за кредитами для аграріїв для купівлі земель: пропонують кредит на 10 років під 5% річних. Якщо таку норму не зафіксувати, влада згодом може відмовитися надавати відшкодування за такими кредитами, що матиме згубні наслідки для хліборобів.

І ще на одному зауважує заступник голови Всеукраїнської аграрної ради (ВАР) Михайло Соколов: у нас із голосу закордонних фінансових організацій дехто стверджує, ніби непогано, якщо іноземці купуватимуть українські ґрунти, навпаки — мовляв, це підвищить ціну нашої землі й не буде побоювання, що її скуплять за безцінь. Але експерт застерігає: насправді від допуску іноземців до нашого земельного ринку виграють лише п’ять найбільших в Україні агрохолдингів, які мають закордонних інвесторів.

Щоправда, гірку пігулку в останньому варіанті законопроєкту спробували підсолодити: мовляв, іноземці не зможуть купувати українські ґрунти до 2024 року. Але далі йде уточнення, яке зводить усе нанівець: за винятком земель, які нині перебувають в оренді чи емфітевзисі в компаній з іноземним капіталом.

У тому й річ, що перебувають, — сотнями тисяч гектарів! Яке ж це обмеження? На цьому зауважує у висновку до законопроєкту Головне науково-експертне управління Верховної Ради.

Прогнозоване безробіття

І наостанок — про соціальний аспект. Як зазначає Михайло Соколов, верхня межа площі сільськогосподарських земель в одних руках занадто велика, її слід обмежити 50 тисячами гектарів. І ось чому: за статистикою, у господарствах до 50 тисяч га в середньому зайнято 2,2 людини на 100 га, а у тих, хто перевищує цей ліміт, удвічі менше — 1,1.

Тож у разі повальної латифундизації село, за підрахунками фахівців ВАР, втратить понад 300 тисяч робочих місць. Відповідно зменшаться і надходження до місцевих бюджетів, тож про розвиток місцевих громад теж можна буде забути. Першою занепаде соціальна сфера: коли керівник агрохолдингу сидить у кращому разі в Києві, а то й взагалі за кордоном, проблемами села він вочевидь не перейматиметься.

І ще одне: землі потребують не лише хлібороби, а й скотарі, зокрема ті, хто утримує молочні господарства. Адже корова потребує грубих рослинних кормів, а їх зазвичай не продають, доводиться вирощувати самим. А для цього потрібна земля, і чимало — за світовими нормами, не менш як півтора гектара на корову.

Нині тваринники орендують необхідні їм земельні масиви, а що буде в разі відкриття ринку землі? Мабуть, доведеться закривати тваринницькі ферми…

Право, якого не буде

Варто додати: орендарі нібито мають переважне право на викуп ділянок, які обробляють, але Головне науково-експертне управління Верховної Ради зауважує: згідно з документом, переважне право купівлі надається орендареві «за умови сплати ним ціни, за якою вона продається, а в разі продажу на аукціоні — якщо його пропозиція є рівною з пропозицією, яка є найбільшою із запропонованих учасниками аукціону». Але з якої біди орендовану землю мають виставляти на аукціон? Чи не для того, щоб залишити орендарів ні з чим?

З огляду на все сказане, лишається сподіватися, що викладені нами зауваження (і багато інших, висловлених експертами) візьмуть до уваги, тоді ухвалити документ у жорстко визначений термін, до 1 грудня, не вдасться.