Задовго до роковин страшної трагедії із знищення в мирний час флагмана Чорноморського флоту в закордонних ЗМІ стали з’являтися чергові публікації нових досліджень, припущень і версій про не розкриту досі таємницю загибелі «Новоросійська». Я вирішив повернутися через 14 років до цієї теми не лише в контексті ексклюзивної версії «Урядового кур’єра», яку пропоную читачеві, а й у зв’язку з поверненням у листопаді 2019-го росіянами трьох захоплених у нас у Керченській протоці військових суден. Згадалися й абстрактні припущення, які прозвучали кілька років тому на кремлівських телеканалах, щодо можливої колись передачі Києву привласнених після окупації Криму кораблів ВМС України.

…Версію таємничої загибелі лінкора, який з назвою «Джуліо Чезаре» передали СРСР за репарацією у 1948 році, розказав навесні 2006-го Анатолій Вербицький, викладач Херсонського морського училища (нині коледжу), учасник тих трагічних подій.

Вирушаючи з Києва на зустріч із ним, я, тоді ще власний кореспондент газети «Труд» в Україні, був досить скептично налаштований на його категоричний варіант головної причини катастрофи.

Наведу лише кілька деталей подій для кращого розуміння, за яких обставин затонув у себе вдома, в рідній бухті Севастополя, один з найпотужніших на той час військових кораблів Радянського Союзу.

У ту ніч на лінкорі «Новоросійськ» перебувало понад півтори тисячі членів екіпажу і нещодавно прибулих на корабель курсантів морських училищ і солдатів. Вибух (за офіційною версією, лише один) на лінкорі був неймовірної сили, його зафіксували всі сейсмічні станції Криму. Це сталося 29 жовтня 1955-го о 1 годині 30 хвилин 48,5 с. У величезній металевій пащі корабля, що перекинувся догори кілем, було живцем поховано майже тисячу військових.

Спеціалісти різних науково-дослідних установ пізніше переконували, що вибухів було два, одночасних. Понад те, аргументовано стверджували і стверджують досі, що будь-яка міна взагалі не спроможна спричинити такі руйнівні наслідки. Адже вибуховою хвилею наскрізь було пробито вісім (!) палуб корабля, аж до верхньої. У днищі утворилася величезна пробоїна приблизно 27 на 8 метрів. Тобто було знищено понад 160 квадратних метрів корпусу нижче від ватерлінії. Імовірно, саме міною або торпедою. Сюди й ринула морська вода, яку ніщо вже не могло зупинити.

Через 2 години 44 хвилини крен на лівий борт став критичним і 180-метровий велетень водотоннажністю 25 тисяч тонн почав перекидатися догори днищем. Над водою залишилися тільки кіль і кормова частина завдовжки не більш як 100 метрів. Надвечір лінкор занурився повністю.

«Не можна відкидати і варіанта диверсії»

Офіційний висновок урядової комісії — «найбільш вірогідна причина підриву лінкора — вибух під днищем корабля, в носовій його частині, німецької донної міни RМН або LМВ», що залишилася в Північній бухті з часів Другої світової війни, — викликав у багатьох фахівців великі сумніви.

Про це тоді говорили нишком, обережно. Як, до речі, і мені завуальовано розказав за чашкою чаю в 1970-ті мічман у відставці Іван Зайцев, рідний брат моєї дружини, що служив свого часу на субмарині в закритій у ті роки Балаклаві. Але тоді були такі часи. Лише згодом у відкритій пресі з’явилися десятки версій, зокрема пов’язаних з можливою диверсією. Адже у висновках доповіді державної комісії мимохідь і дуже туманно йшлося про таке: «Не можна відкидати, що причина вибуху — диверсія». Жодними доказами таку версію комісія офіційно не підтвердила, за винятком посилання, що «в умовах незадовільної організації охорони водного району можливим було проникнення в бухту підводних диверсантів».

Саме на цих та інших конкретних деталях щодо знищення «Новоросійська» Анатолій Вербицький наполягав у нашій розмові. Він посилався на вже опубліковані фахові дослідження та газетні матеріали в українських виданнях про його особисту версію: два вибухи — один в середині корабля, а другий — під днищем — справа рук італійських диверсантів-підводників із флотилії «Десята штурмова», якою керував легендарний «чорний князь» Валеріо Боргезе.

Про зухвалі операції його команди, що підірвала в період Другої світової й у післявоєнні роки понад 30 кораблів союзників СРСР, мені довелося читати чимало, готуючись до відрядження в Херсон. Що нового про таємні справи адмірала Боргезе, думав я, може додати мічман у запасі?

Але що довше тривала наша розмова, то більше переконувався в тому, що диверсійну версію Вербицького можна розглядати як одну з основних. Особливо після того, як недавно побачив у мережі кілька матеріалів російських авторитетних видань, які повідомляли про «сенсаційне зізнання» римському виданню «4 Arts» ветерана спецпідрозділу бойових плавців «Гамма» 10-ї флотилії ВМС Італії Уго де Експозіто. Він прямо заявив журналістам, що «Новоросійськ» підірвали італійські підводники-диверсанти.

У розмові з викладачем морського училища підкуповувало те, що на італійський слід знищення лінкора йому, стверджував Вербицький, вказав якийсь офіцер Спозіто, один з учасників операції з його підриву. Свого часу, як з’ясувалося, він служив на «Джуліо Чезаре» (Юлій Цезар), а пізніше його було зараховано до загону Боргезе.

— А як ви познайомилися з цим італійцем, за яких обставин? — запитав Анатолія Євгеновича.

— Зовсім випадково, у 1982 році. Біля братської могили моряків-новоросійців. Там спочивають і курсанти нашого Херсонського морського училища, що проходили, як і я, практику на цьому кораблі. Мене, на щастя, лише контузило.

Стоячи біля могили із прахом колишніх колег, похованих поряд з могилою захисників Севастополя, які загинули в 1854 році, розповідав мені Вербицький, він не міг стримати почуттів і ридав. Не відразу звернув увагу на двох чоловіків, що стояли неподалік. Старший з них теж плакав ридма.

— Через хвилину мене покликав молодший. Російською мовою із сильним акцентом запитав, чи немає чогось для серця. Я дістав з кишені нітрогліцерин, який завжди ношу із собою, і простягнув незнайомцеві. Але ліки не допомагали, немолодому чоловікові ставало дедалі гірше. Не кидати ж його в такому стані. Довелося нам удвох із приятелем, капітаном другого рангу, дотягнути іноземця до виходу із цвинтаря, де на нас чекала машина, і везти до шпиталю.

Біля прохідної шпиталю літнього незнайомця просто в машині оглянув викликаний лікар, зробив укол і велів хвилин із 40 посидіти на свіжому повітрі, не рухатися. Доки він приходив до тями, молодший незнайомець, який представився співробітником італійського посольства в Ризі, повідомив Вербицького: сердечник, його 60-річний дядько з Італії, приїхав на могилу діда, царського офіцера, який служив на кораблі «Свята Марія» і загинув у 1916 році.

— Коли самопочуття італійця поліпшилося, він заговорив: «Ви врятували мені життя, я ваш боржник. Приїжджайте в Ліворно, будете моїм найбажанішим гостем!»

З коротких реплік синьйора Спозіто (так було зазначено на візитівці, яку Вербицькому вручив іноземець) стало зрозуміло, що він добре знає внутрішні приміщення «Новоросійська» і багато технічних нюансів. Не залишалося сумнівів, що він справді служив на «Джуліо Чезаре».

— Анатолію Євгеновичу, вам вдалося скористатися запрошенням італійця?

У гостях у підводника-диверсанта

— Через рік мене призначили керівником плавальної практики групи курсантів нашого училища, і ми разом з курсантами Одеської морської академії на судні «Професор Кудревич», якій він належав, вирушили з Одеси у рейс. Як з’ясувалося, із заходом у порт Ліворно. Там мені вдалося усамітнитися в місті й зателефонувати за номером, вказаним у візитівці. На протилежному кінці дроту чистою російською мовою запитали, де я перебуваю, а через пів години приїхала по мене машина й доставила у розкішний особняк. На його порозі стояв синьйор Спозіто.

— Справжня легенда, детективна історія.

— А я й не намагаюся нікого переконувати. Настав час розповісти те, за що раніше можна було отримати термін. За зв’язок, скажімо, з іноземцями.

Кімната, куди запросив італієць викладача Херсонського морського училища, була завішана картинами і фотографіями із зображенням бойових кораблів. Був серед інших і «Новоросійськ». Вловивши погляд Вербицького на портретах трьох чоловіків у військово-морській формі, синьйор Спозіто зронив: «Це мої сини, а це Валеріо Боргезе, під керівництвом якого я служив на підводному човні».

У сотнях видань до подробиць ідеться про зухвалі операції підводних плавців-диверсантів Боргезе, які, використовуючи людинокеровані торпеди і надмалі човни 8Х-506, потопили не один десяток крейсерів, лінкорів і есмінців французів, американців та англійців. «Новоросійськ», як і німецький авіаносець «Тірпіц», переконував Спозіто, — теж справа їхніх рук.

На моє запитання Вербицькому, що ж змусило італійця розкрити душу українцеві, який урятував йому життя, Анатолій Євгенович відповів:

— Я сам цьому дивувався. Але як сказав Спозіто, він невиліковно хворий і хоче перед смертю попросити вибачення в моїй особі в сотні тих моряків, які перебували під час вибуху на лінкорі. Цей корабель, переконував господар будинку, був приречений на потоплення: перед передачею «Джуліо Чезаре» СРСР як країні-переможниці в його міждонному просторі заварили перегородкою диверсійний заряд у півтори тонни. Потрібен був лише незначний вибух, щоб здетонувати його, зробити кораблю оверкиль. Тобто перекинути його догори дном, що і сталося з «Новоросійськом». Подібна доля спіткала, запевняє Вербицький, й більшість інших кораблів, переданих за репарацією державам-переможницям.

З розповіді італійця випливало, що напередодні потоплення «Новоросійська» їхні човни-малятка доставили в Північну бухту Севастополя торпеди, а 28 жовтня водолази вирушили на останнє пристрілювання. Спозіто брав участь у цій операції, перебуваючи далеко від кримського берега на швидкохідному катері, замаскованому під сейнер. У ту трагічну ніч він чекав на брата — саме його підводний човен закидав плавців у бухту, де стояв лінкор.

«Що там сталося, досі не знаю, — журився італієць. — Чому наші підводники не повернулися? Може, несподівано спрацював годинниковий механізм, і вони загинули разом з вашими моряками. Адже вибух мав прогриміти 7 листопада — в день вашого великого свята».

До трагедії призвели розхлябаність і галай-балай

Більшість зі сказаного італійцем Анатолієві Вербицькому підтверджують непрямі свідчення з інших джерел. За даними капітана першого рангу у відставці Юрія Лепехова, голови ради ветеранів лінкора «Новоросійськ», опублікованими в матеріалі «Тайна тайны» в газеті «Флаг Родины» за 13 вересня 2000 року (його копія є в редакції), вибух був подвійним. Другий ініціював перший. Чи це була німецька донна міна, чи італійська торпеда. Вони й могли, припускає Лепехов, підірвати заздалегідь закладений всередині корабля диверсійний заряд. Ось вагомий аргумент на доказ такої можливості.

Як командир трюмної групи лінкора в березні 1949 року Лепехов разом з підлеглими оглядав приміщення корабля. І ось що виявив. «Добралися до нижнього відсіку і пішли днищем, у просторі між старою і новою обшивкою корпусу, який поступово зменшувався у висоті. Через кілька метрів дорогу перегородила поперечна перегородка заввишки близько двох метрів, очевидно, на 23-му шпангоуті. У світлі переносних ліхтарів побачили: три флорних вирізи в перегородці акуратно і ретельно заварено, тобто перегородка стала глухою. Здивувалися: навіщо? Звернули увагу на високу якість зварних швів, що мали вигляд зовсім свіжих на тлі поіржавілої перегородки».

Того самого дня, йдеться у матеріалі Юрія Лепехова, він у вечірній доповіді розповів про побачене своєму безпосередньому начальникові, командирові дивізіону живучості. Така інформація в нього не викликала особливої реакції, але він погодився, що треба подивитися, що ж там заварено.

Однак цим намірам не судилося здійснитися. Оскільки на кораблі не було пневматичної свердлильної установки (вогняне різання одразу ж відкинули), як і не було системи повітря низького тиску, нескладна операція виявилася важкою проблемою. Її й спустили на гальма. Про доповідь Лепехова незабаром забули, «будь-яких побоювань і підозр диверсійного порядку» тоді в нас не виникало, надто що, за свідченням тих, хто приймав корабель в італійців в Албанії, лінкор оглянули якнайретельніше».

— Мабуть, саме ця наша чергова розхлябаність («може, там нічого немає») і призвела до такого величезного вибуху і колосальних людських втрат, — із сумом промовив Анатолій Вербицький.

Цікавлюся у ветерана, чим закінчилася його таємнича зустріч з людиною, яка брала участь у підриві «Новоросійська».

Фінал розмови виявився несподіваним. «Хочу померти пробаченим, — заявив синьйор Спозіто. — А на знак подяки за те, що ви врятували мені життя тоді, на кладовищі в Севастополі, я вже відкрив на ваше ім’я рахунок у банку і поклав сім тисяч доларів. Хочу запропонувати допомогу зі спеціального фонду князя Боргезе. Оформимо вам нашу пенсію, таку, яку отримують багато з моряків, хто залишився живий після вибуху лінкора. Не турбуйтеся, все буде в межах наших законів. Щоправда, потрібно єдине — документи, які підтверджують, що в ніч на 29 жовтня 1955-го ви перебували на кораблі».

— І якою ж була ваша реакція на ці слова?

— Я страшенно налякався: потрапив у лігво ворога, чи виберуся живим? Єдина думка свердлила: як швидше покинути особняк й дістатися до порту і «Професора Кудревича». Пообіцяв господареві будинку, що наступного дня обов’язково приїду до нього з потрібними документами, які начебто залишилися на судні. Але, звичайно, злукавив.

Чим завершилась історія з доларами для українського мічмана у відставці, від колишніх, як випливало з розповіді Анатолія Вербицького, диверсантів, що потопили «Новоросійськ», не відомо.

У травні 2006-го, коли ми з ним не одну годину проговорили в його садибі на околиці Херсона, йому виповнилось 70 років. Він скаржився на хвороби серця, переніс інфаркт та інсульт. Був уже на пенсії. Домашній телефон новоросійця, який мені вдалося знайти у своїх архівах і який я днями багато разів набирав, не відповідає. Нічим не змогли допомогти й у приймальні Херсонського морського коледжу. «Ветеранів, які могли б вам щось розповісти про долю Вербицького, — сказала мені Лариса Георгіївна, що представилася секретаркою, — у нас вже не залишилося. Стільки часу минуло. А Вербицького, що довго працював у нас викладачем, добре пам’ятаю».