ФЛОРИСТИКА

Сміття в нашому житті не передбачене, якщо на шедевр перевтілюється і цибулиння

Людмила ЯНОВСЬКА,
Олександр ЛЕПЕТУХА (фото),
«Урядовий кур’єр»

З-поміж усього, що врятує на безлюдному острові чи у спільноті з найзагадковішим плем’ям, — не обійтися й … без пресованої флористики з японським іменем «ошибана». Бо завдяки їй там не здичавієш, а спогади не перетворяться на галюцинації: адже все, що оточувало в цивілізованому світі Батьківщини, можна зобразити й чужою рослинністю — на товстих стовбурах дерев замість картону. А перед непередбачуваними аборигенами ці «ошибанські» картинки стануть «Тисячою й одною ніччю» замість казок: особливо, коли спочатку продемонструвати, на що здатна банальна їм шкірка банана…

Де ця шкірка на виставці флористики «Україна молода — незалежна чарівна», яка експонувалася в Будинку природи на Рогнідинській, 3 в центрі Києва, я не збагнула навіть за приміткою, що саме з неї — контури Янгола в картині «Янгол Україну береже» А. Філіної. На банановий слід в інших роботах самотужки ніколи б не втрапила, і що й у зимовому «Парку Шевченка» Валентини Щур з цієї шкірки пам’ятник Кобзареві, дерева й постаті людей — не здогадалася б нізащо. Але пощастило: пані Валентина прийшла на виставку саме тоді, коли і я: «Ви з’їли банан, зішкребли зі шкірки м’якоть — і вона прямо на очах у вас темніє. Від того, як її почистили й висушили, стане коричневою або світло-каштановою».

Сніг у парку, з’ясувалося, — з помаранчевих квіток фізалісу: виварених і відбілених. Усі контури усміхненого бандуриста з іншої роботи Валентини Миколаївни викладені соломинками з насіння іван-чаю…

Олівці, фарби художника-флориста — пелюстки квітів, стебельця різних рослин, листя дерев і багато всього іншого від щедрої української Природи, подарованої нам Господом. Треба чимало про все це знати. В яку пору року, дня і за якої погоди збирати: коли сонячно, не росяно й не після дощу, аби не було плям. Які квіти добре зберігають свій колір: наприклад, волошка, дельфініум — дуже довго. Листя навіть з дерев однієї породи, що ростуть поряд, буває різних відтінків, найпридатніше — осіннє. Як правильно під пресом засушити: в старих книжках, між газетами, деякі рослини — під праскою. Замість пензлів — пінцетик, скальпель, клей ПВА. Тополиний пух не приклеюється: втирається у ворсинки оксамитового паперу…

Стружка, флористика, соломка... А з якого матеріалу почуття у картині Єфросинії Гуреєвої «Закохані» ?

Небо з листя сріблястої тополі. Дах із насінин клена, які діти називають вертольотиками. Річечка — тло голубого картону. Гілочка шипшини в цвіту з пофарбованої соломи. Квіточки вербени в образі мальв… Це якщо надто вдивлятися, що з чого на цьому дивовижному балу безмежних перевтілень у мистецтві київської флористики. За 40 років творчості її представників воно вже не лише декоративо-прикладне: їхні композиції в родичах і з живописом, графікою.

Хоч у Європі починалося в ХІХ столітті просто з екзотичних іноземних рослинок, приклеєних до полотен у позолочених рамах, якими прикрашали вишукані салони, а в житті педагога Валентини Щур, понад десять років тому, — із прогнозу погоди по радіо і її думки про дуже гарні квітники біля школи. «Я до дітей: так шкода, пропадуть ці квіти, давайте засушимо, може, щось з них зробимо і продовжимо їм життя». Наші композиції сподобалися вчителям.

Ось такими допитливими поглядами мандрували в «Українському селі» Валентини Щур

У День Незалежності України колега повернулася з виставки флористики на Співочому полі: «Я таке бачила! Передати вам не можу — наче з мережива сплетене...». Я потрапила на таку виставку наступного року — і усім цим захворіла. Раніше й не знала, що є такий вид мистецтва. Про пейзаж думала: це вищий пілотаж, я ніколи не зроблю… Нічого, щось виходить».

На композицію за документальним знімком у журналі пані Валентина психологічно не могла наважитися упродовж року: душили сльози… На фото зафіксовано, хто і що лишилося у знищеному фашистами білоруському селі: біля напівзгорілої печі хлоп’я років п’яти вчепилося за спідничку трохи старшої сестрички… Запам’ятала їхні імена: Гена і Рая. Чотири роки тому перед Днем Перемоги принесла своїх флористичних «Дітей війни» до початкової школи столичної Слов’янської гімназії, де працює й після пенсії, показала й розповіла їхню історію третьокласникам. Вони дивилися й плакали. Побачивши цю картину, вийшла з класу в сльозах і одна з мам.

«Україна без квітів — хіба таке уявиш? Знаєте, в мене серце завмерло, коли натрапили з дочкою на вулиці в Італії на клумбу лише з чорнобривців: мабуть, кажу, тут живуть українці … З тих пір ці квіти для мене — символ України, настільки дорогі, — розповідала Валентина Миколаївна. — А ошибана… Наші картини показували в Інституті геронтології, у психдиспансерах, кажуть, дуже заспокійливо впливають на хворих. Різні обставини в житті, і стресові зокрема, бувають у кожного. Та повернуся додому, де на рідних стінах те, що створила сама, поставлю щось із класичної музики — і вже ніби в іншому світі, доброму, прекрасному, дивовижному… Від флористики дуже добра енергетика, сонячна. Кажу дітям: з того, що під ногами, по чому топчемося, можна таке цікаве зробити. Мій старший онук Михайлик ще й розмовляти добре не вмів, але казав мені, що найбільше йому подобаються «пейжажі». З ним і рослинки збирала, коли ще у візочку його возила, і роботи свої на кожну виставку разом привозимо».

І показала в зошиті три стеблинки польових дзвіночків з галявини поблизу Вроцлава — згадку про Польщу. Кілька рухів пальцями — і це вже художня мініатюра.

 

Фоторепортаж з виставки флористики «Україна молода — незалежна чарівна». Фото Олександра ЛЕПЕТУХИ