Щороку перед початком літа звучать традиційні заклики плавати і загоряти лише на спеціально відведених для цього ділянках річок, озер і ставків, а школярам цю інформацію у багатьох школах доводять під розписку. Однак це не більш ніж профанація, бо в більшості регіонів країни кількість пляжів можна перерахувати на пальцях однієї руки.

Історія тотального умивання рук

На Житомирщині узаконені «місця масового відпочинку населення на водних об’єктах» є лише в обласному центрі та містах Коростені й Новограді-Волинському. У Житомирі аж два пляжі, які розташовані поряд у місцевому Гідропарку та різняться лише призначенням — для дітей і дорослих.

Зрозуміло, що нині не 1970-ті роки, коли зручні для купання місця із піщаним дном і чистою водою були майже на кожній річці. Зокрема у моєму рідному селі Попільнянського району Житомирщини діти цілими днями не вилазили  з оспіваної Іваном Нечуєм-Левицьким Роставиці щонайменше на десятку пляжів.

Тепер ситуація кардинально інша. Бездумне розорювання прибережних смуг та переведення водяних млинів на електрику перетворили зарегульовані греблями русла на зарослі очеретами мілководдя та протоки із дном, встеленим багном. Однак важко повірити, що нині вже ніхто не ризикує скупатись у річці, озері чи ставку і приїжджає для цього на пляжі трьох великих міст Житомирщини.

У ситуації три роки тому спробували розібратися фахівці Житомирського обласного лабораторного центру МОЗ України (колишньої обласної санстанції), які направили всім міським головам і керівникам райдержадміністрацій листи із проханням повідомити про наявність і розташування «місць масового відпочинку населення на водних об’єктах». У двох третинах відповідей стверджують, що на підвідомчих територіях люди у місцевих водоймах не купаються чи, якщо цитувати дослівно, річки, озера і кар’єри «для культурно-побутових потреб не використовують».

Це неправда, бо, на відміну від степових регіонів України, на Поліссі в кожному районі від ста до півтори сотні річок, ставків, озер і затоплених водою колишніх кар’єрів. Отож досвідченіші чиновники прозвітували про наявність двох — п’яти «самовільних» і «стихійних» пляжів, а найобережніші повідомили, що «офіційний реєстр місць масового відпочинку населення на водних об’єктах не ведеться, пляжі на балансі комунальних підприємств відсутні, у місцях ймовірного купання громадян на берегах встановлені таблички «Купатися заборонено».

Заплив із ризиком для здоров’я

Згадуваний запит був зумовлений цілком прагматичною метою, адже санітарно-епідеміологічна служба щомісяця виконує понад сотню заборів води з відкритих водойм і проводить аналіз цих проб. Отож крім чотирьох офіційних пляжів, де у купальний період дослідження проводять не рідше, ніж двічі на місяць, під особливою увагою медиків мають бути стихійні й неофіційні місця масового відпочинку людей на воді, щоб вчасно застерегти відпочивальників від імовірної біди.

У травні цього року перевірили якість води у 76 водоймах на території області. У 37% «моніторингових точок» виявили відхилення від норм, про що місцеві органи влади мали б поінформувати ймовірних відпочивальників, але не роблять цього, бо… офіційно пляжів немає.

Зазвичай у розпал літа, коли температура повітря і води зростає, а водність річок зменшується, ситуація погіршується. Через це навіть на офіційних пляжах періодично встановлюють таблички про заборону купатися. Значна частина відпочивальників цю вимогу ігнорує, однак хоч стежить, щоб випадково не ковтнути річкової води, і прискіпливіше дивиться за дітьми.

Навіть під час літньої спеки зазвичай зберігається висока якість води у колишніх каменедобувних кар’єрах, де значна глибина, велетенський об’єм і потужні підземні джерела стають на перешкоді розмноженню синьо-зелених водоростей, що призводять до вже традиційного влітку цвітіння річок і ставків. Не дивно, що навіть у Житомирі, де є два цілком облаштовані пляжі в Гідропарку, багато жителів обласного центру віддають перевагу відпочинку на Соколовському і Богунському кар’єрах.

Однак навіть якби місцева влада побажала узаконити ці місця справді масового купання житомирців, зробити це з нинішньою нормативно-правовою базою неможливо. На перешкоді велетенські глибини і брак мілководдя з піщаним дном. Така ситуація у багатьох інших районах області, де є покинуті й затоплені кар’єри, на яких майже щорічно не обходиться без одного чи навіть кількох потопельників.

Однак тут немає ні рятувальників, ні баків для сміття, ні вкрай необхідних туалетів, через що сотні відпочивальників ходять «по маленькому» у воду, де всі купаються, а «по великому» — в найближчі кущики, з яких дощові й талі води рано чи пізно несуть усі екскременти у прозоре і нібито чисте плесо кар’єрів.

Замість  турботи — документ

У тих, хто добре знає Житомирщину, обов’язково виникне запитання стосовно Бердичева — другого за чисельністю міста області, де чомусь немає жодного офіційного пляжу. Насправді тут щонайменше чотири стихійні місця масового купання. Однак напрочуд промовисті навіть назви цих неофіційних пляжів — на річці Гнилоп’ять і ставках шкіроб’єднання та рафінадного заводу, де, як визнають санітарні лікарі-епідеміологи, прийнятні показники якості води — приємний виняток, ніж норма.

У такій ситуації немає сенсу витрачати бюджетні кошти на облаштування пляжу із сонцезахисними грибками, фонтанчиками з питною водою, роздягальнями і туалетами. Уся ця інфраструктура, яку доведеться утримувати і охороняти, офіційно не функціонуватиме через погані показники якості води у водоймах. На ділі люди тут масово загоряють і купаються, щомиті наражаючись на значно більші небезпеки, ніж якби тут був офіційний пляж.

Не краща ситуація у всіх великих населених пунктах області, де на їхній території або на відстані кількох кілометрів є не узаконені «місця масового відпочинку людей на водних об’єктах». Тут перешкода — не стільки якість води, скільки жорстка регламентація обов’язкових правил — від екзотичних навіть для багатьох райцентрів «фонтанчиків із питною водою на відстані не менш як кілька метрів між ними» до наявності рятувального поста принаймні із трьох осіб.

Крім суто будівельних і санітарних норм, інші обов’язкові вимоги до облаштування пляжів містив наказ Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи від 3 грудня 2001 року №272 «Про затвердження Правил охорони життя людей на водних об’єктах України». Нині його замінив наказ Міністерства внутрішніх справ від 10 квітня 2017 року №301 з аналогічною назвою.

Навіть за радянських часів, коли було розроблено основні нормативні вимоги до пляжів, які сліпо копіюють вже у незалежній Україні, на ділі вони стосувалися місць масового відпочинку на морських курортах і у великих містах. А в селах і більшості райцентрів підготовка до купального сезону обмежувалася візуальним обстеженням дна (прозорість води давала змогу це робити), спорудженням коштом місцевих колгоспів або промислових підприємств дерев’яних кладок для охочих пірнати, складанням графіка чергування вчителів-чоловіків і сільських дружинників у ролі добровільних рятувальників, приведенням до ладу туалетів із зазвичай цегляними вигрібними ямами, які розташовували на обумовленій санітарними нормами відстані від урізу води в річці чи озері.

Цими роботами опікувалися голови сільрад із залученням керівників колгоспів, шкіл і медичних установ. А нині чиновникам із міських та районних державних адміністрацій і новостворених ОТГ простіше прозвітувати про те, що пляжів на підвідомчих територіях немає, ніж, взявши ініціативу і головне відповідальність на себе, потурбуватися, щоб у місцях масового купання дно очистили від потенційно небезпечних предметів, туалети діяли, сміття вивозили, а в найспекотніші дні був хоч один рятувальник на весловому човні з рятувальним кругом. Усе це замінює документ, згідно з яким «пляжу тут немає і бути не може», а табличка з написом «Купатись заборонено» — індульгенція від відповідальності у разі будь-якого нещасного випадку із загибеллю людей.