Одеса прагне миру

«Першими мали б стати на коліна перед всіма одеситами наші силовики. Через те, що все знали, але не запобігли трагедії, — протоієрей Віталій Одесько-Балтської єпархії УПЦ КП пробує визначитися із порядком, у якому мали би каятися винуватці одеської бійні 2 травня. — А після цього кожна церква має вийти і сказати: дорогі, пробачте, бо ми не втримали своїх прихожан, бо так чи інакше то були люди віруючі, хрещені, а ми не зробили нічого, щоб захистити вас. Останніми вже мають вибачитися прості люди, один перед одним».

Не всі поспішають вибачатися і пробачати, проте Одеса щиро намагається стати такою, якою ми звикли бачити її вже десятиріччями — мирною, привітною, керованою, передусім здоровим глуздом. Якщо оминати згарище на Куликовому Полі, то цілком може видатися, що в Одесі нічого й не трапилося: люди, як і раніше, квапляться у справах, спілкуються, розважаються. По телевізору крутять зовсім не лиховісний ролик з проханням «пожаліти маму».

Ніхто не хотів убивати

«Я спілкувався з людьми, які лише краєм вуха чули про події 2 травня», — каже активіст Євромайдану, отаман Чорноморського гайдамацького з’єднання Сергій Гуцалюк. Його прізвище можна побачити на закопчених стінах будинку профспілок — в обіцянці про помсту. Сергій каже, що не бачить, чим йому можна було б дорікнути щодо одеської бійні: «На моїх руках, на моїй совісті немає нічого, що змушувало б мене боятися. Я ще два місяці тому казав, — продовжує активіст, — хлопці, закінчуймо! Усі ці маски, шоломи треба прибирати. Майдан треба реорганізувати у боротьбу з корупцією в першу чергу».

Сергій — освічена і поміркована людина. У сфері його громадської діяльності — історія та екологічні проблеми рідного краю.

Зовсім не справляє враження знавіснілого радикала і один із лідерів одеської самооборони Віталій Свічинський — ще один учасник тих трагічних подій та фігурант гнівних звинувачень на стендах Куликового Поля.

«Упродовж останніх місяців ми намагалися нівелювати агресію, — каже Віталій. — Попри протистояння, нам це вдавалося. Я особисто знав керівництво Одеської дружини (антимайдан. — «УК»), ми спілкувалися».

Віталій каже, що витягував одного з лідерів Куликового Поля на прямий ефір місцевого телеканалу: «Коли ми спілкувалися, то виявили досить багато речей, в яких ми зійшлися. У нас були ідеї створити спільний майданчик, такий собі одеський гайд-парк, де ми могли б проводити політичні дебати».

По той бік барикад

Аби пересвідчитися, що євромайданівці не прикрашають реальну картину, ми зустрілися з їхнім опонентом, котрий на засадах анонімності погодився поспілкуватися. Дмитро — так ми називатимемо хлопця з Одеської дружини — теж має освіту, свої погляди викладає чітко і логічно та зовсім не справляє враження зомбованого маргінала. Його цілковиту ідейність (тобто не «куплений») засвідчили опоненти з Євромайдану. Дмитро ж називає опонентів «адекватними людьми, з якими давно вели діалог». «Я був певен, — каже хлопець, — що у нас немає розбіжностей, які давали б нам привід вбивати одне одного. Ми намагалися знайти спільні питання, які нас об’єднують, і дійшли висновку, що нас не влаштовує нинішнє економічне становище в країні й те, що чиновники почувають себе ледь не феодалами на ввірених їм територіях. Нас не влаштовує повальна корупція, яку видно неозброєним оком».

Згадує Дмитро і спільні з опонентами акції, як от суботник у парку Шевченка. Щоправда, зауважує, що в обох таборах були люди, які не були прихильними до такого єднання. З часом, гадає, Дмитро, їх вдалося б переконати. «У принципі, у нас був величезний простір для спільної діяльності, — каже «дружинник», — але комусь було вигідно нас посварити, комусь було вигідно створити тут друге Придністров’я».

Хто саме цей «хтось», і як йому вдалося зламати громадянський мир в Одесі, ще мають розібратися правоохоронці й численні слідчі комісії, створені органами влади та громадськістю. Проте очевидне хіба те, що процес примирення і узгодження позицій, який реально відбувався між одеситами різних політичних поглядів, нині для свого відновлення потребуватиме неабияких зусиль. Адже до політичних розбіжностей вже додалися жорсткі емоції кровної образи і помсти, вважає Дмитро. На його думку, нині опонентам навіть не варто пробувати сідати за стіл переговорів. Спільні акції недоречні і неможливі: «Людям зараз треба дати зрозуміти, що винних покарають, що їх шукають. І вже згодом, коли час трішки втамує біль від трагедії, може, тоді слід починати нові спроби пошуку компромісу».

Отже — слово за правоохоронцями. Дмитро хоч і закидає їм, що затримують вони переважно людей з його табору, проте зауважує, що, за його враженням, після нещодавньої тотальної реорганізації МВС «якісь позитивні зміни почали відбуватися». «Треба ув’язнити всіх, хто тримав у руках вогнепальну зброю, хто цілком свідомо проливав кров одеситів, хто брав активну участь у спаленні будинку профспілок, — вважає Дмитро. — Якщо наші правоохоронні структури працюватимуть у такому руслі, тоді й відчуття несправедливості певною мірою втамується в антимайданівців».

Примирення починається з діалогу

«Ви пропонуєте компроміс для того, щоб ми перестали цінувати і поважати героїв, які поклали своє життя на вівтар України, щоб заспокоїти нащадків загарбників, які все одно, скільки їх не годуй, дивитимуться в бік Сталіна, Леніна, Путіна?» — голова Одеської обласної організації ВО «Свобода» Андрій Маляс навіть і на рівні символіки не хоче йти на поступки своїм антимайданівським опонентам. Одеська дружина для нього — виключно «первинна спілка завуальованої сепаратистської групи».

Спільні дії, скажімо проти корупції, котра однаково не влаштовує всіх учасників конфлікту, він теж вважає неможливими: «Я не уявляю, як ми можемо об’єднати якимось спільними ідеями цих людей! Це абсолютно різні напрямки руху». Окреслюючи пріоритети, він каже: «Ми маємо відновити українську армію, мусимо захистити свої кордони, і якщо для цього сьогодні потрібно знищити 100—200 терористів, то це треба зробити». Події 2 травня він вважає не чим іншим, як «захистом міста від сепаратистів» і не береться визнати, що безпосередні підпалювачі будинку профспілок заслуговують на покарання.

З неохотою він погодився визнати певні політичні сили «партіями війни». Цей термін запропонував до розгляду у розмові з «УК» завідувач кафедри політології Одеського національного університету Василь Попков: «Це можуть бути різні партії, різні сили, але почерк їхній спільний — це бажання підкорити, залякати, затулити рота, грати мускулами і красуватися на тлі полонених, яких особисто допитуєш. Це політика, яка веде в нікуди, — вважає професор, — тому що рано чи пізно ненависть народжуватиме ненависть у відповідь. Ми це вже проходили».

«Дружинник» Дмитро погоджується, що події 2 травня фактично поставили криваву крапку в історії одеського антимайдану, проте припускає, що наступний етап протистояння може стати ще більш небезпечним: «Нині всі процеси зайшли у підпілля. Люди збираються таємно, потайки організовують акції. І саме цього слід було б боятися Майдану, а не Куликового Поля, де все було відкрито. Ось такі приховані диверсійні групи справді можуть накоїти лиха в Одесі, а протидіяти їм дуже важко».

«Я ніколи не вів діалогу з «Правим сектором», — продовжує Дмитро, — тому що це безглуздо. Із радикалом спробувати знайти компроміс це все одно, що битися головою об стінку».

Його «помірковані» опоненти схиляються до думки, що радикальні «євромайданівці» в Одесі погоди все ж не роблять. Віталій Свічинський каже, що в Україні справді потрібно ухвалити закон про мови, котрий не викликав би жодних нарікань у російськомовних громадян. Каже, що не має жодних заперечень проти червоного прапора, якщо це прапор перемоги над фашизмом! Він не проти георгіївських стрічок і згадує, що засуджував інцидент, коли одна із активісток Євромайдану палила ці стрічки на Вічному вогні. Стежив, щоб під час «маршів миру» не використовували червоно-чорні прапори, котрі в тій ситуації могли обернутися прямо протилежною подією.

Професор Попков, цитуючи Тойнбі, каже, що війна — це брак політики, і вважає, що примирення слід розпочати з діалогу «договороздатних сторін». Решта мимоволі підтягнуться, аби не потрапити до лав маргіналів: «Нам залишається одне — це політика ліквідування конфліктів, політика миротворчості. Не в сенсі «хлопці, давайте жити мирно», а з метою — з’ясувати інтереси одне одного. Треба дуже грамотно і чесно ставитися до цих інтересів».

«Примирення обов’язково має бути, — каже Сергій Гуцалюк. — Я взагалі вважаю, що нинішня влада повинна жорстко реагувати на всю існуючу в країні радикалізацію. Сподіваюся на нового голову ОДА, який зібрав родини всіх, хто загинув по обидва боки протистояння. Не все було гладко під час зустрічі, але сам факт, що вони розмовляли між собою, це вже добре».

Голова Одеської ОДА Ігор Палиця нарікає, що «набагато простіше викликати розуміння правди у простих людей, ніж у деяких політиків, що прагнуть будь-яким шляхом дорватися до влади, тому в церкві вони кажуть одне, в синагозі — друге, а в мечеті — третє».

Маніпуляції місцевих князьків нині розглядаються як один із ймовірних спускових механізмів одеської бійні. Своє слово мають сказати слідчі. А про піар та антипіар на крові мала б щось підказати совість.

«Не треба закликати сюди смерть!» — відказує на популярні відозви обох таборів настоятелька Свято-Архангело-Михайлівського жіночого монастиря матінка Серафіма. Її ще остаточно не спровадили звідси!..