Іванові було всього 15 років, коли він переміг на міжнародному конкурсі в Лозанні (Швейцарія) і переїхав до Лондона, обравши його серед кількох запропонованих міст для навчання. А вже через три роки став провідним солістом Королівського балету. Танцював у цьому статусі 12 років, а потім вирішив «знайти час і свободу розвивати нові ідеї для творчих проектів і здійснення їх у новому оточенні», як написала у релізі прес-служба театру. Нині Іван Путров виступає на провідних сценах світу, а його проект «Man in Motion» став одним з найуспішніших. «УК» вдалося поговорити з Іваном у Києві.
УК: Ви живете в Лондоні, а ми зустрілися на Хрещатику після вашого виступу в проекті «Man in Motion».
— Часто буваю в Україні, разів 10 на рік. Стираються кордони, вони вже не відіграють тієї ролі, яку мали 20 років тому. Ми майже увійшли в Європу. Ці кордони не тільки політичні, а символічні в усіх гранях нашого життя. Символи дуже важливі, особливо в танці. Мова танцю міжнародна, її можуть зрозуміти всі через серце. Вона ґрунтується на відчуттях, як музика, а література — на інтелектуальності. Щоправда, мова руху теж може бути інтелектуальною.
УК: Але до сприйняття балету треба бути підготовленим. Особливо складна лексика сучасного балету.
— Не завжди. Людство за тисячоліття спілкування накопичило досвід для порозуміння. Якщо ви щось відчули…
УК: Іване, вам легше розмовляти російською — будь ласка. Ви просто шокували мене знанням української, адже виросли в російськомовному оточенні, а більшість життя спілкуєтеся англійською.
— Думаю, як висловити думку, а не як сказати українською. На жаль, нечасто спілкуюсь українською навіть у Києві, але коли є змога, розмовляю нею, бо так хочу і мені це подобається.
Танцюю, бо мені подобається танцювати. У мові танцю символи розуміють ті, хто може відчути і зрозуміти інтелектуальне наповнення балету. Якщо глядачі зацікавилися тим, що відбувається на сцені, то наше завдання виконано. Публіка отримує натхнення.
УК: У вашій програмі є екстравагантний номер «101» з мовою цифр, тобто під відлік диктором балетних позицій. Він вражає гумором танцівника і хореографа.
— Хореограф Готьє, а виконує балет італієць Джованні Прінчіч. Він працює в Національному балеті Голландії в Амстердамі. Це вже другий його приїзд у Київ. Хоч програма «Man in Motion» змінюється, я залишив два балети з торішньої листопадової програми, зокрема «Видіння троянди» і «101».
УК: У вашій кар’єрі танцівника, яку ви офіційно завершили два роки тому, який балет найекстравагантніший?
— Таких було багато. У новій програмі в Києві я намагаюся показати розвиток чоловічого танцю за століття. Наприклад, «Післяполудневий відпочинок фавна» — революція, мабуть, не тільки в балеті, а й у мистецтві театру. Відкрито, небанально і символічно в ньому продемонстровано сексуальне прагнення героя на сцені. Це шокувало і було екстравагантно 100 років тому. Люди демонстративно виходили із зали. Показую цю екстравагантність у «Видінні троянди».
У Лондоні в мене був номер хореографа Дуарте з трьома танцівниками, які виборювали право володіти трояндою — символом дівчини. Це балет романсу. Екстравагантність є і в дуеті з «білого» акту «Лебединого озера» в постановці Бона, який я привозив минулого разу. Там Лебідь чоловік. І принц теж чоловік. Таке і в 1994-му було екстравагантним.
УК: Ви показали в Києві балети, які спонукають відчути філософію сучасного буття.
— Що є людина? Вона живе прагненням. Ми не живемо одним днем, нас турбує, що буде в майбутньому, і ми створюємо його. Якщо є ідея, яку хочемо втілити в життя, в нас з’являється натхнення, а з ним — сила. Артисти через танець, музику можуть передати це натхнення. Мистецтво може єднати народи. Воно оптимальніший варіант єдності. Мовою танцю прагнемо подарувати радість життя людині. Це так важливо, що інші проблеми відпадають.
УК: Ким почуваєтеся в сьогоденні: танцівником-філософом, продюсером-антрепренером чи, може, юним пенсіонером?
— Точно не пенсіонером. Як це можна відчувати і виміряти? Вважаю, що ніколи не буду пенсіонером. Нині кордони стираються й у вікових категоріях людини. Мені подобається танцювати стільки, скільки хочу. Професія балетного танцівника починається в 10 років. У мене було саме так. Потім мене зацікавило продюсування. Я почав його вивчати і згодом став робити власні проекти.
УК: У нас хочуть збільшити вік виходу на пенсію танцівників, які йдуть на відпочинок у 35.
— У всьому світі є приватний пенсійний сектор і забезпечення від держави. На жаль, в Україні так склалося, що нам залишився спадок, у якому людина — раб системи. І потім вона хоче, щоб система повністю її забезпечувала до пенсії й на пенсії. Мені ця система не подобається. Вона не життєва, СРСР це довів. Майже в усіх країнах, зокрема у Великобританії, коли танцівник іде на пенсію, це не означає, що його життя як фінансово активної людини припиняється. Я за те, щоб активні люди, а в 37 — ще молоді — працювали, змінювали фах.
УК: Розкажіть докладніше про пенсійну систему в Британії на прикладі балетної.
— У Британії є окремий пенсійний недержавний фонд танцівників. На пільгових умовах вони можуть накопичувати гроші на своєму персональному рахунку 3—7%. Театр за рахунок пільг від держави додає в цей фонд різницю до 10—15%. Виплачую 3% зі своєї зарплати, а театр додає. Можу цю пенсію взяти тільки після 60 років.
Можна купити собі пенсію — це залежить від накопичення. Тобто ти сам дбаєш про своє майбутнє. Крім цього, є ще державна пенсія — здається, із 67 років. Вона відносно маленька.
УК: На чиєму боці ви зустріли Брекзіт? І як він змінює ваше життя?
— У мене буде все гаразд, як і в британців. Я за те, щоб було більше співпраці й розуміння на всіх рівнях, щоб були мінімізовані кордони. Але часто це питання коштів. Британія вкладала в Євросоюз як його третій донор трошки менше за Францію, але була шостою як отримувач допомоги. Я був проти того, щоб Британія виходила з Євросоюзу, але Брекзіт — не катастрофа.
Колись Британію хотіли залучити до зони євро, та вона залишила фунти стерлінгів. Банківська система — це величезний інструмент у британській економіці. Тоді нас лякали, що офіси переведуть до Європи, але цього не трапилося.
УК: А вам зручно працювати у світі з фунтом чи євро?
— Мені зручно з артистами.
УК: Ви привезли танцівників з багатьох європейських столиць, але не з Москви.
— Вадим Мунтагіров — росіянин з Челябінська, який танцював зі мною в Лондонському королівському балеті. Тимофій Андріяшенко, зірка міланського Ла Скала, має українське прізвище, але, здається, народився в Ризі. Даніо Проієтто — аргентинець з Осло. Наталія Лазебнікова — прима Національної опери. Я їй дуже вдячний, що вона танцювала в нашій програмі й наступного дня полетіла до Канади, де гастролює театр. Мабуть, усі.
УК: А Мар’ян Волтер?
— Мар’ян — чоловік нашої танцівниці Яни Саленко. Він каже про себе, що німець. У 2015 ми виступали в польській Лодзі. Там цікавий стик культур: польська, німецька, єврейська. Напередодні мати повідомила Мар’яна, що їхній дідусь з Лодзі. Місцеве телебачення дізналося про це. Який був прийом!
Усі танцівники дуже хотіли приїхати до Києва. Ніхто не боявся, але запитання ставили. У Мунтагірова, Андіяшенка були вистави у п’ятницю, а наступного дня вони вже вийшли на київську сцену. Даніель Проієтто прилетів аж з Г’юстона. Вони розуміють, наскільки мені важлива сцена головного театру України.
Цього разу проект проходив під патронатом міністра культури Євгена Нищука. Минулого разу він несподівано прийшов на «Man in Motion». Завдяки йому держава показує, що в неї є зацікавленість у культурі. Міністр розуміє значення культурної дипломатії. Я запросив провідних зірок світу, вони відчули Київ і повезуть із собою враження про сучасну Україну.
Дуже вдячний колективу театру, який розуміє нашу місію. А для публіки важливо побачити найкраще у світовому балеті. Наступна вистава буде в Лондоні. Там виступатиму з Іреком Мухамедовим.
УК: Йому вже 57, він був солістом «Большого».
— Танцював у Москві, але сам з Казані. У мене багато друзів у Москві. На жаль, там інша система державності. Я проти того, щоб усіх гребти під одну гребінку. Ми виступали в Росії до збройного конфлікту. Тепер у мене немає бажання везти туди програму.
Та не треба росіян робити ворогами. Може, їм страшно. Ми повинні показувати їм, що в нас усе гаразд, і росіяни, які виступають у Києві, розповідатимуть про це знайомим.
УК: Яке місце України на сучасній балетній мапі світу?
— Де ви ту мапу бачили? В Україні майже в кожному великому місті є балет. Розумію, що тут не таке фінансування, як у Лондоні чи Мілані. Але і в Києві виходять 3—4 нові вистави за рік. Творче життя не спинилося. Увечері йду до Раду Поклітару в муніципальний театр на сучасний танець. Аніко в опері ставить нові спектаклі. Зали повні. Це свідчить про запит громадян на духовне життя. Театр — душа суспільства.
УК: І в цьому ваше натхнення?
— Воно в усьому. Мене багато що цікавить: музика, мода, музеї.
УК: А чи є час на особисте життя? Мама, напевно, хоче онуків?
— Це запитання до мами (сміється).
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Іван ПУТРОВ. Народився 1980 року в Києві. Закінчив Київське хореографічне училище та Королівську балетну школу (Велика Британія). 12 років був провідним солістом Королівського балету (Велика Британія).
Заслужений артист України. Запрошений соліст у Національній опері. Отримав медаль «За труд і звитягу» від Президента України. Нині продюсер власних балетних проектів на сценах світу, в яких одночасно хореограф і виконавець.
Ми в Google+