Довгоочікуване звільнення Кремлем українських політв’язнів і військовополонених, а також внесення питання України до порядку денного найбільшої у Європі щорічної конференції ОБСЄ з прав людини та демократії, яка 16—27 вересня відбулася у Варшаві, стали приводом для розмови з виконавчим директором Української Гельсінської спілки з прав людини Олександром Павліченком.
Процедури щодо звільнення мають бути таємними
— Почнемо зі списку звільнених політв’язнів і полонених форматом 35 на 35. На вашу думку, чому звільнення відбулося лише тепер — за нової влади?
— Тому що змінилася позиція Російської Федерації. Українська сторона завжди порушувала питання про звільнення, навіть щоб виконати вимоги мінських угод, один з пунктів яких — звільнити всіх заручників і незаконно утримуваних осіб. Важливо, що РФ пішла на цю операцію і внесла у свій список осіб, які на українській території були позбавлені волі здебільшого через участь у збройному конфлікті на сході України. РФ фактично визнала себе як сторону в цьому конфлікті — тобто це певне політичне досягнення. Щодо захоплених 24 моряків, то їхнього звільнення й передачі в Україну вимагав Міжнародний трибунал (Міжнародний трибунал ООН з морського права. — Прим.), їх мали б повернути без жодних умов і додаткових домовленостей.
— У списку звільнених громадян України, які були політв’язнями, кілька з Криму, а за етнічною ознакою лише один з них кримський татарин — Едем Бекіров. Як вважаєте, такий розподіл можна вважати етнічно вмотивованим?
— Не вбачаю тут дискримінаційного чи іншого компонента. У мене немає інформації, чому список складався саме з цих осіб, але гадаю, що насамперед ішлося про тих, хто перебував у критичному стані і більш ніж нагально потребував звільнення. Ми розуміємо, що всіх має бути звільнено, до того ж негайно. Але знаємо про тяжкий стан здоров’я Едема Бекірова, захворювання у Павла Гриба, в інших ув’язнених теж були проблеми зі здоров’ям. Це, мабуть, зумовило пріоритетність внесення їх до першого списку на звільнення, і я більш ніж певен, що нині тривають переговори щодо подальших процедур і формування нових списків.
— За даними Рефата Чубарова, в Росії та Криму за сфабрикованими звинуваченнями в місцях позбавлення волі перебувають 130 громадян України, більшість з яких — кримські татари. Як вважаєте, чи можна це вважати вираженою ознакою переслідування громадян України з боку РФ за етнічною ознакою?
— Так, і за етнічною, і за релігійною ознаками. Представників кримськотатарської меншини підозрюють навіть гіпотетично за національною приналежністю до, як вважають у Росії, терористичного угруповання «Хізб ут-Тахрір». Це, мабуть, одна з цілей, якої прагне досягти РФ, щоб нейтралізувати опір кримськотатарської меншини на анексованому півострові. Тож вдається до переслідування з обвинуваченням представників саме кримськотатарської меншини — зазвичай надуманим, але велика їх кількість перебуває під слідством, і багатьом загрожують немалі терміни позбавлення волі.
— На вашу думку, наскільки реально, що Кремль дасть політичну волю на звільнення саме кримських татар?
— Складно сказати, Кремль не прогнозований. Сподіваюся, всіх, кого позбавлено волі за політично вмотивованими обвинуваченнями, буде внесено у списки, і звільнено й передано на територію України — що швидше, то краще.
— Правозахисники стверджують, що публічність дуже важлива в питанні захисту прав. Це підтвердив і Роман Сущенко, який заявив, що завдяки його публічності ФСБ не застосовувала до нього тортур. А відомо, що чимало інших політичних в’язнів катували. З огляду на це чи не вважаєте ви неправильною ситуацію, коли публічними стали історії лише кількох політичних в’язнів, які через свою роботу здебільшого і так були публічними?
— Це дуже слушне запитання. Я хотів би його поставити навіть на пресконференції Олегові Сенцову й Олександрові Кольченку — вона якраз стосувалася цього аспекту. Скажімо так: питання між публічним інформаційним супроводом і необхідністю певної дискретної таємної роботи щодо процедури обміну, де потрібен режим втаємничення. Публічність та інформаційний супровід може допомагати уникнути засобів неналежного тиску — фізичних тортур, психологічного тиску тощо. Гадаю, треба розглядати всі можливості, враховуючи ситуацію кожного із засуджених. Звичайно, ми вважаємо, що інформаційна хвиля допомагає, але це не завжди так. Треба вивчати, коли це спрацьовує, а коли спричиняє негативні наслідки. Кампанії, які проводили багато неурядових організацій, — під час акцій, у ЗМІ, — допомогли на світовому рівні залучати великі групи підтримки. Тож звільнення, можливо, частково і є наслідком саме такого інформаційного тиску. Треба досліджувати феномен Кремля: що на нього впливає, що ні і як (позитивно чи негативно), — щоб стимулювати якнайшвидше рішення щодо звільнення осіб. Це має бути тонкий виважений підхід. Вважаю, що підготовка до звільнення і саме звільнення має відбуватися максимально таємно. Від цього шанс успіху більший. Тому що домовленості можуть змінити, якщо виникне інший чинник, зумовлений розголошенням інформації. Тобто він може мати негативний вплив. Такі приклади були в минулому. Тож коли вже відбуваються процедури, пов’язані з обміном, передачею осіб із території однієї держави на територію іншої, важливо не розголошувати зайвої інформації.
— А на етапі, коли наших громадян незаконно утримують та ув’язнюють, чи вважаєте, держава має забезпечувати публічність абсолютно кожного нашого незаконно ув’язненого в ОРДЛО, Криму й РФ, щоб максимально сприяти уникненню катувань тих людей?
— Треба говорити, мабуть, не про публічність, а максимальну відкритість, доступ і контроль за умовами, в яких перебувають ті особи. Це має бути стандартом, якого слід вимагати. І на цьому наголошували представники України на всіх рівнях: має бути постійний доступ незалежних моніторингових інститутів до умов перебування цих осіб на кожному етапі. І будь-яка інформація про неналежне поводження має стати темою для реагування, причому на найвищому рівні — через звернення до міжнародних інститутів, партнерів України з вимогою припинити неналежне ставлення, звільнити тих осіб, надати відповідну медичну допомогу. Правило 39 (правило 39 Регламенту Європейського суду з прав людини. — Прим.), застосоване до Едема Бекірова, — яскравий приклад, коли Європейський суд ухвалив рішення про невідкладне обстеження і надання допомоги в стаціонарному медичному закладі — це була вимога, яку Росія мала виконувати, оскільки де-факто контролювала територію, на якій перебував Едем Бекіров.
Право на свободу вираження поглядів — не те саме, що право на пропаганду
— Поговорімо про конференцію з прав людини і демократії ОБСЄ у Варшаві. Як ви оцінюєте те, що ОБСЄ допустила і надала виступи проросійським ҐОНҐО (державою організовані недержавні організації. — Прим.) з Криму?
— Те, що нині відбувається, — м’яко кажучи, девальвація цього міжнародного майданчика, адже право на свободу вираження поглядів — не те саме, що право на пропаганду. Це проблема ОБСЄ, з якою я стикався кілька разів. Ми були там у 2015—2017 рр., і на той час ця російська і проросійська активність була мінімізованою й маргіналізованою. Тобто вони намагалися заявляти про себе, але були невпливовими. Хоч мали достатньо ресурсів, фінансування, підтримки і заявляли, що не допускати їх на ці майданчики, щоб висловити те, що хотіли, — це утиски. Кремлівська пропаганда правдою ніколи не вирізнялася, і коли їм це зауважують, вони заявляють, що це всі інші кажуть неправду. Це один з елементів пропагандистської зброї і війни. ОБСЄ, як на мене, захоплена цією брехливою пропагандою і піддалася саме цього року. Я навіть не вважаю за необхідне їздити на такі майданчики — це все одно, що їздити в Крим переконувати активістів цих так званих організацій (ҐОНҐО. — Прим.) і журналістів, які були присутні в ОБСЄ на конференції, в тому, що вони брешуть.
— Щодо пропаганди. В один з перших днів конференції спікерка Марія Волконська (головред пропагандистських видань «Крымская газета» і «Крымский журнал». — Прим.) представилась «Крым, Россия». Як ви вважаєте, чи повинен був модератор зняти виступ Волконської з огляду на її презентацію Криму як російського?
— Не беруся це коментувати — я не був там. Є речі неприпустимі і є закріплені стандарти, яких мають дотримуватися. Наприклад, «Придністровська Молдавська Республіка» ніколи не може презентувати себе на таких майданчиках як частина Росії чи як Придністровська Молдавська Республіка — немає такого утворення. І коли, наприклад, буде заявлено, що слово надають представникові «ПМР» — це де-факто ствердження, що «ось, є представник такої «ПМР». На такі заяви треба одразу заперечувати і реагувати, щоб розуміли, що не можна окупантів не називати окупантами. Подивіться статті у «Вікіпедії» про одні й ті ж самі події українською мовою і російською — наприклад, Іловайськ, Горлівку (ідеться про бої за ці території. — Прим.): в українській версії будуть сепаратисти або проросійські найманці, а в російській — повстанці. Виникає питання: скільки людей читає російською мовою, а скільки — українською? І як на це реагувати, вилучати, тобто як вибудовувати інформаційний контекст?
— Ще про ОБСЄ. Як ви вважаєте, чи правильно вчинила українська делегація, коли покинула зал засідань?
— Це імпульсивний демарш, одна з форм протесту. Однозначно сказати, правильно чи ні, я не можу, адже треба враховувати всі чинники. Ми бачимо, що майданчик ОБСЄ піддався проросійському впливу. Відбуваються дуже складні процеси, і Україна має вибудовувати стратегію захисту та інформаційної протидії. Знову-таки, відповідаючи на запитання «правильно чи ні» — так, мала бути різка відповідь. Чи мала вона бути в такій формі — це питання. ОБСЄ мало бути чітко поставлене до відома, що не місце таким, грубо кажучи, антидемократичним окупаційним структурам на цьому майданчику. І теза, що треба вести діалог, не може слугувати виправданням. Запросіть представників Північної Кореї, щоб вони розповіли, як у них там дотримуються прав людини і забезпечують права людей у концентраційних таборах… Це буде аналогічно визнанню, що Північна Корея — демократична держава.
ДОСЬЄ «УК»
Олександр Павліченко. Відомий український правозахисник. Працював у Міністерстві закордонних справ України у відділі інформації. Впродовж 10 років був керівником дипломатичної установи — Бюро інформації Ради Європи в Україні. 15 років координував та управляв проєктами Ради Європи в Україні. Був виконавчим директором Української фундації правової допомоги. Укладач та співавтор видань з питань прецедентної практики Європейського суду з прав людини, посібників з питань інформаційного права, зокрема доступу до публічної інформації, видань на тему надання безоплатної правової допомоги. З 19 жовтня 2017 року — виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини. З 21 серпня 2019 р. — заступник голови Комісії при Президентові України у питаннях помилування.
Олеся ЗЕНТАЛЬ
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+