На початку воєнного конфлікту на Донбасі  Росія разом зі своїми нелегальними військовими формуваннями остаточно знищила донецький завод «Топаз» — підприємство, що розробляло та виготовляло складні радіотехнічні комплекси. Унікальна система радіотехнічної розвідки «Кольчуга» — це досягнення саме нашого «Топазу», його команди. 

Росіяни вивезли все устаткування, цілі цехи, завантажуючи залізо на платформи так званих гуманітарних конвоїв. Українській стороні ще 2014 року вдалося врятувати надважливу документацію, а головне — вивезти людей, висококласних спеціалістів, їхні родини. 

Нині колектив заводу «Топаз» працює в Запоріжжі на базі НВК «Іскра». Він уже зміг відновити та модернізувати виробництво «Кольчуг», поставити на лінію інше ефективне озброєння. Однак нам все-таки було цікаво, що росіянам вдалося вкрасти з донецького оборонного підприємства, яка доля спіткала ті одиничні зразки озброєнь, які змогли вивезти, чи заволоділа Москва секретною інформацією, технологіями.

Про це ми говорили з директором дивізіону радіолокації, радіозв’язку та спеціального приладобудування ДК «Укроборонпром» Олександром ПОНОМАРЬОВИМ.

Директор дивізіону радіолокації, радіозв’язку та спеціального приладобудування ДК «Укроборонпром» Олександр ПОНОМАРЬОВ

— Стало відомо, що на окупованій частині Донецької області бойовики повністю ліквідували завод «Топаз», на базі якого раніше створювали унікальні комплекси радіотехнічної розвідки та раннього попередження систем протиповітряної оборони, зокрема станції радіотехнічної розвідки «Кольчуга». Усе обладнання нині перебуває на території Російської Федерації. Одразу кілька питань. Раніше повідомляли, що вдалося вивезти усю технічну документацію, однак в електронному вигляді — на носіях. Чи означає це, що росіяни все-таки отримали необхідні дані, які дадуть їм змогу відновити виробництво?

— Однозначно на це запитання можуть відповісти лише українські спецслужби. Річ у тому, що на заводі в момент виробництва «Кольчуг», під час розроблення, модернізації цих станцій справді була робоча конструкторська документація у паперовому вигляді і, звісно, на електронних носіях — на певних серверах та комп'ютерах. Імовірність того, що якусь частину документації могли захопити бойовики й люди, які знищували цей завод, звичайно, існує.

Проте в системі розроблення та поставлення на виробництво озброєння, військової техніки опосередковано присутній страховий фонд України, в межах якого частині архівування та збереження конструкторської документації за результатами всіх дослідно-конструкторських робіт архівується та передається. Нині в ДК«Укроборонпром» є документація з цього страхового фонду.

Основна ідея останніх серій випусків, варіантів системи «Кольчуга» полягала в пострадянській, якщо так можна висловитися, модернізації цієї станції. Станцію розробляли ще за часів Радянського Союзу, одним з основних учасників цього процесу виступав російський концерн «Сузір'я». Українське підприємство «Топаз» було важливою складовою в розробленні та виробництві.

Однак не слід говорити, що ця документація могла б допомогти науково-дослідним організаціям РФ зробити великий ривок уперед. У цьому немає сенсу. Чому? На сьогодні основна, скажімо так, специфічна документація зберігалася виключно на електронних носіях, і вона, на мій погляд, не могла потрапити у руки росіян у 2014 році.

— А чи можна висловити твердження: якби Росія справді заволоділа цією документацією у 2014 році, на її території вже б давно могли розпочати процедуру з виробництва систем «Кольчуга» — навіть у більш модернізованому варіанті?

— Систему «Кольчуга» як одиницю радіотехнічної розвідки Російська Федерація не розглядала. У 2009 році в Росії було ухвалено програму оснащення та розвитку системи радіоелектронної боротьби. І «Кольчуга» як елемент до неї не входила.

На заводі «Топаз» унікального обладнання немає. Можу з повною впевненістю сказати. Унікальність системи «Кольчуга» не в залізі, не в апаратній частині, не в антенах, не в якихось специфічних приладах, хоч і тут є певні нюанси. Основна неповторність цієї станції — це математика, програмне забезпечення, унікальна обробка отриманих сигналів, створення ехосигналів або шумових, радіолокаційних портретів різних цілей, які випромінюють радіохвилі. Тому, на мій погляд, «Кольчуга» для оборонно-промислового комплексу і для збройних сил Російської Федерації не є чимось стратегічно важливим.

Основна ідея росіян щодо заводу «Топаз» полягала в руйнуванні самого виробництва. Там стояли токарні, фрезерні верстати, верстати ЧПУ — їх просто фізично знищили, бо вони дорого коштували. Необхідно було зробити так, щоб підприємство більш нічого не могло створити, поставити на виробництво.

— П’ятдесят співробітників заводу погодилися разом із родинами переїхати до Росії — хто через постійний тиск, хто у зв’язку з обіцяним соціальним пакетом. Чи можуть вони стати у пригоді Російській Федерації — допомогти у створенні потужного виробництва систем РЛС зокрема? Чому російська сторона була зацікавлена саме в цих спеціалістах?

— Без зайвого пафосу скажу: кожна людина унікальна. Але у будь-якому разі успіх розроблення будь-якого зразка військової техніки — чи то цивільного призначення, чи то військового — літаки або танки — залежить не від одного унікального спеціаліста, а від колективу.

Звісно, кожен співробітник, який перебував на території заводу «Топаз», може бути носієм корисної інформації, навичок, досвіду, що можна використати для створення подібних радіолокаційних станцій, виробництва такого самого високотехнологічного та інтелектуального озброєння. Проте я не став би говорити, що ці п'ятдесят людей, які переїхали до Росії, зможуть створити комплекс (наприклад систему «Кольчуга». — Авт.). Ще раз: вони можуть бути корисними, але не можуть виготовити комплексу. До того ж зазначу: ідеологи створення цих станцій залишилися в Україні.

— З 2016 року, коли завод перейшов у пряме підпорядкування Укроборонпрому, вдалося повністю відновити виробництво систем «Кольчуга» в їх модернізованому варіанті. Однак говоримо про те, що з понад тисячі працівників заводу, які раніше працювали у Донецьку, близько 350 були унікальними спеціалістами, без яких складно повернутися до того циклу виробництва, який раніше був. Чи вдалося перевезти цих людей разом із їхніми сім’ями, створити для них придатні для життя умови?

— Відповіддю на це запитання може слугувати підписання державного контракту між Міністерством оборони України та казенним підприємством «Науково-виробничий комплекс «Іскра» про створення комплексу «Мандат». Із системою «Кольчуга» ситуація трохи складніша.

Річ у тому, що «Кольчуга» має кілька модифікацій, кілька варіантів розробки. На жаль, останній варіант — це створений ще в 2011 році бойовий зразок.

А деякі елементи цих станцій — якщо точніше, антени різного виду, специфічні лінії зв'язку, хвилеводи — розробили унікальні фахівці. Унікальність у тому, що ця людина довго вчилася, а потім фізично це все змогла відтворити. Але ми зараз не можемо говорити, що якщо немає людини, то немає руху вперед, немає можливості відтворити систему.

Так, звичайно, токар шостого розряду, фрезерувальник наприклад, — це унікальна людина. У Донецьку було багато підприємств оборонно-промислового комплексу. У зв'язку з цим кожен керівник був зацікавлений у тому, щоб узяти собі висококласного фахівця, витративши на вході мінімум часу і отримавши на виході максимум якості. Звідси й ці розмови.

В Україні достатня кількість професіоналів, унікальних, як уже прозвучало, вузькопрофільних фахівців, які і сьогодні успішно працюють на багатьох підприємствах Укроборонпрому.

— Себто можемо стверджувати, що на заводі «Іскра», де нині базується підприємство «Топаз», нам вдалося відновити виробництво за рахунок або повернення, або заміни тих співробітників, які раніше перебували на території Донецька?

— Саме так. До речі, на комплексу, який виробляє «Іскра», — «Мандат» ультракороткохвильовий, — є робоча документація в обсязі, що дає змогу виготовити цей комплекс і поставити його до Збройних сил України.

— Детальніше поговорімо про вже згадане вами озброєння. Росіянам вдалося викрасти унікальну розробку заводу «Топаз» — це комплекс радіоелектронної боротьби «Мандат» вартістю 10 мільйонів доларів. Для початку з’ясуймо, для чого створювали цей комплекс, які відкривалися можливості, насамперед технічні, у чому унікальність цього озброєння?

— Почнімо спочатку. Комплекс «Мандат» — це розробка Радянського Союзу. Його створив уже згаданий російський концерн «Сузір'я» за участю українських підприємств — донецьких «Топаза» та Науково-дослідного інституту комплексної автоматизації (НДІКА). З огляду на те, яке було бачення театру можливих бойових дій в попередньому стратегічному оборонному бюлетені України, з тими потенційними ворогами, які були, ідеологія радіоелектронної боротьби й сама структура розбудови, забезпечення її не передбачала широкого застосування цього комплексу.

Україна почала модернізацію комплексу Р-330 «Мандат» у зв'язку, скажімо так, із пропозицією та бажанням іноземного замовника. Комплекс, що сьогодні є в Україні, який ми нині купуємо для забезпечення проведення бойових дій у зоні ООС, прийнято на озброєння перед самим початком російського вторгнення — в 2014 році. Це Р-330 ОМ ультракороткохвильовий та короткохвильовий.

Звичайно, нам шкода, що Росія вкрала його, бо це наше творіння. Однак я хотів би ще раз акцентувати: Російська Федерація всі ці комплекси, про які ми говоримо, — «Кольчуга», «Мандат» — не розглядала як елементи своєї системи радіоелектронної боротьби. Тому говорити, що комплекс «Мандат» — це щось надунікальне, я б не став.

— Однак які можливості відкриває застосування цього комплексу, наскільки він дієвий та ефективний, якщо говоримо про військову протидію?

— «Мандат» — це комплекс радіоелектронної боротьби. На тактичному рівні він призначений для визначення, фіксації радіостанцій та засобів радіозв'язку, що працюють в ультракороткохвильовому і короткохвильовому діапазоні саме на лінії зіткнення. Це тактична ланка — коли одні війська воюють проти інших і передають голосову або будь-яку технічну інформацію.

Комплекс дає змогу визначити, звідки йде сигнал, і поставити йому перешкоду. Він ставить перешкоди прицільно, тобто: визначили джерело випромінювання, його частоту саме для конкретної радіостанції, комплексу радіозв'язку, мобільного зв'язку і потім ставите перешкоду. Коли частотний діапазон передавача, який працює, не відомий, комплекс дає змогу поставити широку загороджувальну перешкоду. Побутовий приклад: щоб перегородити дорогу машині, можна покласти бетонну балку — тоді одне авто не проїде, або повністю перекрити дорогу, тоді жоден автомобіль не перетне заданої лінії.

Російська Федерація в системі радіоелектронної боротьби має на озброєнні не гірші зразки, але й не кращі за «Мандат». В РФ ширший спектр (номенклатура) цих виробів за цільовим призначенням.

— Тоді виникає логічне запитання: навіщо російські представники вивозили цей комплекс?

— Тому що вони поводяться як варвари. Головна мета була однозначною: знищити все і не дати можливості в подальшому виготовляти такі комплекси. Необхідно було все забрати і за вигідною ціною продати.

Цей комплекс — у тому вигляді, в якому він потрапив до них, — можна використовувати не обов'язково в цьому локальному конфлікті, а в Абхазії, Сирії. Вкрадений комплекс має право на життя — він готовий, налаштований.

— Чи вдалося вивезти виробничу документацію проекту «Мандат»? І чи зможуть росіяни власними зусиллями запустити виробництво цього озброєння?

— Щодо документації. Вони вкрали комплекс, призначений для ЗСУ. Як будь-який зразок військової техніки, що йде на постачання, він мав технічну документацію. Однак це технічна документація, акцентую, а не конструкторська для виробництва. Спрощено — інструкція: як увімкнути, вимкнути, подивитися і перевірити. Тут не йдеться про те, що за допомогою цих даних можна щось виготовити.

За весь період із 2014 року Російська Федерація жодного комплексу не відтворила — ні «Кольчуги», ні «Мандата». По-перше, тому, що їх не розглядали як стратегічні одиниці в побудові своєї системи РЕР та РЕБ, а по-друге, ті вкрадені, забрані у нас силоміць зразки озброєння одиничні. Іншими словами, росіяни могли тільки продати ці конкретні об'єкти.

Укроборонпром спільно зі Збройними силами України зміг евакуювати частину готової продукції з донецького заводу «Топаз».

— На окупованих територіях нині розміщено понад 20 об’єктів українського ОПК (виправте мене, якщо помиляюся), більшу частину зруйновано, обладнання перевезено до Росії. Відомо, що з території заводу «Топаз» устаткування переміщували за допомогою так званих гуманітарних конвоїв РФ. Чи можете покроково розповісти, як саме відбувався цей процес перевезення, бо він зайняв не один день чи місяць? І чи вдалося задокументувати скоєні злочини і отримати докази для подальшого розгляду правопорушення вже у міжнародних судових інстанціях?

— Це специфічне питання, воно перебуває у компетенції українських спецслужб. Проте повернімося до початку нашої розмови. Припустімо, верстат фрезерний, верстат токарний можна просто вивезти, завантаживши на платформу, нічого не використовуючи, перевозячи його як звичайний верстат. Дізнатися про його належність саме заводу «Топаз» можна було за однієї умови: якщо виконати високоякісну фото- і відеозйомку. Потім необхідно було знайти інвентарний номер того чи іншого виробу, порівняти його з каталожними. Тільки після цього можна було б стверджувати: цей об’єкт належить заводу «Топаз».

Відповідально заявляю: не було там такого надунікального обладнання в одиничному або нечисленному варіанті, щоб його можна потай узяти й вивезти за допомогою гуманітарного конвою. Не бачу великої необхідності проводити все це таємно.

Вивозили вони все. Конвої, напевно, використовували. Це ж просто: взяти платформу, навантажити на неї весь металобрухт і вивезти.

Мені складно говорити, але можу припустити, що відсотків із 30—40 верстатів, що перебували на території підприємства «Топаз», перевозили ще з Німеччини після Другої світової війни.

Щодо новіших цехів. Як у всьому світі придбавають обладнання для таких виробництв? Це закупівля звичайного ЧПУ (високоточного керованого комп'ютером пристрою), яке фахівці заводу наприклад «Топаз» пристосовують для виробництва якоїсь унікальної антени, скажімо «Ромашки». Одне слово, нічого надзвичайного.

— Росія розвиває систему радіолокаційних станцій дальнього виявлення. Це ті комплекси, які можуть помітити балістичні ракети середньої та меншої відстані, літаки, безпілотники тощо за тисячі кілометрів. Які українські здобутки на цьому напрямі, чого вже вдалося досягти? У 2016 році почалася співпраця з турецькою стороною — компанією HAVELSAN щодо створення нових систем РЛС. Чи є вже тут якийсь проміжний результат?

— Зробімо крок назад і поговорімо про вже згадані вами станції радіолокаційного виявлення. Від самого початку в українських Збройних силах не було системи протиракетної оборони (ПРО). З моменту утворення незалежної України та ЗСУ такого роду військ не існувало. Елементи цієї системи розміщували на території всього колишнього Радянського Союзу, зокрема й в Україні: в Мукачеві та Севастополі.

Українські підприємства в південному регіоні, скажімо так, намагалися відтворити певні системи. Ви ж розумієте, що таке Чорнобиль: станція, призначена саме для такої системи. Не для забезпечення мирного населення, а для забезпечення енергоємного живлення систем раннього попередження про напад.

Ось чому не слід говорити про те, що наші підприємства розробляли системи заобрійної локації (раннього попередження).

Радіолокаційні станції, які нині розробляють, модернізують в Україні, дають змогу спостерігати за об'єктами на відстані до 400 кілометрів. «Кольчуга» давала змогу це робити на відстані 600 кілометрів. Це єдина наша станція, яка працює в такому діапазоні.

Нині всі радіолокаційні станції, які ми виготовили, — П-18 «Малахіт», 79К6 «Пелікан», 35Д6М тощо — дають змогу виявляти повітряні цілі на висоті 10 тисяч метрів з радіусом до 400 кілометрів. І ці станції, перебуваючи в певному місці на території України, як компоненти єдиного радіолокаційного поля дають можливість побачити все, що відбувається на наших повітряних рубежах і на території близького зарубіжжя.

Нині між Військово-повітряними силами України (ВПС) і турецькою стороною наприклад підписано протоколи обміну радіолокаційною інформацією.

Стосовно проекту, про який ви згадали. Справді, з компанією Havelsan було підписано меморандум про співпрацю в межах спільного проекту щодо створення радіолокаційної станції, яка є, скажімо, проміжною ланкою. Тому що її ще не можна назвати станцією раннього, але вона й станція не ближнього попередження і діє на 400—600 кілометрів.

Було підписано певні документи, відбувалися зустрічі. З української сторони брало участь підприємство «Квант-Радіолокація» з урахуванням досвіду, напрацьованого ними в момент виготовлення і постачання приблизно таких самих станцій іншим замовникам, наприклад Сполученим Штатам. Відбувається робочий процес. Усе інше — конфіденційна інформація.

— Знаю, як ізраїльська сторона болюче сприймає будь-які розмови про наявні або можливі контракти у сфері ОПК, тому поставлю загальне запитання, не торкаючись технічної й фінансової сторони перемовин між Укроборонпром та компанією Elbit Systems. Тож чи можемо говорити про те, що укладені між сторонами угоди сприятимуть розвитку українських систем РЛС?

— Про таке варто говорити. У будь-якому разі співпраця, а тим паче з такою технологічно розвиненою країною, як Ізраїль, безперечно, корисна. Уже багато підприємств Укроборонпрому, що працюють у царині виготовлення РЛС, почали співпрацювати саме з цією ізраїльською компанією. Тому що вона, на відміну від інших подібних компаній, більш гнучко підходить до потенційного покупця. Устаткування у них чудове — відповідає усім міжнародним стандартам, тим високим технічним вимогам, які закладають потенційні покупці у цю продукцію.

Однак найголовніше — це фактор часу. Для України з урахуванням усіх наявних можливостей нашого наукового і виробничого потенціалу немає надскладних завдань. Справа часу. Якщо поставити сьогодні завдання українському підприємству з нуля розробити певну продукцію, це буде зроблено, але процес може інколи займати два-три роки. Але якщо нам ця продукція потрібна сьогодні на фронті, щоб захистити нашу країну, то вигідніше співпрацювати з кимось збоку (з іноземними партнерами), використовувати готові напрацювання.

До того ж це стане додатковим поштовхом: перейнявши досвід і технології високорозвиненого підприємства, українські інженери та робітники перейдуть на вищу сходинку в системі організації виробництва. І подальша продукція вже, напевно, на 99% буде власна українська.

— Поговорімо про торішні досягнення Укроборонпрому в контексті створення чи модернізації радіолокаційних систем. Чим ми вже можемо похвалитися, які наші здобутки на цьому напрямі?

— По-перше, вже тривають державні випробування станції контрбатарейної боротьби «Зоопарк-3». До сьогодні ЗСУ купували їх через експортерів у Франції, деякі передала як допомогу американська сторона. Підприємство «Іскра» виготовило дослідний зразок і почало державні випробування цього комплексу.

Це справді величезний крок уперед. Попередню модифікацію «Зоопарк-2» прийнята ЗСУ в 2001 році в єдиному зразку для участі в тендері для постачання індійським збройним силам. Однак з кількох причин тоді виграли американці — їхні системи були дешевші та мобільніші. Відтоді цей напрям в Україні не розвивали.

Весь цей час у нас стояли на озброєнні схожі ще радянські системи, які іноді виїжджали на навчання. У той період стратегія і тактика не передбачали використання всіх цих систем. І лише з початком бойових дій було поставлено завдання КП «НВК «Іскра» створити комплекс контрбатарейної боротьби, і за півтора-два роки підприємство з цим завданням упоралося.

«Іскра» нині виходить на етап державних випробувань нової станції метрового діапазону МР-1. За розміром вона невелика. Дослідний зразок є, її вже зібрано і військовим надано. У перспективі ця станція замінить схожі системи П-18.

Що таке станція метрового діапазону? Це означає, що для неї поняття stealth (технологія зниження помітності. — Авт.) не існує.

Можу назвати ще одне наше досягнення. Державне підприємство «ЛДЗ «ЛОРТА» (м. Львів) перебуває на завершальному етапі зі створення комплексу автоматизованого управління артилерійською батареєю та артилерійським дивізіоном «Оболонь-А». Сидячи в закритому командному пункті, маючи інформацію про зовнішню обстановку, можна управляти вогнем артилерії ефективніше.

— За час війни російські диверсанти підірвали не один склад із боєприпасами на території України. Досі в пам’яті людей вибухи в Ічні та у Калинівці. Чи може Укроборонпром розробити системи, які захистять українські стратегічні об’єкти від диверсійних операцій ворога? Чи вже є певні напрацювання на цьому напрямі?

Нині для боротьби з безпілотними апаратами склади, арсенали ЗСУ обладнано системою стримування — портативним постановником перешкод «Анклав» виробництва ВАТ «ХК «Укрспецтехніка» (підприємство не входить до складу концерну, але воно партнер наших підприємств). Цей пристрій перевірено на передовій лінії, встановлено на арсеналах. Бувало, що з його допомогою заглушали та садили російські безпілотники.

Свого часу на базі підприємства «Укрспецтехніка» на заміну радянської переносної станції наземної розвідки (ПСНР) та ближньої розвідки (ПСНР-5 і СБР-3) було розроблено пристрої українського виробництва «Борсук» і «Борсук-А». Це пристрої, які вішають на груди солдата, що дають змогу виявляти людей на відстані до 800 метрів, машини під час руху тощо.

Є ще один пристрій, призначений для охорони периметрів стратегічних об'єктів, яким військові поки не користуються. Його в роботі використовують прикордонники. Це станція міліметрового діапазону «Лис». Вона дає змогу повністю відстежити периметр кордону цих об'єктів.

Укрспецтехніка розробила систему «Сфера», прийняту на озброєння. Вона гарантує безпеку складів, арсеналів та баз. Однак її теж поки що не придбали військові.

Українські виробники створили широкий спектр обладнання для захисту та охорони периметра. Загалом Укроборонпром і підприємства, що входять до його складу, нині в змозі забезпечити потребу всіх силових структур щодо охорони периметра складів, арсеналів та баз. В Україні є підприємства, готові швидко реалізувати замовлення і надати все необхідне.

Олександр ДЕМЧЕНКО
для «Урядового кур’єра»