БЕЗ КРАВАТОК

Головний редактор
редакції «Літопис» «Укркінохроніки»
Олена ЗАВГОРОДНЯ

Складається враження, що вітчизняне телебачення ігнорує документальне кіно. Коли ставиш собі за мету переглянути якісний фільм, мимоволі втрачаєш оптимізм. Бажання зустрітися очима з неігровим продуктом кіноіндустрії нівелюється вмить, як і очікування бодай на якомусь із каналів знайти його трансляцію…

Чи справді нині в Україні скрутно із цим жанром та чи є ще шанс у «документалки» бути оціненою глядачем, запитую у знаного сценариста Олени ЗАВГОРОДНЬОЇ, завітавши до Української студії хронікально-документальних фільмів. Із перших кроків песимістичні думки підтвердилися. У стінах наймогутнішого за радянських часів конгломерату з виготовлення документально-хронікальних фільмів панує мертва тиша. А фахівець, прочитавши у моїх очах певний докір, одразу ж починає пояснювати:

«Нинішня влада більше дивиться на бізнес, гроші, безсовісний піар, а не на культуру, кіно... У 1939—1940 рр., коли студію переводили з Харкова до Києва, на цьому місці планували звести містечко на кшталт такого собі Голлівудика. Тоді ж Раднарком у своїй постанові зазначила: «З метою збільшення випуску документальних фільмів і кіножурналів». А торік ми отримали папера від регіонального відділення Фонду держмайна, що у 2012—2014 рр. студію виставлятимуть на продаж. Це попри те, що вона входить до переліку закладів культури, які не підлягають приватизації».

У цій монтажній кімнаті народжувалися на плівках сотні фільмів. Фото Володимира ЗАЇКИ

Ми чимось схожі на Зімбабве

— А чому так сталося? Документалістика завжди була перспективним напрямом телевиробництва.

— Річ у тім, що за останні 20 років ніхто системно не займався розвитком і життям кінематографа в країні.

Розквіт був у 1960-ті, коли Політбюро, партійні органи приділяли студії велику увагу. Та й окрім всіляких політичних подій ми знімали життя: колгосп, шахти, космос, спорт, культуру, село, промисловість. Результат — до 1991 р. мали стільки міжнародних і загальнорадянських нагород першого рангу, що жодна інша студія не могла цим похвалитися. Загалом школа української кінодокументалістики вважалася однією з найкращих не лише в Європі, а й у світі. А занепало короткометражне документальне кіно одразу після проголошення незалежності.

— Які ж чинники цьому сприяли найбільше?

— Ми не були готові до цих кардинальних і фундаментальних змін. У суспільстві панувала думка, що можна прожити й без культури та кіно. Нам навіть казали: «У Зімбабве немає національного кінематографа, і там люди живуть нормально». У 1991 р. з переходом на приватну форму власності як гриби, за невеликий період виникли десятки комерційних кіностудій. Вони ж почали від нас «висмоктувати» бюджетні гроші, робили в 10—20 разів дешевше кіно від нашого.

Тоді ж з’явилася Державна служба кінематографії, яка у плані розвитку кінематографа передбачила 500 просвітницьких і 500 документальних фільмів. І «Укркінохроніка» там навіть не згадувалася.

Законодавство вже дозволяло надавати фінансову допомогу на кіновиробництво студіям усіх форм власності. І наша державна одразу перейшла в пасинки. За рік ми знімали один чи максимум два фільми. Лише у 2004-му зробили 5 короткометражних та один повнометражний фільм «Гамлет з хепі-ендом» Олександра Коваля.

У 2008 році студії несподівано виділили великі гроші на зйомки свідчень людей, які щось пам’ятають про голод 1933 року. За цей рік зробили 32 літописних матеріали — просто відзняті, не змонтовані факти, події, явища — і чотири коротенькі фільми-долі.

З 2009-го по серпень 2011 року ми не зняли жодного метра кінодокумента. Потім виготовили з приходом нового директора студії Наталії Шевчук три сюжети для літопису: «300-річчя Олешківської Січі», «Духовний центр «Пересопниця» та «Зелену дорогу «Скіфу». І ось знову стоїмо на місці.

— Цьогоріч на «Укркінохроніці» плануються зйомки якогось проекту?

— Мають бути літописні сюжети про 500-річний ювілей Чигирина, відкриття малої сцени в театрі Івана Франка, про надання первинної медичної допомоги на Дніпропетровщині та про «Циклон-4» на заводі «Південмаш».

Документальний фільм — совість кіно, а тому важлива справа. Нині ж на конкурс кінопроектів у рамках програми про виробництво та розповсюдження національних фільмів на 2011—2012 рр. подали заявки всі охочі на різні теми. Вони не вважають за доцільне розкривати соціально болючі питання. І не можна робити одразу 30 фільмів про культуру чи село. Треба, щоб на майбутнє в кінолітописі залишився документ, образ року. Без цього кінематограф стане розпливчастим, чимось великим і незрозумілим, не матиме резонансу.

До слова, з наших заявок пройшло три із двадцяти. Не може документальне кіно прорватися в такій системі! А нині йому треба надавати преференції, адже його можна зробити швидко і створити певний кінематографічний резонанс. Нині треба знімати щодня все, що відбувається в державі. За останні 50 років цей рік має бути найврожайнішим на події.

Палітра «документа» бідна…

— Про проблеми ви вже розповіли. А ось що втратило незалежне документальне кіно та як його зробити затребуваним?

— По-перше, втрачено зв’язок поколінь. Середньої ланки фахівців нема. По-друге, до студії втрачено інтерес як до ідеологічної структури. Інший момент — бізнесова частина. Наше виробництво дороге: на виготовлення одного повнометражного фільму потрібні 250 тис. грн. І надзвичайно велика кількість приватних неякісних студій не знімають того, чим займається держава, люди. Їм не цікаво робити таке кіно, але вони отримують фінансування із бюджету. Тому палітра документального кіно дуже бідна.

Іще одне — втрата екрана, кінопрокату. Людині тепер ніде подивитися гарне документальне кіно. І ми не виховуємо смаку до нього, бо його майже ніхто не бачить.

Ще одна причина занепаду — ми все життя працювали на кіноплівці. З переходом на цифрові технології десь у 2007 р. Кабмін виділив гроші на технічне переоснащення студій. Однак «Укркінохроніка» не отримала ні копійки. Її чомусь обійшли.

Без плівки ми залишилися голі. Немає тут ні апаратури, ні транспорту, ні людей. До 1991 року в штаті студії працювало 600 осіб, а тепер — приблизно 40.

— Пані Олено, чого в нинішніх умовах розвитку вимагає та не отримує неігрове кіно? І, відповідно, що вітчизняні телеканали видають за цей жанр кіномистецтва?

— Документальне кіно розв’язує будь-яку проблему через долю людини. Коли читаю, що при телебаченні відкрито документальну студію, обурююся. Там роблять звичайну телепередачу зі своїми рамками й екранним зображенням, без аналізу, осмислення. Біда в тім, що кінодокументалістами називають себе телевізійники, тож документального кіно як такого в Україні, на жаль, немає. Щоб його відродити, слід виховувати глядача загалом та смак до хорошого кіно зокрема. Натомість телебачення вихолощує у глядача бажання реагувати на щось, воно його розбестило. І якщо у фільмі з першого кадру не стріляють, не душать, не топлять, не спалюють, то він здається нецікавим. У людей облінилося сприйняття, тому вони не хочуть думати, ковтають те, що їм підносять.

Та й Держкіно поки що не бажає піднімати цей жанр. А сенс таки був би.

… Але втомленість людську пробудить

— За формулою циклічності й документальне кіно має колись відродитись, а увага глядача до нього зрости…

— По завершенні такого штибу подій, як чемпіонат Європи з футболу у 2012 р., люди повернуться до неігрового кіно. Ситуація в суспільстві спонукатиме до його відродження. Маю на увазі, що в державі назрівають ситуації, коли людську втомленість від усього можна пробудити тільки кінематографом. І саме документальним.

Згадайте: в Америці після розрухи на повну силу запустили документальний та ігровий кінематограф. У нас він покаже паростки, які зможуть змінити життя людей, виснажених негативними подіями, на краще.

— Зустріла інформацію, що нині орієнтація документалістики на масового глядача істотно зміцнила її позиції. Якщо цей жанр піде таким шляхом, то, мабуть, може втратити самостійність…

— Масове кіно — це мейнстрім — середнячок. Що бачу, про те й співаю. Документальні ж фільми повинні реагувати на виклики часу, інакше вони не будуть цікавими.

Звісно, не можна вимагати, щоб усі 46 млн українців його дивилися. Але неігрове кіно мало свого глядача і, сподіваюся, ще матиме.

За кордоном нас добре знають. На студію й досі надсилають запрошення з різних кінофестивалів, але нині нам просто нічого представити. Це колись стрічка «Солдатські вдови» режисера Володимира Артеменка номінувалася до списку 10 кращих фільмів світу. Він розповів про свою матір та 40 вдів із села Мельники на Черкащині. А Володимир Шевченко, знімаючи фільм «Чорнобиль. — Хроніка важких тижнів», отримав таке опромінення, що ледь встиг його здати наприкінці 1986 року. Стрічка обійшла 117 країн і отримала до півтора десятка міжнародних нагород. Останній наш фільм, визнаний у світі в 1990 р., — «Нашим братам і сестрам» Олександра Балагури (редактор О. Завгородня). Він отримав приз на Міжнародному фестивалі документального кіно у Флоренції. Там режисер розповів про перезахоронення жертв радянського КДБ в Західній Україні.

— А нині є кому робити якісне кіно?

— На радість, так. До виготовлення документального повнометражного продукту можна було б залучити за наявності у студії коштів Олександра Коваля, Мурада Мамедова, Георгія Шкляревського, Сергія Буковського, Віктора Шкуріна, Ігоря Родаченка (неперевершено вирішує екологічну тематику). Це професіонали, які могли б у пору своєї зрілості не схибити, а вивести жанр на вищий рівень, видати щось геніальне.

Однак, окрім цього, Україні конче потрібен спеціалізований телеканал, який би показував неігрове кіно, виховував свого глядача і формував громадську думку. Тільки він, вважаю, може врятувати документальне кіно від загибелі.

Катерина МАЦЕГОРА,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Олена ЗАВГОРОДНЯ. Народилася 9 вересня 1936 р. у с. Фрунзе на Дніпропетровщині. Закінчила факультет журналістики КДУ ім. Т. Шевченка (1959). З 1960 по 2009 р.р. працювала редактором відділу кіноперіодики на студії «Укркінохроніка». З 2009 р. — головний редактор редакції «Літопис». Автор сценаріїв документальних фільмів «Маестро Авдієвський» (1996), «Заради життя» (1996), «Конституційний марафон» (1996), «10 років Незалежності. Пролог» (2001), «Шлях до зцілення. Сповідь» (2004) та ін. Заслужений працівник культури (1987). Член Національної спілки кінематографістів України.