Пам’ятаю з дитинства, як у наше поліське село заїжджали гончарі з Чернігівщини, які міняли свою гончарську продукцію на інші речі. Череп’яного краму в них були повні мажари, а глиняного свистунця чи сопілку вони могли просто подарувати. Потім перестали приїжджати. У побуті з’явився посуд із сучасних матеріалів. Так само гончарство зникло б і на Полтавщині, зокрема в Опішному, попри те, що тут працювали великі керамічні заводи. Якби не знайшовся чоловік, нащадок древнього гончарського роду, якому таки вдалося втримати давнє ремесло від занепаду. Разом з однодумцями він не тільки поновив у селищі виробництво кераміки, а й створив у козацькому містечку Національний музей-заповідник українського гончарства, відомий нині в усьому світі. Про це й бесідуємо з нагоди 30-річчя музею із його засновником, а нині генеральним директором Олесем ПОШИВАЙЛОМ.
— Пане Олесю, з чого ви починали?
— Ми починали 1986 року з двох кімнат у місцевому (на той час дуже знаменитому) Опішненському заводі художньої кераміки. Працювали там до 1991 року, й особливих перспектив нібито й не було в нас. А потім придбали гуртожиток колишньої нафторозвідки і почали там розбудовувати науково-дослідний центр. Спочатку планували створити музей опішненської кераміки, та вже за кілька років переформатували в музей-заповідник українського гончарства. Такий статус музею присвоєно відповідною постановою Ради Міністрів України 1989 року. Але ще раніше ми називали наш музей національним. І напророкували собі: 2001 року указом тодішнього Президента України він справді (я переконаний, заслужено) набув цього статусу.
Ми активно пропагували свій музей тут, у численних поїздках зарубіжними країнами і через встановлення наукових контактів, наприклад із асоціацією керамологів Іспанії, інститутом керамології в Аргентині. Останнім часом популяризуємо його діяльність через соціальні мережі і бачимо, що багато країн переглядають наш сайт. Нашою діяльністю цікавляться у США, Польщі, Франції, Німеччині, Швеції, Канаді. А найбільше в Росії. Гадаю, це пов’язано з тим, що наш сайт українськомовний, і росіянам його легше читати. Вони, до речі, багато чого копіювали з нашого музею. За нашим прикладом у Рязанській області, в місті Скопин, шість років тому заснували національний музей гончарства Росії.
— А як ви про це дізналися?
— Вони почали, здається, з 2003 року проводити міжнародні фестивалі гончарства, і на перший фестиваль, знаючи про нашу діяльність, запросили мене і гончарів з Опішного. Потім ми були ще двічі, консультували їх, як створити подібний музей, допомагали виробами наших гончарів. Цього року там пройде черговий фестиваль, але участі в ньому не беремо: не можемо підтримувати країну-агресора.
— А якими творами наповнені фонди Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному?
— У нас є величезні колекції опішненської кераміки й кераміки гончарних осередків усіх історико-етнографічних регіонів України. В них вироби не тільки народних майстрів-гончарів, а й професійних художників-керамістів. Упродовж 20 років ми активно формували колекцію зарубіжного гончарства, де представлено кераміку європейських, пострадянських країн, небагато робіт є з Африки, США. Усього маємо понад 55 тисяч одиниць. Це одна з найбільших колекцій традиційної і сучасної академічної кераміки у світі.
.jpg)
— Як під впливом музею відроджували впродовж 30 років гончарство в Опішному?
— Щойно постав музей, ми порушили питання про заснування в Опішному 1985 року училища художніх промислів, де дітей навчали б малювати й виготовляти гончарні вироби. Ще через рік заснували музей гончарства, який мав зберегти історичну пам’ять про місцевих гончарів, їхні вироби, зразки для відтворення в майбутньому. Це заохочувало місцевих майстрів до створення нових робіт. Ми їх активно підтримували, закуповували їхні роботи. Тому навіть у кризовий період перших двох десятиліть незалежності України з’являлися нові майстри. Попри те, що занепали найбільший в Україні керамічний завод «Художній керамік» в Опішному, завод «Керамік» Укоопспілки, гончарі продовжували справу і відкривали приватні майстерні. Нині керамічне виробництво в Опішному розвивається. У нас є окремі майстри, які використовують найману робочу силу, відкрили свої магазини кераміки і продають її майже в усій Україні.
— Заслужений майстер народної творчості України Микола Гаврилович Пошивайло, ваш тато, ще гончарює?
— Так, він, мабуть, найповажніший за віком музейний працівник України — нещодавно виповнилося 86 років. І досі щодня приходить у музей, працює. Створює глиняні іграшки і проводить майстер-класи для відвідувачів.
— На території Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному всі почуваються українцями…
— Це потрібно нашим людям, щоб знали, що вони спадкоємці багатої, історично сформованої культури — на жаль, абсолютно не популяризованої і часто не знаної.
Ще наш музей цікавий тим, що тут можна сісти за гончарний круг, торкнутися таїни глинотворення. Відчути себе творцем. Гончарство в музеї допомагає людям повірити у власні сили і необмежені можливості. Останнім часом активно працюємо з дітьми. Заохочуємо їх відвідувати музей, проводимо майстер-класи, уроки народознавства, з історії гончарства, керамології. Діє в нас і унікальна академія гончарства, а при ній курси для харизматиків, романтиків і діячів. Зазвичай на ці курси ідуть люди, які поки що не знайшли себе в житті, розлучені, самотні. Тобто глина виконує ще й арт-терапевтичну функцію — як спосіб медитації. У такому бурхливому світі глина допомагає зосередитися і визначитися, чого ти хочеш у житті.
— Не випадково про неї Біблія розповідає.
— Так. Що ж до гончарів, то за багатьма історичними відомостями, вони були старостами церков, зокрема і в Опішному й ближніх до нього Малих Будищах. Благодійником був, наприклад, заможний Андрій Гончар із села Бубнівка на Вінниччині, який прожив 101 рік, а перед смертю частину своїх коштів віддав на будівництво церкви в селі. На кошти гончарів у XVII столітті було збудовано церкву Св. Духа в селі Потелич на Львівщині, яка збереглася до наших днів.
— А це правда, що ваш музей першим 1991 року встановив синьо-жовтий прапор над Сорочинським ярмарком?
— Правда. Ярмарок відбувався у дні, коли Верховна Рада проголосила незалежність України. І ми, їдучи на торжище, взяли з собою прапор України. Знайшли велику палицю і, тільки-но почули, що проголосили незалежність, — встановили прапор. Поки продавали кераміку, показували книжки про гончарство, оглядаємося — а прапора нема. Міліція зірвала і викинула. Тоді члени Руху (а їх там багато було) принесли інший прапор, знову вивісили. Ми стояли біля нього два ярмаркові дні, і вже ніхто не насмілився його зірвати. Це був один із перших прапорів, встановлених на Полтавщині у публічному місці.
— Цього року на День гончаря ви зверталися до міністра культури України Євгена Нищука щодо забезпечення під’їздів до музею-заповідника.
— Міністр відповідально поставився до нашого прохання, озвучив його на засіданні уряду і в парламенті. Адже зручні під’їзди треба побудувати до музеїв у всій Україні, це проблема державного значення. Полтавський облавтодор збирав нещодавно інформацію про те, скільки кілометрів дороги слід відремонтувати до музейних закладів у Полтавській області. Своїм коштом ми замовили і виготовили дорожні знаки. Вони стоятимуть при в’їзді в Опішне від Полтави і Зінькова.
— Що нового буде у музеї-заповіднику?
— З’являться нові підрозділи — музеї кахлярства, цеглярства й української керамології. Буде музей-садиба Василя Омеляненка, Михайла Китриша. Мріємо забрати у підпорядкування музею корпус заводу художньої кераміки для музейних експозицій — уже маємо підтримку Міністерства культури. Хочемо збільшити відвідуваність музею, сіяти в людях зерно любові до України й української культури.
Олександр ДАНИЛЕЦЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Олесь ПОШИВАЙЛО. Народився 1958 року в Опішному на Полтавщині. Закінчив Київський педінститут імені М. Горького і аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Рильського АН УРСР. Працював у музеї народної архітектури та побуту України. З 1986 року повернувся до Опішного. Нині — генеральний директор Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, директор інституту керамології — відділення Інституту народознавства НАН України, голова правління ГО «Конгрес українських керамологів». Заслужений діяч науки і техніки України. Доктор історичних наук, професор.
Ми в Google+