Берегове багато хто вважає угорським містечком. Однак тут у добрі й злагоді живуть люди з різним корінням, бережуть і розвивають свої культурні й побутові традиції. У міському будинку культури кілька десятиліть уживаються два аматорські театри — угорський та український.

Народний український театр, якому присвоєно ім’я його засновниці Ярослави Бандурович, багато років тримається натхненням і зусиллями родини Матеїв. Олександр і Ольга були авторами і режисерами вистав, з якими колектив перемагав у численних конкурсах, організовували місцеві фестивалі і змагання талантів. На жаль, Олександр передчасно пішов у засвіти. Ольга Матей продовжує очолювати аматорський колектив і берегти традиції, які склалися роками. «Урядовий кур’єр» запросив її бути гостем «Суботніх зустрічей».

Акторів добирала… з вулиці

— Як ви прийшли до театру?

— У мене в житті так складається, що доля веде туди, куди треба. Мала істотні досягнення у плаванні й навіть планувала поїхати вчитися як спортсменка в Німеччину. Але у плани втрутився випадок. Ми з подругою якось зайшли до приміщення Берегівського будинку культури і зустріли там Ярославу Бандурович. Народжена на Галичині, вона палала щирою любов’ю до України, у довоєнний час брала участь у створенні перших дівочих дружин «Пласту», під час та після війни пройшла нацистські та радянські табори. У нашому місті, тоді переважно угорськомовному, ще 1956-го вона створила український театр.

Ярослава Іванівна тоді напряму запитала: «Куди плануєш вступати? Не хочеш спробувати свої сили в театрі?» Згодом прийшла і продекламувала їй вірша. І вона зразу ж запропонувала: «Раджу тобі вчитися на режисера». Так я і вступила до Ужгородського культосвітнього училища, закінчила його з червоним дипломом і за три роки замість чотирьох.

— Після того для вас відкрилася пряма дорога?

— Якби ж то! Директор будинку культури в Береговому Отто Шобер, за сумісництвом режисер аматорського угорського театру, сказав: «Даю тобі чверть ставки, і відновлюєш український театр». Я була розгублена, адже цей театр уже п’ять років як не діяв: актори виїхали чи пішли на пенсію. Лише двоє з минулого складу погодилися повернутися на сцену.

— І як виходили зі становища?

— Звернулася по пораду до 75-річної Ярослави Іванівни. Вона відповідала: «Якщо мені подобалася людина, то зупиняла її просто посеред вулиці й пропонувала грати в театрі. Кого це цікавило, той приходив».

— Скористалися порадою наставниці?

— Так, хоч на мене дивилися, неначе я з іншого світу. Уявіть, дівчина 18 років шукала учасників театру на вулицях міста, в освітніх та лікувальних закладах, на підприємствах, які на той час ледь виживали. Не знаю, чи повторила б той подвиг знову (сміється).

— І скільки прийшло на театральні проби?

— Зібралося аж 30 акторів. Однією з перших прийшла заступниця директора ЗОШ №1 Надія Матей. Харизматична, неповторна, яскрава актриса зі складу театру Ярослави Бандурович, завжди грала колоритних героїнь з української класики. Згодом вона стала моєю свекрухою. Головну роль у «Безталанній» погодився зіграти активний член «Просвіти» Микола Гриць. Повернули ми до театру і лікаря Федора Савчура. Прийшла студентська, робітнича молодь. Розпочали репетиції першої нашої вистави «Безталанна» за Іваном Карпенком-Карим аж на п’ять дій. Вона далася нам ой, як нелегко.

Одне ціле і вдома, і в театрі

— Як познайомилися з чоловіком Олександром?

— Надія Петрівна місяць умовляла сина прийти в театр. Якось зайшов до будинку культури зовсім з іншої нагоди. Я саме друкувала текст «Безталанної». Коротка зустріч віч-на-віч стала доленосною, бо після неї Сашко швидко знайшов дорогу до театру. Привів кількох друзів: чоловіків на сцені дуже не вистачало. Урешті-решт, він виступив у головній ролі Гната. Я ж зіграла Варку.

— І якою була прем’єра?

— Вона відбулася в день другої річниці Незалежності — 24 серпня 1993 року. Народ, який за п’ять років скучив за театром, у переповненій залі влаштував овації. Присутня в залі Ярослава Іванівна, яку привезли на візочку, сказала: «Тепер вже й помирати можна». А мій викладач з училища Тарас Гарагонич, який приїхав з Ужгорода, лиш руками розвів: «Таку складну виставу я б нікому зі своїх вихованців не порадив! Олю, де були твої очі? П’ять дій — дві з половиною години дійства!»

Так того дня відбулося відродження українського театру в Береговому. Мене з Олександром, який на той час став моїм чоловіком і співрежисером театру, запросили до Мінська на театральний фестиваль. Та пріоритетним для нас був вступ до Рівненського інституту культури, в якому з першого разу мені не пощастило. Я подалася на режисуру, він — на менеджера у культурі, хоч до того готувався стати архітектором.

— І ви обоє стали студентами?

— Конкурс був не менш ніж 20 осіб на місце. Але ми обоє вступили на заочну форму, успішно закінчили виш і завжди дякували йому за здобуті знання.

— А чому вам у цей виш не вдалося прорватися з першої спроби?

— У культосвітньому училищі навчалася за фахом «режисер культурно-масових заходів», тож дипломна робота з «Безталанної», яку подала в інститут, була недосконалою. Отримала за неї четвірку. Наступних іспитів не складала, повернулася до Берегового: вирішила взяти паузу, щоб за рік остаточно визначитися, ким хочу бути. Надалі життя з виставою «Безталанної» розставило все на свої місця.

П’єси та мелодії — власні

— Одна з особливостей вашого театру — ставити вистави на основі власних п’єс.

— У них сюжети взято із життя. Адже в такому разі вони і зрозуміліші глядачам, і ближчі. 2006 року поставили виставу «Синя пташка». Вона багатьом запам’яталася, бо показувала живі дитячі характери, і те, як вони залежать від соціального становища підлітків. Згодом цю виставу до свого репертуару взяв театр у Львові. А містичну п’єсу «Крило Янгола» ставив дитячий театр «Сучасник» у Черкасах. Життєву соціально-побутову комедію «І були кози ситі та сіно ціле, допоки...» у свій репертуар узяли деякі театри Миколаєва.

— Колектив виїжджав з виставами і за кордон?

— Нашу з чоловіком соціально-побутову комедію «Одного разу в Берегсасі» вперше було показано на фестивалі європейської культури, що пройшов у нашому місті кілька років тому. Її втілили актори двох народних театрів — угорського і нашого українського. Одночасно на сцені йдуть сцени то угорською, то українською мовами, є вкраплення закарпатського діалекту, російських слів. Це мюзикл, текст і музику якого написав Олександр Матей. Вистава мала великий успіх і в угорському місті Тисауйварош, куди нас запросили. Побоювання, що глядачі не зрозуміють тексту кількома мовами, не справдилися.

— Хто нині грає в театрі?

— Це люди з різних міст і районів. Берегівчанка медсестра Лариса Савко, яка вже виїхала до Німеччини, зіграла головну роль у драмі «Лев у пастці». Ця вистава посіла друге місце на всеукраїнському фестивалі у Скадовську. У парі з нею головну роль зіграв самобутній актор з Іршави Юрій Мельник. Працівник культури, гуморист виступив у головній ролі й у комедії «І були кози ситі, й сіно ціле» (вона повністю побудована на українських прислів’ях і приказках). Ліля Немеш працює в культурі на Мукачівщині. Ужгородець Михайло Бабидорич — біолог і агроном. Грають у нас і директор Берегівського освітньо-культурного центру національних меншин Ольга Радик, начальник міського відділу культури Ласло Галас, працівник служби соціального захисту Микола Алечко, підприємець, футболіст і співак-аматор Іван Чегіль.

— До театральних постановок згодом ви залучали і доньку Олесю.

— Вона з дитинства на сцені, бо є в нас і молодіжна, і дитяча групи. До слова, це й визначило долю доньки, яка після закінчення школи спочатку вступила до Ужгородського музичного училища, згодом до Національної музичної академії України. Нині, закінчивши її, співає в Київському національному академічному театрі оперети.

Супутник у творчості й житті

— Важко про це згадувати, але чоловіка, незмінного супутника і в житті, і в театральних справах, понад рік немає з вами.

— Трагічна подія сталася восени 2019-го. Їй передували кілька нагород, до яких Олександр Матей доклався як автор п’єс, співрежисер. Упродовж десяти років поспіль їздили в Очаків Миколаївської області на фестивалі «Від Гіпаніса до Борисфена». І ось його п’єса «Ласий шматочок» у липні того року отримала диплом лауреата першого ступеня. А в жовтні з тією самою п’єсою ми поїхали на фестиваль «Золота маска» в Нетішин на Хмельниччині.

І там стали лауреатами, але… це не втішило. Перед самим оголошенням підсумків отримала болісну звістку про смерть чоловіка. Це досі озивається в серці душевним болем.

— Ви якийсь час очолювали міський відділ культури.

— Так, протягом трьох років була керівником міськвідділу. Із часом зрозуміла, що ці функції поєднувати зі справами в театрі дуже складно: потерпає і одне, і друге. Повернулася в рідний театр. До речі, навчилася монтувати відео, тож маю бажання створити закарпатський серіальчик. Це будуть оригінальні сюжети з перчиком.

Маємо власний фестиваль

— Якою вбачаєте місію театру?

— Наш колектив доносить українське слово до глядачів Берегового та інших населених пунктів району, переважно угорськомовних. Тож місцеві угорці мають змогу знайомитися з театральними традиціями України, відчувати і краще розуміти їх глибину й різноманітність. Своїми авторськими виставами доводимо мирне співіснування культур національних меншин нашого краю.

— Театр за підтримки міського відділу освіти та культури — ініціатор ідеї та організатор фестивалю в Береговому.

— Так, є фестиваль — обласний дитячого та юнацького театрального мистецтва «Юні зірки Мельпомени». На черзі вже XV, який, сподіваємося, після зменшення карантинних загроз таки відбудеться.

— Що нині у вашій творчій скрині?

— Ми взяли до виконання дуже складну п’єсу — «Скільки того життя, або дорога у вічність». Її написав Олександр Матей, вважав одним з найсильніших своїх творів. Це так само складна вистава, бо в ній задіяно десять акторів від 7 до 75 років, які не сходять зі сцени протягом усього дійства. У ній багато потаємних змістів, підтекстів. Головні герої потрапляють у потойбіччя.

Через карантинні обмеження ніяк не вдається цю виставу завершити. Але сподіваюся, через якийсь час зможемо достойно представити цей твір глядачам. Паралельно триває робота і над іншими проєктами, моновиставами. Хочемо втримати планку театру, високо підняту його засновницею Ярославою Бандурович.

Василь БЕДЗІР,
«Урядовий кур’єр»

Керівник Берегівського народного українського театру Ольга МАТЕЙ. Фото автора

ДОСЬЄ «УК»

Ольга МАТЕЙ.  Народилася 20 квітня 1974 року. З 1992-го керує аматорським українським театром у Берегівському міському будинку культури. 2012 року колективу присвоєно ім’я Ярослави Бандурович. Народний колектив неодноразово здобував відзнаки міжнародних, всеукраїнських та обласних конкурсів і фестивалів.

Ольгу Матей нагороджено почесною грамотою Міністерства культури і мистецтв України та комітету профспілки працівників культури України, дипломом Міністерства культури і туризму України, відзнаками «Патріот Берегівщини» та іншими. У світ вийшли два збірники п’єс, автори яких Ольга та Олександр Матей.