Слово «оптимізація», попри його позитивний зміст, що передбачає знаходження найкращих варіантів, в українців приємні асоціації навряд чи викликає. Навпаки. Коли йдеться про це, приміром, на роботі, люди очікують скорочень, позбавлень премій і доплат і додаткових навантажень для тих, кому з роботою пощастило.

Нерідко так і стається, хоч прихильники оптимізації доводять зворотне, наголошуючи на економічній вигоді, доцільності й незворотності. Інколи оптимізація просто необхідна, вона допомагає перезапустити процеси, зробити їх ефективнішими, позбутися баласту. Без неї складно уявити реформи, бо легка косметика все одно невдовзі відпадатиме, мов низькоякісна штукатурка.

Але ж нерідко за так званою оптимізацією криється лише погіршення життя, і спробуй тоді довести тим, хто втратив від неї, що вона для суспільного блага. Якщо конкретна людина залишається у програші, виникає логічне запитання: навіщо такі зміни? Пам’ятаємо, як ще недавно вожді закликали мільйони людей жертвувати заради високих ідеалів комунізму, а в результаті отримали розбите корито.

А ось реальна історія японської дівчинки свідчить, що кляті західні капіталісти, які тільки й думають, щоб напхати грошима власні кишені, йдуть на неординарні кроки: суспільна оптимізація може і зачекати, коли йдеться про майбутнє однісінького члена багатомільйонного суспільства. Так, на початку нинішнього року ЗМІ повідомили про те, що кілька років тому керівництво японської залізниці, заощаджуючи витрати, вирішило закрити станцію у неперспективному селі на півночі острова Хоккайдо. Однак вивчивши питання, чиновники дізналися, що в депресивному населеному пункті живе дівчинка, яка щодня їздить до школи на поїзді. На той час школярка залишилася єдиним пасажиром, що користувався послугами залізниці на цій станції. Іншої можливості дістатися до міста в неї не було. Тож влада вирішила продовжити роботу станції ще на три роки — доки дівчина закінчить школу. Для поїзда залишили тільки дві зупинки: вранці, коли учениця прямує на навчання, і після обіду, коли повертається.

Цю історію події легко впізнати в оповіданні «Особлива дівчинка» в нещодавно виданій збірці «Японські історії» української письменниці Галини Ів, яка вісім років прожила в Країні Вранішнього Сонця. Літераторка в художній манері описала життя юної Рей, яка після загибелі в автомобільній аварії батьків жила з бабусею у віддаленому селі й щодня їздила в міську школу на поїзді, що зупинявся на станції двічі на день тільки заради неї.

В оповіданні фігурує і єдиний працівник станції — літній Хіромі-сан, який щоранку відчиняв приміщення для єдиної пасажирки, а ввечері зустрічав її й зачиняв станцію. За роки навчання дівчина подружилася з пенсіонером, якому держава продовжила час роботи і давала зарплату заради єдиної користувачки залізницею у селі.

Не відомо, чи хтось із наших можновладців читав це оповідання, чи, може, чув історію юної японки зі ЗМІ, але коли ці люди порушують питання доступу до освіти та оптимізації мережі сільських навчальних закладів, то навіть їхні переконливі аргументи сприймаєш зі скепсисом. Хоч би тому, що їхні діти відвідують престижні столичні гімназії, куди їх привозять на шикарних авто. А далі цих діток чекає навчання за кордоном, у гіршому разі — в найкращих вишах Києва. Після цього здається, що всі програми зі шкільними автобусами, питання наповнюваності класів та віддаленості від укомплектованих необхідним навчальних закладів турбують наших чиновників не більше, ніж урожай бананів — жителів Крайньої Півночі.

Їхні пропозиції начебто логічні й обгрунтовані. Та чи здатні можновладці вникати в проблеми конкретних неперспективних шкіл чи окремих учнів та їхніх батьків, відірваних від цивілізації? Навряд. Хіба в цьому є сенс та економічна вигода?   

Це справді не вигідно. Бо вартість навчання (витрати платників податків на одного школяра) для села зросла. Ще рік тому фахівці запевняли: в окремих сільських школах рівень витрат року навчання на одного учня досягає 50 тисяч гривень (середній норматив для міста — 9 тисяч, а для села — 14 тисяч на рік). Причина у низькій наповнюваності класів і необхідності утримувати матеріально-технічну базу та викладачів нечисленних шкіл.

Тому, запевняють чиновники, згортання таких навчальних закладів — цілком природний процес і економія бюджету. До того ж, у великих школах звезені із депресивних місцевостей діти здобуватимуть значно якіснішу освіту, там є комп’ютери і висококваліфіковані педагоги.

У цих твердженнях є раціональне зерно. Але ж є й серйозна транспортна проблема, не вистачає шкільних автобусів. Чи головне — почати процес, а там вже якось буде?

І знову згадується японська школярка. Це ж скільком людям завдала вона клопотів: залізничникам, освітянам, державним службовцям. Це ж скільки грошей із держбюджету ті вгатили заради неї одної. А про кожного українського школяра теж так дбатимуть після оптимізації сільських шкіл? Якщо ви переконані, що саме так і буде, то щось знаєте таке, чого не знають мільйони притомних українців.

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ  
для «Урядового кур’єра»