Неперевершеним голосом, талантом і неймовірною працьовитістю Василь Сліпак шляхетно і гідно впродовж майже двох десятиліть репрезентував Україну й українську культуру в світі. Шлях до престижної Паризької опери, де виступати мріють найобдарованіші вокалісти, був непростим і водночас тріумфальним: на цю сцену його запросили ще у студентські роки за унікальний голос.
Найвища цінність — Україна
Таким, як Василь, непросто в житті. Він із тих, хто не звик і, зрештою, так і не навчився схиляти голову. Не терпів фальші. Ані в житті, ані в музиці. Не шукав легкого шляху. Не лукавив ні перед самим собою, ні перед іншими. Завжди з відкритим поглядом і відкритою душею. Відданий і щирий. Правдолюб. Був небагатослівним, зате людиною слова. Харизматичний. Стовідсотковий козарлюга. Таким запам’ятався Василь Сліпак друзям, колегам, усім тим, кому поталанило зустрітися з ним на його короткій життєвій дорозі.
Він не мусив, і це, мабуть, було б справедливо, йти на ту страшну війну, не міняти сцену і життя у комфортному Парижі на пекло донецького аеропорту, жорстокі реалії війни, болотяне місиво і сирість окопів на передовій, які могли зашкодити його голосові (над цим навіть не замислювався), на щосекундний ризик. Але він не міг вчинити інакше — це вже не був би Василь Сліпак. Він не міг залишитися осторонь, коли в рідній країні війна. Не міг поставити на терези власну кар’єру, безпеку і долю України.
Попри десятиліття, прожиті поза її межами, попри облаштованість життя і побуту, генетична пам’ять не дозволяла абстрагуватися від страшної агресивної реальності. Усе, що здобув дотепер, — перемоги на багатьох престижних міжнародних конкурсах оперних виконавців, гранти, титули, контракти, — втратило для нього цінність. Бачив себе не на сцені, а там, далеко, у зоні АТО. Де найсміливіші, найсвідоміші патріоти обстоюють право на незалежність України у битві з російським тоталітарним монстром. Вірив: усе життя попереду — ще встигне.
Єпископ єпархії святого Володимира Великого УГКЦ у Парижі президент Українського католицького університету Борис Гудзяк згадує, як Василь спочатку, доки, як жартував, в нього «руки зв’язані контрактом», допомагав майданівцям, був серцем і голосом паризького Майдану, потім активно зайнявся волонтерством. Не шкодував власних заробітків, не соромився організовувати акції для збирання коштів. Він знав, у якому жалюгідному становищі перебувала українська армія, добровольчі батальйони, яким доводилося воювати із добре озброєним супротивником. Із Парижа передавав посилки з найдефіцитнішими медикаментами, організовував лікування для тяжкопоранених, допомагав дітям загиблих героїв.
Коли навчимося шанувати своїх?
Пекучим болем звістка про Василеву загибель доторкнулася сердець тисяч співвітчизників. У соцмережах — десятки, сотні дописів. У них щирі слова співчуття і гордості за Героя. І розпачу, що на цій підступній війні гинуть найкращі сини українського народу, яким би жити й творити на прославу України. Водночас болить душа від того, як мало знаємо про співвітчизників, які прославилися на чужині, працюють на авторитет України, у шаленому життєвому ритмі не розгубили власної національної ідентичності, не нівелювавши моральних цінностей матеріальними вигодами. Бо, на жаль, навіть у рідному Василевому Львові мало кому, крім родини та колег-музикантів, відоме ім’я оперного співака світового рівня.
— Як шкода, що ми так і не спромоглися організувати його виступ на сцені Львівської опери, — зізнається давній Василів приятель провідний вокаліст Львівської опери Олег Лихач, який часто виступає з концертами на Донбасі. — Він справді був великим співаком.
Попрощатися з Василем прийшла відома у Львові музична родина Андрієвських. Василева однокурсниця піаністка Олександра розповідає, що вже тоді, у студентські роки, Василь був зіркою — брав участь у конкурсах, співав у Франції, в Карнегі-хол, але ні поведінкою, ні ставленням до друзів не виказував своєї вищості чи винятковості.
— Не можу змиритися з Васильковою (так за звичкою називає вихованця академії) смертю, — крізь сльози каже мати Олександри — доцент Львівської музичної академії Вікторія Вадимівна Андрієвська. — Він не був моїм учнем, але талановитого хлопця знала добре. Загинуло таке унікальне обдаровання! Адже для таких голосів писали кантати композитори епохи Відродження, таких вокалістів за всі часи можна порахувати на пальцях.
Дебют на сільському весіллі
Важко даються спогади братові Орестові. Свого часу саме він прочинив двері у світ музики шестирічному Василькові — відвів його «на музику» після дебюту на сільському весіллі з популярною на той час піснею «Розкажи мені, любиш ти чи ні?» А співати голосистий малий почав майже тоді, коли й говорити. Згодом старший брат привів його в унікальну хорову капелу «Дударик». Це й визначило шлях у велике мистецтво. Тішився з кожного успіху, що брата визнали одним із найкращих баритонів світу, радів з його кожної нової ролі.
Хоч той так і не піддався зірковій хворобі, попри те, що спілкувався з відомими голлівудськими акторами, режисерами, які часто гостювали в його будинку неподалік Парижа. Український вокаліст вражав іменитих гостей ерудицією, знанням мов — володів аж сімома. Від нього вони довідувалися правду про ситуацію в Україні.
Хіба що не розповідав, що й сам збирається на схід. Не повідомляв рідних, аби не турбувалися за нього. А коли настав час сказати колегам, ті прогнозовано почали відраджувати його від такого кроку, знаходили аргументи, щоб змусити змінити рішення. Про це розповів приятель і колега Василя з Паризької опери Гійом Дюссо. Каже, поважав друга за талант, за те, що понад усе цінував свободу. Рішення йти на війну пояснював так: це не геройство, а моральний обов’язок бути там, поруч із патріотами. А рідні дізналися, що Василь у зоні АТО, побачивши в одному з телерепортажів із зони війни. Проте не полишав сцени. У перерві між боями (два роки воював у зоні АТО, згодом у складі 7-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу), коли вмовкав його кулемет, розучував арії, кілька разів на кілька тижнів виривався у Францію, щоб не підвести колег.
Під час чергового приїзду його просили, навіть благали (а залишався ще один фронтовий місяць) не повертатися туди, наче якесь лихе передчуття у рідних було. Застерігала від поїздки випадкова перехожа, з якою зіткнувся на вулиці, що виявилася ворожкою.
Востаннє брати бачилися в Києві за тиждень до 29 червня. Був Василь, згадує Орест Сліпак, мовчазним, але якимось світлим, спокійним. Мало їв, мало спілкувався, хоч у кожен його приїзд політики, волонтери, друзі ставали в чергу, щоб до нього пробитися. Зате багато молився...
Як журливо плачуть дзвони
Його часто запитували друзі, чому так і не змінив громадянство, коли інші, опинившись за кордоном, намагаються правдами й неправдами отримати тамтешній паспорт, а він навіть не спробував цього зробити, хоч за стільки років давно міг стати громадянином Франції. Не поспішав розставатися з рідною Україною, ніби очікував повернення...
— А що зміниться, від того, який матиму паспорт? — відповідав запитанням на запитання. — Я людина мистецтва!
Він був і залишиться людиною мистецтва. Життя його снайперська куля агресора обірвала на найвищій ноті, які давались йому так легко, на злеті. Він прагнув жити і творити красу, зачаровувати переповнені глядацькі зали яскравими барвами голосу, таланту. Все, що залишилось у рідних, друзів та шанувальників, — теплі, зворушливі спогади про цю Людину, спогади і записи арій у його виконанні. А ще — дім на Сардинії, що його купив для батьків, аби ті мали гідну старість, бо пам’ятав, як тяжко гарували вони на автобусному заводі, як сутужно жилося родині, як ледь зводили кінці з кінцями, щоб дати дітям освіту.
Але дім, що давав стільки радості всім, їх не тішить, бо син так і не встиг створити сім’ю, й одного дня не з’явиться на порозі його кремезна постать (майже два метри), і в домі вже не звучатиме його голос, який наповнював кожен закуток, не осяє його теплою і щирою усмішкою. Тепер для них найбільша цінність — спогади. А ще — наша вдячність, шана і доземний уклін Героєві. Що дбав не про себе, власну безпеку й життя, а змінив сцену на холодні окопи обпаленого війною Донбасу, щоб Україна була незалежною і єдиною. Молимося за упокій душі видатного українця, за те, щоб не гинув цвіт української нації, бо так журливо плачуть дзвони у Дніпрі, Києві, Львові й Парижі. За молодим життям, за його яскравим талантом, голосом, даним з небес.
Оксана МЕЛЬНИК
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+