Справжня журналістика — це насамперед чітка принципова позиція. Професійна, громадянська і життєва. Водночас вона нагадує бойову позицію на передньому краї фронту, де опиняєшся на лінії вогню і віч-на-віч з ворогом. Інша річ, що у мирному житті носії зла, якому берешся протистояти, — несправедливість, злочинність і корупція, ретельно приховані й навіть замасковані. І на відміну від фронтових позицій, де є окопи чи бліндажі, на своїй газетярській, радіо- чи телевізійній позиції журналіст не має навіть такого захисту. А головна і єдина його зброя — тільки слово.

Парадоксально, але саме цієї зброї — правди — найбільше бояться лиходії всіх мастей, які у повсякденні навіть до вітру ходять в оточенні озброєних до зубів охоронців. І використовують вони у протистоянні з журналістами, на жаль, аж ніяк не слово. Хоча…

Із кінця 1990-х років назавжди закарбувалося в пам’яті почуте в Донецьку зловісне застереження: «На всіх вас, писак, темних під’їздів вистачить!»

Фото з архіву редакції

Показово розправилися на порозі робочого місця

На одного з наших колег, тележурналіста зі Слов’янська Ігоря Александрова, справді вистачило одного під’їзду. І ще кількох дужих нападників, які бейсбольними битками жорстоко його побили. Зробили це дуже зухвало й показово. Бо напали не темного пізнього вечора, а близько 8-ї ранку просто біля входу до приміщення телекомпанії «ТОР», куди Ігор поспішав на роботу. Розправу бандити вчинили 3 липня, а через кілька днів ми вже хоронили 45-річного колегу, який, не опритомнівши, помер у лікарні.

Це був 2001 рік, тобто задовго до встановлення з ініціативи Національної спілки журналістів України 2007-го Дня пам’яті українських журналістів.

Слов’янськ і тепер вважають містом, де у квітні 2014 року розпочалася бойова фаза гібридної неоголошеної війни, що триває досі. Та з огляду на жорстоке вбивство Ігоря Александрова цей населений пункт поряд із Києвом та іншими містами претендує на статус такого, де розпочалася підла неоголошена війна проти вітчизняних журналістів.

А хто ж перебував по той бік лінії тодішнього журналістського фронту Александрова, який провів кілька розслідувань? Усім тепер добре відомі персоналії. Посаду прокурора Донеччини посідав майбутній Генпрокурор Віктор Пшонка. Обласним управлінням МВС України керував Володимир Малишев, який пізніше очолив охорону однієї зі структур Ріната Ахметова, а головою Донецької ОДА був Віктор Янукович.

Факт залишається фактом: замовників і організаторів убивства Ігоря Александрова, який наважився в передачі «Без ретуші» розповідати про ганебні приклади корупції місцевих правоохоронців і представників влади та їхні зв’язки із кримінальним світом, так і не знайшли. На роль убивці спершу навіть призначили важко хворого чоловіка, який ніяк не міг напасти на журналіста відразу із двома битками. Згодом він раптово помер від серцевого нападу. А потім офіційною версією стало цинічне визначення «помилкове вбивство».

Під знаком долі Георгія Гонгадзе

На жаль, абсолютна безкарність справжніх причетних до вбивства журналіста на Донеччині — не єдиний ганебний для України приклад. Трагічність ситуації зайвий раз підкреслюють промовисті факти — довгий список загиблих журналістів у нашій країні збігається зі списком жертв, чиїх справжніх убивць не встановлено чи не покарано.

Чого тільки вартий резонансний злочин проти Георгія Гонгадзе у вересні 2000 року. Адже саме у третю вересневу п’ятницю — до сумних роковин загибелі засновника «Української правди» із 2007-го відбуваються пам’ятні заходи. Нині вони особливі, адже минуло 20 років відтоді, як 16 вересня зник Георгій Гонгадзе. Точніше, він не безслідно зник, а як тепер відомо, став жертвою правоохоронців, які викрали журналіста, вивезли в безлюдне місце і стратити. І дотепер, навіть через 20 років, попри величезний резонанс цієї справи у всьому світі, досі не названо і не покарано осіб — замовників убивства.

16 вересня на приміщенні Національної спілки журналістів на Хрещатику відкрили меморіальну дошку Героєві України Георгієві Гонгадзе. Виготовлення ініціювала Київська міська рада, а реалізували задум спільно з департаментом культурної спадщини Київської міської державної адміністрації.

«Георгій надихав, спонукав і мотивував інших до дій. І якщо не життям, то своєю смертю змінив Україну», — підкреслила під час відкриття представниця родини Гонгадзе правозахисниця Валентина Теличенко.

Як уточнили в НСЖУ, цей захід став початком тижня пам’яті українських журналістів, які загинули, виконуючи службові обов’язки.

«Чимало журналістів працюють під знаком долі Георгія Гонгадзе, а це свідчення того, наскільки наша професія небезпечна. Ми із сумом констатуємо: щороку кількість випадків фізичної агресії щодо колег вимірюється десятками. Ось і з початку цього року вже 49 таких фактів», — каже голова НСЖУ Сергій Томіленко.

Протягом тижня колеги з усієї України спільно з громадськістю та місцевою владою вшановують загиблих журналістів. 17 вересня в Одесі журналісти зібралися біля могили вбитого 1997 року редактора газети «Вечірня Одеса» Бориса Дерев’янка. У Дніпропетровській області відкрили фотовиставку «Життя як фотоспалах» пам’яті Анатолія Красножона. На Черкащині вшанують пам’ять про Василя Сергієнка і Вадима Комарова. У Полтаві й Івано-Франківську колеги зберуться на місцевих алеях пам’яті журналістів.

Не дуже багато киян знають, що могила Георгія Гонгадзе — біля храму святого Миколи Набережного на Подолі. Фото автора

До речі, про вшанування. Надвечір 16 вересня ми — представники НСЖУ та «Урядового кур’єра» пішли з букетами квітів до могили Георгія Гонгадзе біля храму святого Миколи Набережного на Подолі. Матінка Мирослава із храму, яка провела нас до місця поховання, помітно пожвавилася, проте зітхнула: «Сьогодні така пам’ятна дата, та чомусь за цілий день прийшли сюди тільки ви четверо…»