«Можемо пишатися, що Луганщина дала п’ять видатних представників руху шістдесятників і дисидентів. До речі, в Україні в жодній області не було такої кількості людей, які виступали за поширення і доведення до населення змісту Гельсінської декларації, щоб ознайомити всіх громадян з Декларацією прав людини», — підкреслює заступник директора з наукової роботи Луганського обласного краєзнавчого музею Тетяна Коваленко.

В обласному музеї, який після переміщення з Луганська розташувався у Старобільську, можна оглянути спеціальну виставку «Гордість твоя, Луганщино», яку працівники створили до 80-річчя утворення області. Тут є розповідь про Миколу Руденка, засновника Української Гельсінської групи, Володимира Сосюру, Григора Тютюнника та Івана й Надію Світличних. Шістдесятники — це їхня духовна родина, 1960-ті — час розквіту таланту, коли ці люди стали громадськими діячами, особистостями, достойниками культури. А про їхні сім’ї, родичів і ставлення рідних до дисидентської долі тривалий час жодних відомостей не було. І лише тепер їхні спогади музейники збирають.

Люда-Дзвіночок з мамою і братом. Фото надав автор

Люда-Дзвіночок

Людмила Неня (Світлична до заміжжя) перебирає старі фотографії. Родичка Івана і Надії Світличних усе життя живе у селі Половинкине Старобільського району. Але вперше погодилася поділитися власними спогадами.

«Виросли поруч усі Світличні. Наші батьки були двоюрідними братами, ми з ними вже троюрідні, але жили дружно в одному дворі. Я від Івана молодша на 20 років. Надя й Іван училися в університеті в Харкові, а ми завжди їх зустрічали. Привозили нам пакетики довгеньких подушечок. І ми їх чекали», — розповідає Людмила Павлівна.

У відповідь на запитання про найяскравіший спогад про Івана всміхається: «Дядько мій, батьків брат, був ровесником Івана. І вони удвох завжди жартували зі мною. Я в них була Люда-Дзвіночок. Любили… Ні в того дітей ще не було, ні в другого. Якось лежала на дворі рейка, а була зима. Вони й питають мене: «Доторкнешся язиком?» Мала була, то й доторкнулася — шкіра на залізі залишилась. Ой, як вони перелякалися!»

Не пам’ятає Людмила Павлівна, чи писав Іван Світличний вірші, коли вчився в харківському виші. Та з Києва привозив власні книжки, дарував тоді вже дітям Люди-Дзвіночка — своїм племінникам. І тепер у родині зберігають книжку «Серце для куль і для рим» з автографом.

ван Світличний подарував власну книжку племінникам. І тепер вона в родині Людмили Нені

Страшні люди на селі

Людмила Неня зворушено згадує кожну зустріч із родичами. «У 1970-му ми накидали стелю в цій хаті, саме Іван приїхав. Він з Льолею (дружина Івана Світличного Леоніда Терещенко. — Авт.) був у відпустці. Льоля, пригадую, млинці пекла, перець начиняла — готувала обіди, а він вальки кидав. То ж була сільська толока — кликали усіх родичів.

І ще пам’ятаю, ми були не дуже дорослими — років по 15. До сусідів, що жили навпроти, привезли начебто студентів. Та це ж, напевно, кадебісти були, бо на чорній «Волзі» приїхали. А Іван і Льоля саме були у відпустці й під яблунями спали в садку. А нас усе посилали туди із сусідкою: «Ідіть, слухайте, про що вони балакають». Дівчатка відмовлялися, казали, що «не розуміють, як це зробити».

У 1972-му Івана й Надію Світличних заарештували. «Сина Надії маленького Ярика забрала сестра Марія. Був він тут, у матері Іванової й Надіїної Меланії Іллівни. Жили ми поряд. І в мене дочка Світлана такого самого віку. В Іллівни були кози. Тож один раз Ярему напували, другий — Світланку. Обоє виросли на козячому молоці, — згадує з усмішкою Людмила Неня. — А потім приїхала подруга Груня з Києва забирати Ярему, привезла подарунки — шубку, ласощі. І всі ті подарунки кадебісти забрали. Меланія Іллівна тоді дуже плакала.

А кадебісти стежили весь час, ходили, розпитували. Хотіли Ярему відправити до інтернату. А Маруся з Меланією Іллівною не віддавали. Іллівні відмовили бути опікуном, бо пенсіонерка. Тоді Маруся на себе оформила опікунство».

Переповідає події часів, коли сама людяність була подвигом серед свавілля державної системи. Нелегко було навіть називатися родичами людини, проти якої справу завело всемогутнє КДБ. Може, тому й досі Людмила Павлівна навідріз відмовляється фотографуватися для газети? Були часи, коли про таких родичів, як Іван Світличний, розповідали тільки пошепки.

«Як ставились односельці? Були такі, що нормально, а багато зневажали. Коло двору було понаписувано «Мати ворога народу» і ще щось. Та то пусте. А наша родина жила дружно», — просто каже про складні часи Людмила Павлівна.

І згадує свій страх, коли побачила на власні очі, що система зробила з Іваном Світличним. Повернувся просто «старий чоловік з бородою, шевелюра сива». Сталася та пам’ятна зустріч на залізничному вокзалі в Луганську.

«Коли Івана звільнили, він приїхав до Києва. Льоля його забрала, останні роки вона з ним була на «посєлєнії» в Алтайському краї РФ. Повернулись — а тут Чорнобиль. І вони вирішили приїхати сюди. А в нас «москвич» був, тож Меланія Іллівна просила мого чоловіка: «Петре, поїдь забери Івана і Льолю з вокзалу в Луганську». Приїхали. На станції оголосили, що поїзд затримується. А тоді ж ні ковбаси не було, ні білизни. І ми з чоловіком побігли до універмагу щось купити. Набрали, прибігаємо — а поїзд уже прийшов. Льоля стоїть, а провідники Івана у візку висаджують із вагона. І дивимось — ходять двоє чоловіків. Одному років до 30, другому — 45—50. Ходять і стежать за нами. Я тут із клунками — бачу, заспокоїлися: з колгоспу жінка.

Посадили Івана на переднє сидіння, візок склали. Ми з Льолею позаду сіли. Дивимося: за нами машина іде. Доїхали до рогу вулиці Артема, і вона повернула назад. Мабуть, у Старобільськ передали: така й така машина. Приїжджаємо додому, а вже на вулиці автомобіль стоїть. Це тепер машин багато, різні іномарки. А тоді в селі, може, два «москвичі» і один «жигулі» на всю вулицю. Тож було помітно», — згадує Людмила Павлівна часи не такі й далекі.

Перші роки перебудови Горбачова. До незалежності України залишалося шість років. Тоді дружина Івана Леоніда трішки побула в Половинкиному і поїхала до Києва.

«А Іван зостався і був тут довго. Меланія Іллівна його доглядала, мама моя весь час ходила допомагати. І Маруся ходила. А щовечора — посиденьки. Прийде моя мати, а він: «Шуро, Льоля листа прислала, прочитай». Вона надіває окуляри, читає вголос, він слухає. Прочитала. Посиділи хвилин 15—20, він знову: «Шуро, читай листа». Забув. Пам’яті в нього після інсульту не було вже зовсім», — скаржиться Людмила Павлівна.

Родичі не за кров’ю — сердечні

Частіше за Івана в родичів у Половинкиному і до свого арешту, й потім бувала Надія Світлична. Та як її звільнили, роботу пропонували деінде, тільки не у столиці. А вона все одно прагнула саме до друзів із Клубу творчої молоді у Києві.

«Їй роботи ніде не давали і прописки їй не давали теж. Вона навіть влаштувалася у дитячий садок двірником, щоб хоч якось вижити з двома маленькими синами. Жила у подруги Алли Горської десь на окраїні. Та дізналися, що вона робить, й навіть із садка вигнали. Не давали їй жити. Тож вона почала готувати документи, щоб виїжджати в Америку. Сестра Маруся її проводжала до аеропорту», — згадує Людмила Неня.

Та чомусь нічого не розповідає Людмила Павлівна про родичів Леоніди, дружини Івана Світличного. Питаємо: чи були родичі з того боку?

«Була в неї племінниця, але коли оте почалося з Іваном, порвали вони зв’язки, і вона ніколи про своїх не розповідала, — зізнається Людмила Павлівна. — Коли вже книжку видали («Доброокий», спогади про Івана Світличного. — Авт.), Льоля з Надею приїжджала сюди. І я в неї питала: «А як же племінниця? Чи жива вона, де?» Відповіла: «А я з нею не контактую». Більше не стала в неї допитуватися».

Виходить, для Леоніди Світличні стали справжньою родиною.

«Так. Тут усі були дружні, добре ладили між собою, жодних претензій не було», — підтверджує Людмила Павлівна.

З Америки «як ото Радянський Союз розвалився, Надя стала їздити часто». Щоразу чи не вся рідня збиралася разом, згадує Людмила Неня. Хотілося родичам і Ярему побачити. «Ми питали, чого Ярему не везеш, а вона каже: нехай стане розумним, щоб у нього було власне мислення, щоб він приїхав і дізнався, хто є хто. Мовляв, зараз приїде, а йому розкажуть, що мати — ворог народу. Як він ставитиметься до мене?» — каже родичка.

Знадобилося ще багато років, щоб у рідному селі, на колишній батьківській хаті, за рішенням нової влади встановили меморіальну дошку на честь українського літературознавця, мовознавця, літературного критика, поета, перекладача, діяча українського руху опору 1960—1970-х років Івана Світличного. Щоб йому посмертно, а його сестрі за життя присудили Шевченківську премію.

***

Тепер на місці меморіальної дошки — кілька дірок у стіні будівлі. Хату купили чужі люди. Мабуть, їм не сподобалося нагадування про те, хто тут жив.

У Половинкиному колись було створено музей села. Старожили кажуть, що заклад функціонував на базі місцевого палацу культури. На жаль, знайти хранителя старожитностей не вдалося. А наукові співробітники обласного краєзнавчого музею шукають відомостей про знаних земляків аж у Київському музеї шістдесятництва. Та музейники Луганщини наполегливі. Не втрачають надії, що зможуть отримати й особисті речі земляків, які так прославили край. Може, про їхню роботу дізнаються в Америці? Останніми роками Надія Світлична працювала саме в Українському музеї у Нью-Йорку. Там її сини й онуки. Та відстань у такій благородній справі — не проблема.

Автор висловлює щиру подяку співробітникам обласного краєзнавчого музею за надану допомогу в підготовці матеріалу.

Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»