Попри бурхливий розвиток електронних носіїв інформації, папір для багатьох залишається головним і надійним. Бо недарма кажуть: що написано пером, того не витягнеш і волом. Тож підприємства паперово-целюлозної індустрії (в Україні особливо) мають ще велику затребуваність.

До речі, паперове виробництво в Україні завжди розвивалося бурхливо: в ХІХ столітті, наприклад, лише дві папероробні машини найбільшої на той час Черлянської фабрики паперу на Львівщині (заснована 1866 року) виготовляли за рік із сортного ганчір’я та очерету 1265,4 тонни паперу. Серед постійних споживачів підприємства були  тютюнові фабрики Російської імперії, управління Північної залізниці, цукровий завод у Товмачі, львівські газети, навіть покупці з…  Англії.

І хоч нині вітчизняна целюлозно-паперова промисловість переживає не найкращі часи (її розвитку, стверджують фахівці, перешкоджають корпоративне  рейдерство, тиск на бізнес силових структур, податкове навантаження, скорочення до мінімуму обсягів кредитування бізнесу, нестача сировини), працюють підприємства (як-от компанія «Український папір»), які намагаються не лише поліпшити ситуацію, а й зробити галузь прибутковою. Бо для цього є всі підстави: наша держава займає дев’яте місце в Європі за площею лісів та шосте — за запасами деревини. Останньої торік підприємства Держлісагентства заготовили майже 16 мільйонів кубометрів.

Компанія «Український папір» — лідер у нашій країні з виробництва канцелярських паперових виробів. Вона гідно представляє в Україні всесвітньо відомі бренди Stora Enso Oyj, Mondi Paper Sales GmbH, Canon CEE GmbH, Mitsubishi HiTec Paper Europe GmbH, UPM RAFLATAC Sp.z o.o., HANSOL PAPER CO. LTD., Papiery Powlekane «Pasaco» Sp.z o.o., Avery Dennison Polska Sp.zo.o., Asia Pulp & Paper, KORONA CZ s.r.o.

У целюлозно-паперовому світі України Володимир Михайленко — авторитетна й шанована людина: він очолює одне з найпродуктивніших підприємств галузі

Не залежати від сезону

А розпочалося сходження компанії «Український папір» до канцелярських виробничих висот у 1998 році.

— Маючи непоганий досвід у торговельному бізнесі, я спочатку займався постачанням в Україну рису з Китаю, фармацевтичної продукції з Індії та Бангладеш, стрічки для касових апаратів із Чехії, — розповідає директор підприємства «Український папір» Володимир Михайленко. — Але невдовзі зрозумів, що сезонний бізнес дає малий прибуток. Потрібно створювати підприємство, яке працювало б цілий рік. І ще із двома партнерами вирішили освоїти виробництво стрічок для касових апаратів —  фіскального документа, який видають споживачеві як підтвердження придбання товару (послуги).  Ці ролики паперу, які використовують у касових апаратах, банкоматах, POS-терміналах та інших контрольно-рахункових пристроях, що належать до так званої групи контрольно-касових машин, випускаємо і досі.

Перший верстат для підприємства закупили в Італії й поставили в орендованому приміщенні. Нині в компанії працює 13 найсучасніших ліній з виробництва касових стрічок, паперу роликового для принтерів, факс-паперу, паперу фальцованого у стос, паперу для інженерних систем і плотерів, самоклейких етикеток з різних матеріалів, бухгалтерських бланків, бланкової продукції тощо.  Окрім них, ТОВ «Український папір» продає споживачам побутову хімію, картриджі, тонери, проводить комплексне обслуговування офісів. Фірма розрослася до 340 працівників, маючи 15 філій в усіх великих містах України, 20% обороту продає на експорт за кордон.

На підприємстві працює чимало жінок. Старанність та акуратність робітниць вирізняють їх у чоловічому середовищі «Українського паперу». Останнє цього не заперечує

Не соромтеся мозолів

Нашу розмову обірвав дзвінок. Володимир Михайленко взяв слухавку, і з його відповідей я зрозумів, що керівника компанії потурбувала директор одного зі столичних професійних училищ. Вона попросила взяти на стажування учнів-поліграфістів. Володимир Іванович сказав, що зробить це з радістю, і навіть пообіцяв оплатити стажування.

— До стажистів ставлюся з особливою бережливістю, — пояснив, поклавши слухавку. — Бо хочу, щоб із дітей, які обирають робітничу професію, виростали справжні люди. Не розумію, чому всі хочуть бути юристами, менеджерами, начальниками відділів, а до верстатів не йдуть. Соромляться? Це неправильно: хороший робітник для мене важить більше за посереднього випускника вишу з дипломом. Бо юристів випускають сумнівні навчальні заклади. Тож  влаштуватися на роботу таким фахівцям важко не те що в Києві, а й будь-де. За хорошого ж токаря, слюсаря директори підприємств платять великі гроші, надають гуртожитки. Я, між іншим, трудове життя розпочинав не з інституту, а… збиваючи ящики на складі в місті Макіївці Донецької області. Потім працював учнем кухаря. І ніколи не соромився, що руки були в мозолях.

До речі, серед причин, через які в Оболонському районі Києва позакривалося чимало підприємств, Володимир Іванович назвав і кадрову. Тому заводи, які ще працюють у районі, за словами керівника товариства, можна перелічити ледь не на пальцях. А ті, що на папері ще діють, переважно здають свої площі в оренду.

Перший верстат для підприємства закупили в Італії й поставили в орендованому приміщенні. Нині в компанії працює 13 найсучасніших ліній з виробництва касових стрічок, паперу роликового для принтерів, факс-паперу, паперу фальцованого в стос, паперу для інженерних систем і плотерів, самоклейких етикеток з різних матеріалів, бухгалтерських бланків, бланкової продукції тощо

Завод за… євро

— А ще сумний стан на виробництві, — Володимир Михайленко суворішає, — можна пояснити бездумною приватизацією. Ви маєте пам’ятати, як  керівники підприємств (називаю їх портфельними інвесторами) скуповували заводи в робітників за ваучери. Що далі з ними робити, багато хто з нових власників не знав. У кращому разі новий господар намагався якомога вигідніше для себе продати завод іншому портфельному інвесторові. Але чимало підприємств, які випускали дуже потрібну державі продукцію, просто порізали на металобрухт.

І Володимир Іванович розповів, як приватизаційну кампанію провели в Чехії, де п’ять років працювало його підприємство: «Я їздив до Чехії щоп’ятниці, — директор усміхнувся, згадавши, мабуть, початок двотисячних років. — І кожного наступного разу бачив обабіч дороги, яка вела з аеропорту в місто, рух на якомусь будівельному об’єкті. Запитав якось: хто хазяйнує в полі? У відповідь почув: «Нідерланди будують підприємство з виробництва дерев’яних драбин. 5% продукції, яку буде виготовлено на цьому заводі, продаватимуть у Чехії (іноземна фірма це питання вже узгодила з господарями), а 95% — у всьому світі». Чехи відчинили двері інвесторам, і ті масово пішли у країну.

Окрім того, Чехія запропонувала іноземцям підприємства, які підняти самотужки не могла. Інвестори купували такі за… одне євро. При цьому новий власник, обов’язково профільник (мав колись або тепер подібне підприємство), зобов’язувався розрахуватися з усіма боргами заводу чи фабрики і, згідно з підписаною інвестпрограмою, в якій усе чітко прописано, розвивати підприємство. Інакше держава забирала його і продавала іншому інвесторові.

— Та що там Чехія: коли столицю Казахстану переносили в Астану, подібну будівельну картину я спостерігав і там. При виїзді з аеропорту кожен гість міг прочитати «Астана — ворота в Європу». Я тоді пожартував: де Європа, а де Казахстан, до якого лише з Москви потрібно летіти 4 години? Але потім перепрошував: шоста ранку, початок вересня, температура мінус 5, а ліворуч і праворуч від дороги — величезна огорожа майбутньої вільної економічної зони, до якої підтягнули всі комунікації, навіть створили окрему поліцію. Інвестор приходить на цей майданчик, і в нього вже все готово для роботи.

Тупцюємо на місці

Ми ж, на жаль, який уже рік тупцюємо на місці, до прикладу паперова промисловість. За словами пана Михайленка, Україні потрібен хоч один паперовий завод.

— У цьому напрямі асоціація «Укрпапір» вже зробила кроки, — директор  компанії «Український папір» робить наголос на останніх словах. — За кошти Євросоюзу (100 тисяч євро) фінська компанія провела аудит лісу і зробила висновок у двох томах, що таке підприємство може працювати: для його ритмічної роботи деревини достатньо. Такий паперовий завод можна побудувати за модульним (або китайським) зразком, поетапно запускаючи в експлуатацію модуль за модулем.  Завод окупився б за вісім років. І це не сподобалося тим, хто звик брати гроші зараз і по багато.

Тому заполонює Україну імпорт. Підприємство «Український папір» хоч і випускає канцелярської продукції близько 10 тисяч найменувань, паперової — майже 800. Але це лише 20% українського ринку. Папір для принтерів А-4 (його підприємство продає по 65—70 вантажівок на місяць) весь імпортний.

— У нас величезні плани на майбутнє, — підсумовує керівник компанії, — і наше обладнання дає змогу їх реалізувати, продаючи продукцію навіть за кордон (наприклад, наші касові стрічки затребувані в Європі). Але для цього потрібне постійне гарантоване постачання сировини. А це для України велика проблема, яку ми намагаємося розв’язати за допомогою іноземного інвестора.

Хочеться вірити.

Олександр КРЮЧКОВ,
Володимир ЗАЇКА (фото),

«Урядовий кур’єр»