...Знаєте, як перекладається на німецьку «Ворошиловград»? Дивне запитання, коли зважити, що вже цілком дорослим стало в нас покоління, яке і міста з такою назвою не пам’ятає та з різною мірою зацікавленості спостерігає, як із мапи України зникає решта подібних назв. Так ось, у німецькому перекладі «Ворошиловград» звучить як «Зародження і становлення джазу на Донбасі». Не в загальному, звісно, випадку, а лише коли йдеться про відомий твір письменника Сергія ЖАДАНА. Вже років шість із цього роману пробують зробити кінофільм, тож як багатообіцяльний проект його представили на цьогорічному Одеському міжнародному кінофестивалі. Заявка на успіх доволі серйозна. Тут і солідна літературна основа: «Ворошиловград» переміг у конкурсі Книга року Бі-Бі-Сі за 2010 рік. І чудовий акторський склад: серед головних виконавців зокрема Олексій Горбунов. І вирішено питання щодо фінансів: половину бюджету, що становить 30 мільйонів гривень, відшкодовує Держкіно. А на додачу — ще й професійно підігрітий інтерес до стрічки, прокат якої заплановано на 2018 рік.

Щоб не зурочити, про цей проект більше не розводитимемося, а просто скористаємося ним як приводом і нагодою для інтерв’ю з одним із найвідоміших сучасних українських письменників. Наше спілкування із Сергієм Жаданом розпочалося під час фестивальної прес-конференції. Сергій розповів, що якось виникла ідея продовжити ворошиловградську історію аж до 2014-го, але, все зваживши, від неї відмовився: «Роман писав до війни і без жодного передбачення війни, прив’язувати його тему до російсько-українських бойових дій недоречно».

Проте коли журналісти процитували одного з гостей фестивалю, що ще не настав час для художнього осмислення нинішніх подій на Донбасі, у відповідь почули: «Я з цим не погоджуюся категорично. Про війну, про сьогоднішній Донбас потрібно писати, знімати кіно, робити фотовиставки. Гадаю, що мистецтво має значно більше можливостей говорити про це чесно і переконливо».

Сергій ЖАДАН. Фото з сайту rferl.org

— Пане Сергію, ви згадали про свій новий роман «Інтернат», у якому йдеться про події зими 2015-го. Як вам над ним працювалося?

— Важко було знайти потрібну інтонацію. Бо писати так, як писав до війни, вже не можна. Тональність «Інтернату» зовсім інакша. Довелося відмовитися від іронії та самоіронії, від таких речей, які були для мене природними, скажімо, у «Ворошиловграді». Інша річ, що для мене важливим було при цьому не западати в якийсь пафос, не впасти у спокусу повчати, пояснювати, як треба робити, хто правий, хто не правий. Адже це теж небезпека, якої не помічають люди мистецтва.

Гадаю, що то великий виклик для всіх нас — уміти говорити про цю війну і не боятися про неї говорити, не забувати про неї, не відвертатися. Дуже добре, що в нас відбуваються фестивалі, є мистецьке життя. Якщо в Україні припинять концерти, кінопокази, театральні вистави — це означатиме, що ми програли війну, що ми зламалися, зробили так, як нам продиктували. Дуже добре, що тут, у тилових містах, все це існує. Відбувається зокрема цей фестиваль (ОМКФ. — Авт.). Але дуже важливо при цьому пам’ятати, що можливість проведення цих фестивалів забезпечена кров’ю наших військових, які щодня тримають щит для нас.

— В одному з інтерв’ю ви зауважили, що насторожено ставитеся до будь-якої співпраці письменника з владою. І ось ми чуємо, що вона готова взяти на себе половину фінансування зйомок фільму за вашою книжкою. Змінилося ваше ставлення до влади чи змінилася сама влада?

— Змінилися і влада, і ставлення до неї. Навіть не так до влади, як до держави як такої. Безперечно, це пов’язано з подіями останніх чотирьох років. Так, не можна віддавати сьогодні на відкуп державі багато речей, треба брати активну участь у тому, що відбувається. Бо коли ти не впливаєш на владу, на життя держави, то в тебе не так багато потім підстав чогось вимагати і на щось скаржитися. Це така річ, яка багато з ким нині відбувається: змінюється розуміння природи держави, ставлення до держави як такої. Тут немає чогось запопадницького, що ось люди починають любити владу. Радше навпаки: з’являється більше критичного ставлення до представників органів влади, але ця критика конструктивніша. Тобто не просто сидіти на кухні і сварити Президента, а спробувати щось зробити.

У моєму Харкові, приміром, міський голова спробував поставити на місці демонтованого пам’ятника Леніну дуже дивну конструкцію — колону на 70 метрів. Громадськість запротестувала, ми звернулися по підтримку до міністра культури Євгена Нищука. Був суд, і міська влада його програла. Цього пам’ятника в Харкові не буде.

— Раніше ваші книжки видавали зокрема й у Росії. Вас там і досі читають?

— З 2014 року я в Росії не був і в російських видавництвах великих книжок не видаю. Але торік у мене вийшло дві книжки російською мовою. Так, це слушне запитання: як можна видаватися сьогодні в Росії? Я теж вважаю, що українському авторові видаватися там не бажано, бо не зовсім етично. Але мої вибрані вірші в російських перекладах видав Дмитро Кузьмін, поет-перекладач, який до війни багато займався нормалізацією відносин між українською та російською літературою. Він емігрував з Росії, живе в Ризі і видає книжки там. Підтримати Діму для мене справа принципова, бо він у ситуації російського пропагандистського шабашу зберігає адекватність і називає речі своїми іменами. Окупацію — окупацією, загарбників — загарбниками, російський шовінізм — російським шовінізмом.

Друга книжка вийшла в Пітері. Я погодився на це, бо йшлося про невеличке незалежне видавництво, яке друкує книжки, збираючи кошти зі своїх читачів, тобто там немає ні державних, ні олігархічних грошей. У такий спосіб я не фінансую окупанта. До того ж ці люди в дуже жорсткій активній опозиції до Путіна і його політики. Гадаю, що з такими представниками російського мистецтва важливо й далі підтримувати зв’язок. Але в якомусь великому видавництві, який фінансує російський капітал, видаватися сьогодні я не став би.

— Ви готові стати гвинтиком і коліщатком у процесі загального державотворення?

— Готовий. У ситуації, коли державотворення і саме існування держави — питання не абстрактне, а має своє щоденне вирішення. Зокрема на східному фронті. Безперечно, всім треба включатися в події, що відбуваються. Йдеться не про лобіювання інтересів тих чи інших владних структур, а про конструктивну співпрацю, здоровий тиск на органи влади. Зрештою, ми з друзями часто буваємо на Донбасі з волонтерськими поїздками, і тут доводиться постійно контактувати з владою, бо є й закон.

— До Майдану ви часто виступали проти цензури, критикували закон про захист суспільної моралі, який може бути використано для тиску на мас-медіа. Чи зникла ця проблема нині, коли цензурі набагато легше знайти виправдання?

— Що ми називаємо цензурою? Якщо ви маєте на увазі речі з обмеженням доступу російського культурного продукту, то, як на мене, йдеться не стільки про цензуру, скільки про захист національних інтересів. Але коли в умовах війни на українських каналах транслюють антиукраїнські фільми, а в книгарнях продають відверто українофобські книжки, то справа не в наявності-відсутності цензури, а у виживанні як такому. 

— А як ви ставитеся до того, що дедалі частіше маємо справу з цензурою від активістів?

— Якби в Україні мали довіру до правоохоронних органів — СБУ, поліції, прокуратури, судів, якби до них не було питань, а була цілковита довіра, думаю, що самодіяльність громадських активістів була б недоречною. Нині вона не завжди виправдана, але часто є зрозумілою. Я сам час від часу з цим стикаюся, коли люди, скажімо, не до кінця розібравшись, що я роблю, можуть висловити мені претензії. Проводимо, приміром якусь акцію, а мені хтось може сказати, що робимо її не з тими співорганізаторами, чи не в тому місці, не в той час. Але мені завжди є що відповісти. Бо впевнений у тому, що роблю, і не боюся вийти до активістів і пояснити свою позицію. Загалом велика проблема українського суспільства в тому, що ми дуже часто не налаштовані на діалог, перебуваємо на одних позиціях, по один бік лінії фронту, але все одно воюємо не з ворогом, а поміж собою. У країні четвертий рік триває війна, суспільство знервоване, істеризоване. Але завжди можна знайти спосіб порозумітися.

— Ви припускаєте, що якби відразу була налаштованість на діалог, то лінії фронту взагалі не було б?

— Це все-таки спрощено. Безперечно, якби було бажання розглядати Донбас не просто як сіру зону, а як доволі неоднорідний і специфічний регіон, гадаю, для багатьох людей, які там залишилися, це було б важливим сигналом. Але корінь проблеми в іншому. Пригадую ситуацію в Луганську, Донецьку, Перевальську, Алчевську кінця квітня — початку травня 2014-го. Тоді там лише з’явилися сепаратисти і ще не було активних дій. Я бачив зблизька дуже дивну картину: активних сепаратистів була жменька. Скажімо, ми приїхали в Луганськ, коли там захопили чергову адмінбудівлю. Наступного дня там висів російський прапор і стояло два автоматники, але не було натовпу, готового боронити ці будівлі. Натомість люди їздять на роботу, на заняття, ходять у супермаркети, сидять у барах. Місто живе своїм життям, а все інше ігнорує.

Гадаю, проблема регіону була в тому, що всі попередні 20 років люди усувалися від активного суспільного життя, для них звично було просто ігнорувати те, що відбувається. За них мають вирішити політики, влада, як жити, що їм робити. Це переконання й зіграло з ними поганий жарт. Хоч я до останнього був впевнений, що війни не буде, бо не бачив для неї підстав, не бачив масової підтримки сепаратистів у цих містах Донбасу. Для мене це завжди була невід’ємна частина України. Навіть у «Ворошиловграді» немає відчуття війни. Там є відчуття конфронтації, безперечно, але вона там радше соціальна. Бо великою проблемою Донбасу був і залишається соціальний антагонізм, соціальний розкол, коли є купка смотрящих, які контролюють цілий регіон, і є решта суспільства, яка намагається якось вижити.

— Вас часом називають ліваком. Є підстави для такого визначення?

— У сьогоднішньому суспільстві говорити, що ти твердий лівак, підтримуєш соціалізм, соціал-демократію чи комунізм, — трохи смішно. Але людям подобається все розкладати по нішах: тут у нас ліваки, тут праві, тут ось — гнилі ліберали, тут — аполітичні люди. Я завжди намагався акцентувати на соціальності того, що пишу, і ніколи не приховував свого захоплення Нестором Івановичем Махном як історичною та політичною персоною.

— Якось прочитав дивну новину, що ви нібито про щось запитали у так званого очільника «ДНР» Захарченка. Врешті все звелося до звинувачення вас у дегуманізації Донбасу...

— Зрозуміло, що там фейк від початку. Та й сам Захарченко — це великий фейк. Запитання йому, ясна річ, ми з Андруховичем не ставили. Але якщо навіть відкинути весь маразм ситуації, гадаю, що звинувачувати українських письменників у дегуманізації Донбасу неправильно. За себе можу сказати: для мене це мала батьківщина, про яку я завжди намагався писати з великою любов’ю. Зокрема «Ворошиловград» — це книжка про те, що ти любиш, про людей, з якими виростав, які для тебе є дуже важливими.

— Тих, хто по той бік фронту, ви вважаєте за нелюдів?

— По той бік фронту є різні люди. Ті, що підняли зброю проти своєї батьківщини, — зрадники. До людей, які підтримують сепаратистів, окупантів, очевидно, ставитися позитивно дуже важко. Але водночас знаю, що там є багато тих, які чекають на повернення української влади.

— А як ви ставитеся до того, коли їх поголовно називають колаборантами?

— Це якраз і є та сама дегуманізація, яка дуже несимпатична. До того ж вона страшенно нерозумна і неконструктивна: якщо ми далі вважаємо Донбас українським, якщо справді хочемо, щоб ця війна завершилася нашою перемогою, то маємо розуміти, що це наша територія і там живуть різні люди, і всіх автоматично записувати у зрадники, колаборанти і сепаратисти нечесно і неетично.

— Ви народилися на Луганщині, більша частина життя пов’язана з Харковом. Неодноразово зізнавалися у любові до обох регіонів. А чим для вас є, приміром, Одеса?

— Скажу банальну річ: я Одесу дуже люблю. У мене є частина колег, які вважають Одесу, Донбас чи Харків українофобськими регіонами. Мені таке ставлення завжди було дуже неприємним. Насправді цей поділ на проукраїнські і не проукраїнські міста, можливо, й важливий, щоб реально оцінювати ситуацію, але, гадаю, нас, українців, дуже часто забиває негатив. Причому він дуже суб’єктивний, спричинений невпевненістю, внутрішніми комплексами. Нам страшенно бракує відчуття власної країни. Це наша країна, і ми маємо її формувати, а не віддавати реальним чи уявним українофобам. Бо це позиція слабака — закритися у своєму гетто, шкаралупі українській і не виходити нікуди і нікого туди не пускати. У ХХІ столітті потрібна інша тактика.

— Як можна здолати ці комплекси?

— Треба не боятися. Дискутувати, висловлювати свої думки. Загалом не боятися цієї країни. Вона різна, вона неоднорідна, вона часто суперечлива, вона іноді буває дуже несимпатичною. Але іншої в нас нема і не буде.

Іван ШЕВЧУК,
«Урядовий кур’єр»
 

ДОСЬЄ «УК»

Сергій ЖАДАН. Народився 1974 року в місті Старобільську на Луганщині. Закінчив Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди. Поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст. Володар численних національних та міжнародних відзнак. Активний організатор літературного життя України та учасник мультимедійних мистецьких проектів.