На 40-й сесії Генеральної Асамблеї ООН 1985 року у спеціальній резолюції було запропоновано урядам країн відзначати 5 грудня Міжнародний день волонтерів. В ім’я, як було зазначено, «економічного та соціального розвитку». Відтоді волонтерство офіційно визнано однією з форм благодійності, добровільної та безкорисної суспільно корисної діяльності. Щороку в ньому беруть участь понад 100 мільйонів осіб на планеті. У багатьох країнах волонтерство забезпечує 4—8% ВВП.

В Україні таких людей до кінця ХХ століття називали доброчинцями. А ось 10 грудня 2003 року їх визнали офіційно постановою Кабінету Міністрів «Про затвердження Положення про волонтерську діяльність у сфері надання соціальних послуг». Втратила чинність ця постанова 2011-го, коли Верховна Рада ухвалила Закон «Про волонтерську діяльність».

Але особливо значущим та потужним волонтерський рух у нашій країні став 2014-го. До його сплеску спричинилися Євромайдан та війна на сході України.

Вільний час — на службу людям

Дехто називає волонтерів диваками, навіть людьми, які не дружать з головою. Але вони на це не звертають уваги. Мій приятель-однокласник, наприклад, з 2014 року й досі возить українським воякам на фронтовий Донбас консервацію, соління, інші продукти харчування, деякі промислові товари, в яких особливої потреби підрозділи ЗСУ вже не відчувають. І коли хтось намагається критикувати волонтера-одинака, він ображається: «Це вам так здається. Бачили б ви, якою радістю світяться очі наших воїнів, коли я привожу їм подарунки з тилу. Наприклад, соління від бабці Марії чи картоплю від діда Василя. Нічого ви не розумієте у волонтерстві».

Тому не засуджую за альтруїстські поїздки на фронт мого приятеля й будь-кого з волонтерів, бо добре розумію, що інакше вони жити не можуть. І Україна саме їм та бійцям-добровольцям повинна завдячувати тим, що у грізних 2014—2015 роках російського агресора на Донбасі зупинили. Волонтери тоді добровільно взяли на себе ношу забезпечення наших вояків сучасними обмундируванням, амуніцією, технічними засобами, транспортом. А ще допомогли внутрішньо переміщеним особам, які вимушено залишили домівки у Криму й на Донбасі, в пошуку житла, придбанні речей першої необхідності, одягу.

— Адже волонтер — людина, яка віддавала і віддає справі свій головний ресурс — вільний час, — каже голова наглядової ради благодійної організації «Рух за духовне та національне відродження Донбасу «Пліч-о-пліч» Тетяна Кошель. — Нині волонтерство, звісно ж, не таке, як у 2014—2015 роках.

Людина, яка відірвала частину власного від себе, сім’ї, щоб допомогти чужим людям, не заспокоїться ніколи. Це діагноз. Це ті, кому не однаково. Хто спить по три години на добу і не встигає заряджати телефон. Але вони без волонтерства не можуть і рвуться щодня комусь допомагати. У мене є знайома адвокат, то вона щодва-три тижні заходить до нас (на шкоду основній роботі) з медичною чи іншою гуманітарною допомогою.

Не забуду ніколи, як до нас у гарячий Бахмут приїздили фури з гуманітарною допомогою, розвантажувати їх виходили насамперед волонтери. І розвозили вантаж за призначенням по домівках теж вони.

Тепер наша організація розрослася, але її кістяк — 10 осіб — залишився відтоді працювати на громадських засадах і досі. Грошей за це ми не отримуємо. Але щоб існувати, заробляємо за рахунок проєктів, які пишемо для міжнародних організацій, — там на це передбачено певні кошти.

На кордоні двох областей

Місто Бахмут — нині не лише гуманітарний центр Донеччини, а й Луганщини — він лежить на кордоні цих двох областей. Тому «Пліч-о-пліч» не робить виняток для якогось населеного пункту, а їде туди, де на благодійників чекають: цього року, наприклад, коли на Луганщині вирували страшні пожежі й будинки в селах стояли як випалені сірники, волонтери возили туди тонни гуманітарного вантажу.

— Основні партнери, з якими ми працювали та працюємо, — закордонні благодійники, — веде далі Тетяна Миколаївна. — Дуже активно допомагають українському Донбасу німці, італійці, канадці, які зробили дві надзвичайно потрібні та великі поставки, естонці. До речі, Таллінн першим привіз гуманітарну допомогу 2014 року: це були теплі речі, яких дуже не вистачало роззутій та роздягненій українській армії. Наші вояки їздили на БТРах і танках у теплих лижних естонських комбінезонах та плетених светрах та шкарпетках. Коли почалася російська агресія на Донбасі, волонтери Естонії кинули клич зібрати гуманітарну допомогу для України. Населення цієї балтійської країни активно відгукнулося на ініціативу: прості люди плели для українських вояків шкарпетки великих розмірів до коліна, рукавиці, в які вплітали кольори прапорів наших держав.

Нині постачання української армії цими та іншими речами поліпшилося, тому волонтери з Бахмута вже не везуть у підрозділи ЗСУ одяг, продукти харчування. Хіба що паски на Великдень. А раніше біля бахмутського офісу благодійної організації щодня стояло по три БТРи. У них відрами завантажували вінегрет, вареники, ліки, одяг тощо. Із Західної України до Бахмута приїздило по кілька машин на тиждень. Виникла навіть проблема зі складськими приміщеннями, яку допоміг розв’язати місцевий підприємець: він пустив волонтерів до себе під чесне слово на два місяці, але «Пліч-о-пліч» користувалася його гостинністю три роки. Допомогала й місцева влада.

Четвірка активістів «Пліч-о-пліч» (зліва направо) Інна та Роман Маркови, Ангеліна Шостак і Тетяна Кошель. Фото автора

Опіка над біженцями

А з переселенцями скільки проблем було! Тетяна Кошель назвала сотні прізвищ, забути які ніколи не зможе.

— Пам’ятаю, до нашої міської лікарні привезли поранених жителів з Дебальцевого. Люди потрапили в чуже місто, в якому ніколи не були й нікого в ньому не знали. Без грошей, без нічого! Ми стали допомагати їм, бо медперсонал не знав, до кого звертатися, як не до нас.

За законом, наші лікарні можуть лікувати лише місцевих жителів, на яких держава і громада надає кошти. Але хіба ж ми можемо відмовити переселенцям, військовим, які не є членами місцевої громади? Ми їх узяли під свою опіку, навіть готували для них триразове гаряче харчування.

Під Попасною якось молода сім’я переселенців із чотирма дітьми після поневірянь купила будиночок. Але одного нещасливого дня хата згоріла разом з усім, що в ній було. Був листопад. Сім’я залишилася фактично без засобів до існування. Ми відреагували на цю ситуацію миттєво: завантажили цілу машину всіма необхідними речами, посудом, шкільним приладдям для дітей, матрацами, постільною білизною. Коли в село приїхала ця машина, вся сім’я погорільців плакала. Адже вони знайшли притулок у родичів, в яких було багато дітей. Нині наші погорільці живуть у Золотому Попаснянського району.

Жителі окупованих Росією територій Донбасу мали змогу бачити над їхніми селами прапор Ангеліни Шостак

Найбільший прапор і тонна сала із часником

Доки ми розмовляли, пані Кошель хтось дзвонив.

— Вибачте, — пояснила вона, — але ми завтра їдемо з гуманітарною допомогою на Луганщину. За останній рік ситуація в нашому регіоні не поліпшилася: навесні 2020-го інтенсивними були обстріли територій, які контролюють українські війська. Напружену ситуацію в тих населених пунктах підсилили пожежі, які котилися до нас з окупованих ворогом територій. Дорогою вибухали міни та інші боєприпаси, що були закопані.

Звісно ж, без допомоги таких самих закоханих у волонтерство колег Тетяні Кошель було б важко. З трьома з них — Ангеліною Шостак та подружжям Маркових Інною та Романом познайомився в офісі благодійної організації. Пані Ангеліна, наприклад, шиє вдома прапори, маленькі прапорці на машини.

Цим захопилася ще в окупованому сепаратистами та російськими найманцями Бахмуті, коли побачила, що на будівлі міськвиконкому висить не державний прапор України, а ганчірка «ДНР». За ніч вона шила власноруч по 60 прапорців для блокпостів, військових автомобілів. Найвище її швацьке досягнення — 20-метровий державний прапор, який 2018-го увійшов у Книгу рекордів України, а на лінії розмежування в Авдіївці на повітряних кульках його доставили на окуповану ворогом українську територію. Прапори Ангеліни побували навіть за кордоном: у Канаді, Фінляндії, Італії, Америці.

А наступного після мого візиту до благодійників дня бахмутська четвірка мала їхати у Трьохізбенку, везучи новий двометровий витвір Ангеліни Шостак. Щоб «еленерівці» бачили здалеку нашу святиню.

Пані Ангеліна перетворила на патріотичну швейну майстерню власну квартиру. Фото надали волонтери

У Книгу рекордів України вписано 20-метровий прапор, який власноруч виготовила Ангеліна Шостак

Ангеліна меле ще й сало із часником для воїнів ЗСУ. У «Пліч-о-пліч» підрахували, що цього Ангеліниного добра наші захисники з’їли вже понад тонну 200 кілограмів, закусивши сухофруктами з горіхами у спеціальних коробочках.

А Інна та Роман Маркови займаються переселенцями.

Допомагають бахмутцям і громадські організації України. З особливою теплотою тут говорять про ужгородських волонтерів, які прислали сировину для маскувальних сіток. Точніше, їх плете у Краматорську Донецької області благодійна організація «Разом до перемоги», а сировину постачає Закарпаття.

Одне слово, пані Кошель зі своїми активістами живе пліч-о-пліч з благодійністю та добром. До голосу їхньої організації — члена громадської ради при Донецькій обласній держадміністрації — дослухаються.

— Ми розмовляємо з керівництвом області, військовим командуванням, військово-цивільними адміністраціями, які є владою у 18 прифронтових громадах, де цього року не відбулися вибори до місцевих органів. Сподіваюся, так буде й надалі.