З першого липня набули чинності нові правила оподаткування нерухомості. «Урядовий кур’єр» уже подавав щодо цього офіційні роз’яснення Державної фіскальної служби («Податок на нерухомість: час платити» у номері за 5 липня). Що показала практика? Які підводні камені виявилися на шляху запровадження новації? Роздумами щодо цього ділиться наш кореспондент.

У країнах з розвиненою економікою податок на нерухомість забезпечує 30—80% надходжень до місцевих бюджетів, на чому наголошують вітчизняні адепти його якнайширшого запровадження. Втім, при цьому вони принципово не акцентують уваги на тому, що середня забезпеченість житлом у скромній за рівнем достатку Фінляндії становить 33, у Франції — 40, а у США — 65 кв. м на одну особу, що дає змогу насамперед коштом заможних співгромадян фінансувати видатки місцевих громад.

Бідні заплатять за всіх?

В Україні теж спробували піти європейським шляхом, законодавчо встановивши, що не оподатковуються «податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки» (саме так він офіційно іменується) квартири житловою площею до 120 кв. м та будинки до 250 кв. м.

Утім, невдовзі з’ясувалося, що платити гроші до казни нікому: більшість українців не підпадали під дію нововведення, а справді заможні громадяни скористалися тим, що більярдні, ігрові тощо не зараховують до житлової площі та іншими тонкощами старанно виписаного у власних інтересах закону.

Натомість у нині чинній редакції статті 266 Податкового кодексу України вже є два суттєві нюанси: житлову площу замінено загальною, а межу оподаткування зменшено до 60 кв. м квартири, 120 кв. м будинку та 180 кв. м у разі одночасного володіння квартирою і будинком. У результаті «дуже заможними» стали вважати навіть власників двокімнатних хрущовок і трикімнатних квартир у панельках, де загальна площа житла зазвичай на 2—3 кв. м перевищує запроваджену Верховною Радою межу.

Не інакше як законодавці вирішили, що 20—30 гривень у рік (саме такі суми податку надійдуть за кілька зайвих метрів житла) особливо не обтяжать громадян, однак завдяки масовості такого контингенту вони істотно поповнять місцеві бюджети. З цим можна було б погодитися, якби зберігалася хоча б видимість соціальної справедливості, якої у даному разі немає і близько.

Життя як у казці

Донині чинне житлове законодавство УРСР передбачає, що норматив забезпеченості житлом обмежується 13,65 кв. м саме житлової площі на одну особу, але не може бути меншим фактичного рівня середньої забезпеченості громадян житловою площею у конкретному населеному пункті, який, наприклад, у Житомирі становить 7,5 кв. м.

Крім того, у 2008 році Постановою Кабміну №219 запроваджено так звані тимчасові мінімальні норми забезпечення соціальним житлом: по 11 кв. м загальної площі на членів родини із двох осіб та додатково по 9,3 кв. м на кожного наступного члена сім’ї. Доречно нагадати, що у західноєвропейських тюрмах на кожного ув’язненого має припадати не менше 12 кв. м саме житлової, а не загальної площі.

Здавалось би, який стосунок мають ці цифри до «податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки»? Безпосереднє, коли йдеться про родини із кількох сімей, що вимушені мешкати буквально одне в одного на голові в єдиній для всіх квартирі багатоповерхівки, де за всього бажання не «прорубати» іншого окремого входу і не розділити житлову нерухомість «в натурі».

Понад те, законодавці не захистили прав навіть багатодітних родин, обмежившись усього-на-всього туманним формулюванням, що додаткові «пільги з податку встановлюються в залежності від майна, яке є об’єктом оподаткування» та «виходячи з майнового стану та рівня доходів» фізичних осіб органами місцевого самоврядування.

Однак право ще не обов’язок, особливо для депутатів, які насамперед переймаються дерибаном земель і комунальної власності, а не проблемами своїх земляків. У результаті в більшості населених пунктів запровадження пільг, які мали затвердити ще до 1 лютого поточного року, проігнорували.

Не варто забувати й те, що звільнення тих чи тих груп населення від сплати житлового податку можуть оскаржити як податкові органи, так і «небайдужі громадяни».

Зрештою маємо ситуацію, як у відомій казці, де битий небитого везе: одинокий господар квартири чи будинку площею до 60 чи 120 кв. м відповідно не платить до місцевого бюджету ні копійки, а родини, на кожного члена яких припадає навіть менша житлова площа, ніж у тюрмі, можуть бути обкладені податком нарівні із заможними і дуже заможними громадянами.

Навряд чи це торжество соціальної справедливості. Особливо з огляду на те, що численні «багатосімейні родини», правовий статус яких не визначено жодним законодавчим актом, зазвичай позбавлені права на житлово-комунальні субсидії, бо загальні доходи сімей у такому «мурашнику» суттєво перевищують частку витрат, яка надає право на допомогу держави.

Головний біль всеукраїнського масштабу

Навіть у податківців неоднозначне ставлення до чинних норм нарахування податку на житлову нерухомість. Уже згадувалося, що його платниками є фактично всі власники трикімнатних квартир і багатьох двокімнатних хрущовської і сучасної забудови. Причому плата за кілька понаднормових «квадратів» обмежується 20—30 гривнями, тоді як відправлення кожного рекомендованого листа з повідомленням про вручення, якими податківці розсилають рішення про нарахування податку, коштує 10,4 гривні. Отож реальні надходження у більшості ситуацій мізерні, зате велетенська завантаженість працівників податкової служби, яких зобов’язали, образно кажучи, ловити комарів, відтак позбавляючи їх сил і часу на «крупних птахів».

Не менш загрозливий правовий нігілізм, який провокує встановлена нині межа площі оподаткування. У розмовах «не для преси» податківці визнають, що дані Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, згідно з якими нараховують податок, неповні. Якщо бути точним, то здебільшого колишні Бюро технічної інвентаризації (БТІ) передали до реєстру відомості про житлову нерухомість, здану в експлуатацію лише з 2003 року.

Інформація про решту, раніше збудовану, зберігається в архівах на паперових носіях і потрапляє на очі податківцям тільки у разі вчинення власником якихось юридичних дій — оформлення спадщини, продажу тощо.

Отож неважко уявити справжнісінький Армагеддон, який мали б влаштувати з 1 липня ц. р. у податкових інспекціях власники житлової нерухомості. Звісно, якби були законослухняними громадянами і прийшли б оформляти податок за один чи два метри понаднормативної площі свого житла, як цього вимагає стаття 266 Податкового кодексу України від тих, хто не отримав «листи щастя». Та цього не сталося, однак підстав для радості теж немає, бо провокування неповаги до закону ще жодну державу до добра не доводило.

Шкода й заходу

Насамкінець просте запитання: що дає місцевим бюджетам податок на житлову нерухомість? Зокрема на Житомирщині власні надходження місцевих бюджетів у 2016 році заплановані в обсязі 2,6 мільярда гривень, а податкових повідомлень фізичним особам на сплату податку за житло надіслано на суму 6,5 мільйона гривень (або 15 тисяч повідомлень станом на 1 липня), що становить аж 0,2%(!) від очікуваного наповнення місцевої скарбниці.

Утім, нинішнього року картина досить викривлена, бо, наприклад, у Житомирі торік затвердили ставку податку на житлову нерухомість для фізичних осіб у розмірі 0%, а у Новограді-Волинському — на рівні лише 0,5%. Отож саме за цими ставками робили нарахування, які сплачуватимуть цього року.

Однак навіть якби новоградволинці затвердили найбільший дозволений законом розмір оподаткування, то місто отримало б від житлової нерухомості фізичних осіб лише 1,3 мільйона гривень, або 1% обсягу власних надходжень до бюджету міста. Було розіслано 850 повідомлень на суму 210 тисяч гривень.

Звісно, мільйон чи навіть кілька тисяч гривень теж не зайві, однак у жодному разі не будь-якою ціною, коли вартість адміністрування податку перевищує його суму.

Отож найкращим виходом із нинішньої ситуації може стати підвищення розміру неоподаткованої площі квартир хоча б на десяток метрів, що позбавить податківців марудної роботи з масового нарахування плати за один-два зайві метри, а пересічних громадян — від не менш масового порушення вимог закону.

Крім того, потрібна й виправдана для українських реалій пільга для родин, в яких на кожного члена сім’ї припадає менша, ніж передбачено житловим законодавством, площа житла. Причому стосується це як квартир, так і будинків.

Зате норма, згідно з якою не оподатковується житловий будинок і квартира загальною площею 180 кв. м, потребує уточнення. Нині, наприклад, власники розкішного маєтку і одночасно квартири-кімнатки у колишньому гуртожитку або пентхауса відповідної площі та сільської халупи на 12 кв. м на цілком законних підставах звільнені від сплати податку на житло. Та досить законодавцям уточнити, що йдеться про квартиру не більше встановленої для всіх площі і такий само будинок, щоб усе стало на місце. Втім, ті, хто доклав рук до нинішньої редакції ст. 266 Податкового кодексу, навряд чи хотіли, щоб багаті ділилися з бідними, у податківців не бракувало часу на серйозну роботу, а в українців не було підстав для образ на владу.