Давно минула вікову категорію молоді. Долати по шість кілометрів пішки туди й назад із Кракова на околицю — до Поля Милосердя площею кількадесят гектарів, де зібралися мільйони вірян, спати просто неба, коли твоєї голови сягають ноги іншого паломника, а поміж рук і ніг ступає півсвіту, щоб дістатися до ряду своєї делегації з Анголи, Туреччини чи Еквадору, легко хіба що для двадцятилітніх. У цьому віці — море по коліна, а ніч без сну — унікальна нагода поспілкуватися і побачити однолітків з усіх континентів, яких, певно, ніколи вже не зустрінеш.
Молодим байдуже до черг в біотуалети, палючого сонця, що лиш частково могла погасити повінь води газованої і негазованої, про яку подбали організатори. Втім, не буду всього перелічувати, що максимально вдалося зробити для стількох прочан організаторам цього свята в сусідній слов’янській країні, тим паче, враховуючи час, коли страх і агресія заволоділи світом. Тут, попри всі проблеми, панували спокій, толерантність, терпіння і найвищий рівень безпеки, культури і доброзичливості одне до одного.
Моя знайома, зрозумівши, що задрімати цієї ночі не вдасться — довкола лунала музика, пісні різних народів світу, поруч з нами — шість прапорів делегацій з різних куточків України, помандрувала сектором. А це до десяти тисяч прочан з Туреччини, Пакистану, різних країн Африки і Латинської Америки. Біля кожного гостя, зрозуміло, стражів порядку і волонтерів не приставиш. Головне, що винесла вона зі своєї нічної мандрівки: ніхто не звеселявся градусними напоями.
Я християнка іншої конфесії. І, мабуть, не одна така була тут. Та найважливіше, що запало в душу з побаченого: віряни, що мають свій храм у душі, можуть бути натхнені і об’єднані вірою навіть в екстремальних умовах. На зустріч з Папою приїхали ті, які мають і здатні будувати кращий світ на землі, молитися в храмі і просто неба.
Стрижнем промов Франциска І у церквах і на Полі Милосердя була тема активного співчуття до більш нужденних, ніж ти, до біженців і хворих, тема малої людини, яка не боїться і знаходить у собі сили підніматися вгору, лізти на дерево, вивищуватися духом, розширювати своє бачення довколишнього.
Глава католиків світу побував у колишньому концтаборі Аушвиць (тут загинули під час Другої світової війни від рук фанатиків тисячі невинних), в інтернаті неповносправних і ставив собі незручне запитання: «Де ж Бог, коли люди так страждають?» Відповідь: «Бог — в особі стражденної людини». Наважмося теж ставити собі незручні запитання, якщо прагнемо змінити цей світ чи принаймні свою країну на краще.
Коли Папа Франциск проїжджав на папамобілі за метрів двадцять від нашого сектора Поля Милосердя, делегації з України найгучніше скандували: «Україна! Україна!», «Папа — в Польщі, Папа — в Римі, Папа буде в Україні!». Скільки ж маємо тепер зробити хоча б у спорудженні європейських доріг! Що слово і гасло для вірян — стимул до дії, переконалися невдовзі.
Ми, а це 20 молодих людей-інвалідів з опікунами (я у їх числі) каритасу Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ, з наставниками — священиком Ігорем Шведом, директором майстерні для неповносправних «Дивовижні долоні» Людмилою Смолень побували під час поїздки у знаменитому в християнському світі храмі Матері Божої Ченстоховської наступного дня після меси тут Папи Римського. Поруч везли візок з хлопчиком-інвалідом дві польки. На якийсь час нас роз’єднав людський потік, що рухався до чудотворної ікони. Через годину на виході з духовного комплексу раптом одна з них знайшла нас і, підійшовши, вручила конверт: «Вашим на льоди». Відмовитися було неможливо. Робити добро, мабуть, більше потребувала вона сама. Це треба було її душі, як, зрештою, душам усіх, хто був на цій зустрічі.
Ольга ЛОБАРЧУК
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+