25 років тому, 6 лютого 1996-го, Велика Британія передала Україні антарктичну станцію «Фарадей», яку перейменували на «Академік Вернадський». Зробила це за символічну ціну — один фунт стерлінгів, хоч на станцію претендували 20 країн і були готові заплатити повну її вартість. За що нашій державі така честь? Річ у тому, що у складі команди Роберта Скотта, яка понад сторіччя тому вперше ступила на крижаний материк, був і наш земляк, уродженець села Батьки Зіньківського району Полтавської області Антон Омельченко.

Подорож за три океани

Перший український полярник народився 1883 року в багатодітній селянській сім’ї Луки Омельченка. Змалечку разом із братами їздив на заробітки на Кубань, де наймався пастухом. Пас різну худобу, але найбільше любив доглядати коней. Благородні тварини відповідали взаємністю. Це помітив його роботодавець конезаводчик пан Пеховський і став до хлопця дуже приязно ставитися, а потім усиновив його.

Він приділяв велику увагу його розвитку. На службі в конезаводчика перебували англійські фахівці з конярства. На прохання пана вони навчили хлопця розмовляти по-англійськи. Під наставництвом іноземних тренерів Антон став жокеєм, брав участь у багатьох престижних перегонах, зокрема й за кордоном, виграючи призи і рекламуючи кінний завод свого покровителя.

2014 року я зустрічався із сином Антона Омельченка. На той час 83-річний Іван Омельченко, який живе в селі Остап’є Великобагачанського району на Полтавщині, згадуючи батька, запевняв мене, що той міг з першого погляду визначити шанси коня на перегонах.

Після смерті пана Пеховського його маєток успадкував полковник Микола Вєдєрніков, який тоді відав поселеннями каторжан на Далекому Сході. Очевидно, це був його близький родич. Прийнявши спадок, полковник повинен був знову повернутися на місце своєї служби. Він забрав із собою й Антона.

Не встигли вони далеко від’їхати, як розпочалася російсько-японська війна. Дорогою полковник помер у вагоні під Владивостоком. Антонові нічого не залишалось, як улаштуватися жокеєм на місцевому іподромі. Там він і познайомився з англійським офіцером Вільямом Брюсом, який приїхав на Далекий Схід, щоб придбати партію маньчжурських коней і собак для експедиції Роберта Скотта до Південного полюса на кораблі «Терра Нова». Саме за його рекомендацією Скотт вніс українського хлопця до складу експедиції 1911 року.

Із 23 учасників походу іноземців було троє. Норвежець — лижний інструктор. Росіянин Дмитро Гирєв — каюр, доглядач їздових собак. І 27-річний українець, полтавець Омельченко — конюх. Антон мав доправити коней лише до Нової Зеландії, а потім повернутися до Владивостока. Проте його внесли у групу дослідників.

Подорож до найхолоднішого материка зайняла чимало часу, довелося перетнути Тихий, Індійський і Атлантичний океани. І тільки 4 січня 1911 року разом з іншими членами відважної команди перший українець ступив на вічну мерзлоту Антарктиди. Звідси Роберт Скотт готував систему складів і тимчасових таборів, щоб забезпечити провізією учасників переходу до Південного полюса.

Омельченко був у групі, яка саме цим займалася. Ось коли знадобилася фізична витривалість і природна кмітливість полтавця. У дорожніх нотатках Скотт схвально відгукується про нього, вважаючи його цінним надбанням для команди.

Коли п’ятеро мандрівників на чолі з Робертом Скоттом вирушили до полюса, Антон Омельченко на конях провів їх до середини шельфового льодовика Росса. Оскільки далі коні пройти вже не змогли, Омельченко повернувся з ними на базу.

Після того як учасники експедиції переконалися в непридатності коней на крижаному материку і їх забили на м’ясо, Антона приставили до фотографа, щоб допомагав йому носити камеру. Тож коли він повернувся 1912 року додому, в село, то привіз із собою цілий віз фотографій.

Віктор Омельченко привіз чимало світлин, які нагадують про перебування в Антарктиді. Фото надав автор

Небезпечна подорож до полюса тривала понад рік. На жаль, Скотт і його четверо супутників загинули. Тоді нашому землякові пощастило, що залишився з частиною команди на березі чекати відчайдухів, які на лижах, тягнучи сани, рушили вглиб материка. 18 січня 1912 року вони таки дісталися Південного полюса. Нехай і не першими — на місяць раніше там уже побували норвежці на чолі з Руалем Амундсеном. Але на зворотному шляху всі вони замерзли — їхні тіла виявили у засніжених наметах тільки через вісім місяців.

А Омельченко ще повоював на фронтах Першої світової війни, брав участь у революції. Пожив і мирним життям: одружився, побудувався, у нього підростали двоє синів.

Омельченко стриг товаришів тими самими ножицями, якими підрізав гриви своїм поні. Фото з сайту expedicia.org

Королівські відзнаки

Англійці належно оцінили його участь в експедиції Роберта Скотта. Прізвище Омельченка внесли до списку членів Королівського географічного товариства Великобританії, його було удостоєно медалі короля Геор-га V. На одному її боці викарбувано портрет нагородженого, а на другому — силует легендарного корабля «Терра Нова». Омельченкові призначили довічну пенсію, яку він регулярно отримував до 1927 року. Попри такі почесті, він працював звичайним сільським листоношею і мріяв написати про антарктичну одіссею книжку.

Проте ця книжка так і не вийшла, бо якийсь пройдисвіт, назвавшись журналістом, поцупив у нього всі найважливіші фотографії й документи. Пропала і медаль, якою нині пишалися б нащадки Антона Омельченка. Її під час Другої світової війни забрали зі скрині радянські солдати.

У Батьках про Антона Омельченка почуєш багато цікавого. Кажуть, він був дуже широкий у плечах, міг скакати верхи на коні, стоячи на ньому на руках. Ніколи не хворів. Якщо відчував, що занедужає, брав мішок, насипав у нього землю і бігав з ним, доки сім потів не зійде. Потім витягував із криниці відро води, виливав її на себе. На цьому лікування закінчувалося.

А ще вмів відгадувати сни. Наперед знав, коли помре, і був готовий до цього. Того весняного дня 1932 року сидів у новій сорочці на порозі своєї хати і читав газету, як раптом почалася гроза. Його дружина Наталка розповідала, що до того небо було чисте, тільки десь на обрії темніла хмарина. Вона швидко накрила тінню двір і випустила із себе кульову блискавку, яка через прочинені двері влетіла в хату. Мати Антона Омельченка встигла накрити малих онуків ковдрою, вивела їх у двір. А блискавка піднялася на горище і там вибухнула. Від цього вибуху згоріла не тільки хата, а й її господар. Половина його тіла залишалася білою, а друга почорніла. Даремно його закопували по шию в землю, сподіваючись, що оживе. Дива не сталося. На той момент Антонові Омельченку було всього 48 років.

Перший в Україні пам’ятник першому вітчизняному полярникові спорудили на клопотання громадськості села Батьки коштом Національного антарктичного центру

Тим, кому доведеться йти

Ще за його життя у Великій Британії вийшла друком книжка про антарктичну одіссею команди Роберта Скотта, в якій згадано і нашого земляка. Цю книжку потім переклали й перевидали у Москві. Односельців і родичів Антона Омельченка здивувало і обурило, що у книжці першого українського полярника називають росіянином.

До минулого року в Україні не було й жодного пам’ятника нашим полярникам. Земляки Антона Омельченка вирішили встановити справедливість. З ініціативи нинішнього старости Батьківського старостинського округу Опішненської селищної ради Бориса Іванченка перейменували центральну вулицю села й стали називати вулицею Антона Омельченка. Торік за підтримки й на кошти Національного антарктичного центру за 103 тисячі гривень біля будівлі старостату спорудили скульптурну барельєф-композицію «Антарктида». Її планують офіційно відкрити після закінчення карантину. Борис Іванченко сказав, що відкрили б і раніше, але на урочистості треба обов’язково запросити представників Англійського антарктичного товариства, а вони до нас із відомих причин тепер не зможуть приїхати. У Національному антарктичному центрі порадили почекати з офіційним відкриттям.

Біля основи пам’ятника Антонові Лукичу лежить спеціально доставлений у село з Антарктиди камінь, а під скульптурним зображенням на титульному боці прикріплено гранітну табличку з написом: «Тим, хто йшов, Тим, хто йде, Тим, кому доведеться йти».

За чверть століття Національний антарктичний центр провів 24 експедиції на крайній південь і вже готує 25-ту. Учасником трьох із них — 6-ї, 9-ї й 11-ї був онук Антона Омельченка Віктор. Він працював на станції «Академік Вернадський» механіком і дизелістом. Ось тільки добиралися до Антарктиди дід і онук різними шляхами. Перший — з Австралії, а другий — з Південної Америки.

На жаль, учетверте поїхати в антарктичну експедицію нащадок славного роду Омельченків уже, мабуть, не зможе. Хоч і дуже хоче. Розповідав, що йому й тепер сняться минулі зимівлі, друзі-полярники, чудова природа Антарктиди, тамтешній тваринний світ, захоплива риболовля, купання у водах Тихого океану. Проте вік полярників обмежений 45 роками, а йому вже за 60.

Тепер надійшла черга підкорювати Антарктиду рідному племінникові Віктора Іларіоновича й повному тезці Антона Омельченка, який нині живе і працює у Києві. Він теж уже двічі зимував на станції «Академік Вернадський» і на цьому не збирається зупинятися.