Його ім’я і добрі літературно-мистецькі справи наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. були широко знаними й авторитетними не лише серед історико-культурологічних діячів України та Росії. Цей неординарний фольклорист, мистецтвознавець, літературний критик, знавець минулого нашого народу та його старожитностей вражав маститих дослідників старовини як своїми енциклопедичними знаннями, так і висновками, що часто різнилися від постулатів ліберально-демократичних діячів Російської імперії. Він у чомусь навіть випереджав їх, тому і справа, і зліва його припікали тавром то ліберала, то чорносотенця, а за радянських часів — ще й буржуазного націоналіста, що й призвело тоді до повного офіційного забуття цього, як він себе називав, мазепинця.

Вабило не хазяйнування, а збирання старожитностей

Василь Петрович Горленко народився 1853 року в родовитій козацькій сім’ї (його предками були кілька козацьких полковників, а прадід Дмитро Горленко — ще й одним із найближчих сподвижників Івана Мазепи, за що поплатився після Полтавської битви) в селі Ярошівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині с. Українське Талалаївського району Чернігівської області). Навчався в Полтавській та Ніжинській гімназіях, Ніжинському ліцеї і Сорбонні, де крім французької мови здобув глибокі  знання з європейських мистецьких реалій.

Повернувшись додому, обирається земським гласним Прилуцького повіту, долучається до господарських справ на успадкованих землях у рідному селі. Адже батько помер ще в рік його народження, тож усе хазяйнування лягало на плечі молодого панича. А він не вмів і не прагнув цим займатися. Бо, ще навчаючись у Полтаві, захопився збиранням фольклорно-етнографічних матеріалів. До цього ще в дитинстві його підштовхнули відвідини з батьками їхніх добрих знайомих у Качанівці й Тростянці — вельможних родин Тарновських і Скоропадських, які були затятими українцями і мали багато скарбів рідної духовності. Їхні бібліотеки, колекції старожитностей, розмови про давнину і нещасну долю українського народу не могли не посіяти в юному серці багато далекосяжних розмислів. А тепер їх доповнили у Прилуках зустрічі з Миколою Костомаровим та Панасом  Мирним, які долучили Василя Горленка до літератури, до осмислення літературно-мистецьких процесів тогодення, бо вже знали вони про його проби пера на ці теми у солідних виданнях Києва та Петербурга.

Відтоді його дороги із Ярошівки простяглися в численні творчі експедиції мало не по всій тодішній Україні. Він не минає цікавих старовиною панських садиб, монастирів і церков, історичних місць, пов’язаних із козаччиною. Заводить безліч знайомств із тими, хто був йому цікавий як для розширення світогляду, так і для подальшої співпраці, що згодом плідно тривала до самої його смерті. Назвемо хоча б дещицю з тих українських духівників, з якими Василь Петрович творив для України добрі справи: В. Антонович, Д. Багалій, М. Біляшівський, К. Гамалій, Ганна Барвінок, Б. Грінченко, М. Дашкевич, Г. Житецький, М. Костомаров, П. Куліш, О. Лазаревський, Ф. Лебединцев, О. Левицький, І. Рудченко, Д. Яворницький…

Цих особистостей В. Горленко ніколи не плутав із тими українофілами, у яких, за його висловом, «стільки штучного і фальшивого, що з ними втрачаєш правдиве розуміння життя». І саме для такого його розуміння він подався до столиці Російської імперії — Петербурга. Бо там ще 1878 року дебютував статтею в «Отечественных записках» про творче начало вихідця з України М. Некрасова. Бо там жив М. Костомаров. Бо там він міг знайти кращий заробіток для прожиття: його садиба дедалі хиріла і занепадала.

Костомарівські петербурзькі «вівторки» різко контрастували з холодною помпезністю та зверхністю імперської столиці. У затишній квартирі Миколи Івановича все нагадувало батьківщину, як писав Василь Петрович: «…і образ Охтирської Богоматері, і портрети Мазепи, Хмельницького, і малоросійська мова, й інтереси рідної народності…» Тож саме в Петербурзі В. Горленко остаточно зрозумів, хто є хто в тій державі, і відчув «всю необхідність напруження всіх наших інтелектуальних сил для врятування нашої народності. «Общерусская жизнь» росте і росте в широчінь, усмоктуючи в себе багато дорогоцінного, що нам належить, якщо ми не будемо жити для захисту духовного капіталу нашої батьківщини, то про неї залишаться тільки приємні спогади!..»

«Надто вже воняє від цього духу»

З тим і повертається В. Горленко в Україну, зазначивши навздогін сказаному ще одну з причин від’їзду з нелюбої йому імперської столиці: «…заморожений, «під горіх» зроблений Петербург замалим не задушив мене своїм «русским духом». Надто вже воняє від цього духу». Щоправда, матеріальна скрута змушувала його ще і ще поглядати у північний бік, хоча це надто шкодило його здоров’ю. Врешті, там він і помер у квітні 1907 року.

Василь Петрович залишив по собі глибокий слід у багатьох сферах вітчизняної культури. Дебютувавши 1881 року в київській газеті «Труд» статтями на суто українські теми, він невдовзі розмістив у ній вперше в Україні публікацію фрагментів російських повістей Т. Шевченка, закинувши землякам: знали про них, але нічого не зробили, щоб їх видати. Згодом заявляє про себе і в новоствореному журналі «Киевская старина» як фольклорист і мистецтвознавець. Він плідно співпрацював із підцензурним виданням майже до останніх днів свого життя, відмовляючись від належних йому гонорарів.

Роботу з пропаганди українських реалій В. Горленко згодом переніс і в Росію, працюючи там у газетах (переважно «Новое время») та журналах рецензентом-оглядачем зарубіжних видань.

Цікавий факт. Він надсилав М. Горькому твори українських письменників українською мовою, що сприяло її пропаганді в Росії через цього авторитетного письменника.

Великий внесок зробив В. Горленко у підготовку та видання спадщини Пантелеймона  Куліша, в організацію всіляких заходів на пошанування Миколи Гоголя, в увічнення пам’яті багатьох інших великих українців.

На жаль, ми мало знаємо про літературні здобутки Василя Петровича. А він автор кількох оригінальних видань з історії України. Його перу належать збірники «Южнорусские очерки и портреты» (1898), «Украинские были» (1899) та «Отблески» (1905). Він досліджував північну частину Чернігівщини, але все серце вклав в альманахи «Лівобережжя» та «Вістка», розширивши тим історичну географію України аж до Азова. Перший мав стати двотомним виданням. В. Горленко планував розмістити в ньому розповіді про кобзарів Лівобережжя, думи, зокрема про козака Голоту, легенди та розповіді про історичні особистості. Скажімо, про Палія і Мазепу, розорення Січі, анекдоти про запорожців, історичні пісні знов-таки про Палія і Мазепу, оповіді про кріпосне право та рекрутські пісні. На жаль, все те застрягло в лабетах цензорів.

Оглядаючи внесок Василя Петровича в українську історіографію, не можна оминути його копіткої праці зі з’ясування авторства «Історії Русів», закріпленого за Г. Кониським. Він вивчає архіви князя М. Рєпніна, наявні там листи службовців високого рангу із Ромен Полетиків і доходить висновку, «що матеріали до «Історії Русів» збирав ще Григорій Полетика, а син (Василь) виконав завдання, що заповів йому батько». Цим він зав’язав добрячого «вузлика» для сучасних дослідників важливого джерела української історії.

Василь Горленко був у дружніх стосунках із багатьма своїми знаменитими сучасниками, зокрема з Марією Заньковецькою. Фото надане автором

«Треба не говорити, а робити»

Окрема сторінка творчості В. Горленка — епістолярна. Йдеться про численні листи, що надсилав він до своїх кореспондентів. Та яких! Їхні імена — іконостас творців не лише тогочасної української історії та духовності. Невтомний дослідник епістолярної спадщини В. Горленка — кандидат історичних наук, журналіст і краєзнавець Іван Забіяка (теж родом із Ярошівки) виявив 127 кореспондентів і 640 листів Василя Петровича лише до 38 з них. Ці листи — цінне джерело вивчення тогочасної української історії, дум і прагнень прогресивної творчої інтелігенції, суголосних і нашим дням — як щодо українсько-російських відносин, так і внутрішньої роботи, де не гроші мають бути на першому плані. І, як писав він О. Лазаревському, «треба не говорити, а робити — і тоді справа може показати, від чого може бути більше користі».

Те, що робив повсякденно В. Горленко, високо цінували митці і вельможні українці. Скажімо, на одному з прийомів у Скоропадських у Тростянці якийсь хамовитий гість надумав покепкувати над ним, на що господар відрізав: «У нього розуму на півсвіту». О. Лазаревський — багатолітній колега Василя Петровича в журналі «Киевская старина» — чітко розшифрував прикладний характер того розуму: «Це найкращий майстер із нинішніх наших літературних живописців».

А потім було забуття. Більшовицький переворот поставив усе з ніг на голову. Добротний пам’ятник В. Горленку, поставлений ймовірно родиною Скоропадських на козацькому цвинтарі в Ярошівці, поступово загубився в чагарнику, а ім’я Василя Петровича зникло з офіційного обігу. Аякже, буржуазний націоналіст — погано відгукувався про «старшого брата». І лише в час певної українізації 1928—1929 років він згаданий кілька разів на рідній землі та невдовзі у Франції. А ще це ім’я спливало згодом у певних номінаціях у контексті зв’язків із «незаплямованими» особистостями, — аж до часів незалежності, коли була дана значно ґрунтовніша оцінка його діяльності В. Шевчуком, П. Ротачем і С. Білоконем.

Та найоб’ємніше зробив це земляк Василя Петровича — вже згаданий кандидат історичних наук І. Забіяка, який з 1988 року пірнув у спадщину Горленка з головою. Відтак з’явилася велика серія публікацій у пресі, що гідно і всебічно представила митця широкому українському загалу. І в цьому потоці як флагман з’явилося монографічне видання Забіяки  «Епістолярна спадщина Василя Горленка». На мою думку, це найоб’ємніше і найцінніше дослідження життя і творчої діяльності великого українця. Там є митець, там є епоха на зрізі двох століть, там говорять самі про себе  та про колег без купюр видатні особистості передового тогочасного українства.

Нарешті руки дійшли і до впорядкування останнього пристанища В. Горленка в с. Українському (Ярошівці), занедбаного до невпізнання. У хащах і бур’янах було знайдено дещо понівечений пам’ятник. Певно, село продовжувало сповідувати радянську мораль. Байдуже до свого минулого, воно не поспішало у майбутнє. Навіть проявлялося певне невдоволення місцевого керівництва, коли І. Забіяка, заручившись підтримкою прилуцького та київського  осередків Чернігівського земляцтва, виготовив і встановлював пам’ятні дошки про час заснування старовинного козацького села, згаданого ще в Іпатіївському літописі, та про В. Горленка.

Цього  року за участю київського осередку Чернігівського земляцтва було завершено, як говорить В. Забіяка, перший етап робіт. Розчищено хащі, оновлено зруйновану верхівку пам’ятника, прокладено до нього доріжку, впорядковано територію навколо монумента. У Талалаївці відбулася представницька конференція з нагоди 165-річчя з дня народження В. Горленка. Там було багато діток з місцевої школи, в їхніх очах я бачив майбутніх продовжувачів добрих справ своїх земляків — В. Горленка та І. Забіяки. Роботи  вистачить на всіх. Бо навіть епістолярна спадщина великого українця не повністю виявлена, вивчена й опублікована. Не кажу вже про нагальну потребу видання його творів.

Микола МАХІНЧУК
для «Урядового кур’єра»