Уперше на п’єдестал пошани авіамоделіст із Жовкви Андрій Умрихін піднявся у 10-річному віці — став чемпіоном рідної Львівській області. Потім були перемоги в змаганнях різного рівня, зокрема й світового та європейського. Але професію обрав дуже мирну — став педагогом, і тепер його стаж роботи вже перевищує 26 років. Щоправда, щойно почалася антитерористична операція на сході країни, як Андрій Олександрович пішов у волонтери — возив допомогу добровольцям. На власні очі побачив, як важко бійцям. І розумів, що наука авіамоделювання може допомогти, адже це стратегічне озброєння у сучасній війні. Тому влітку минулого року у Львові він відкрив школу підготовки, де тепер навчаються керувати безпілотними апаратами бійці батальйонів «Азов», «Донбас», «Дніпро». А сам пішов добровольцем у батальйон «Луганськ-1».
Торік Андрій Умрихін із прапорщиком ЗСУ Станіславом Чорним в одному екіпажі стали чемпіонами світу. А ось на першість Європи в болгарське місто Пазарджик влітку нинішнього року довелося їхати практично без підготовки.
«Останній місяць перед чемпіонатом Європи в зоні АТО був дуже складним, і я майже не тренувався, — зізнається боєць батальйону«Луганськ-1». — Увесь цей рік був втрачений для занять спортом: нереально вибратися з обстрілюваного ворогом Новотошківського або із 29-го блокпоста чи із Золотого для будь-яких тренувань.
Пазарджик, куди із Сєверодонецька Андрій Умрихін змушений був дістатися всього за дві доби, зустрів 40-градусною спекою. Часу для акліматизації було обмаль. А змагатися належало з представниками майже 40 команд, зі спортсменами із 24 країн, зокрема Англії, Франції, Німеччини, Іспанії, Швеції, Фінляндії та... Росії.
Із тричі чемпіоном світу москвичем Ігорем Трифоновим наш авіамоделіст зустрівся у півфіналі. У фіналі — з тричі чемпіоном Європи петербуржцем Андрієм Бєляєвим.
«Психологічне напруження було дуже великим. Але виграти ми були готові — зона АТО зробила нас фізично і психологічно стійкішими, до того ж мотивація, — каже від імені всієї української команди Андрій Умрихін. — Це наче бокс. Чотири хвилини бою, до яких ти готуєшся місяцями, налаштовуєшся на справжню бійку — і психічно, і психологічно. Єдине, чого боявся: не зірватися, не перегоріти».
У Пазарджику Андрій Умрихін на власному досвіді переконався, як пильно європейці стежать за тим, що відбувається в Україні. До нього підходили незнайомі люди і запитували: «Як у вас? Що там? Яка потрібна допомога?»
…Чотири хвилини бою. Залишки стрічок, які прив’язують до моделі. Облік польотного часу. Підрахунок. Коли оголосили про перемогу, Андрій Умрихін зізнався, що навіть не одразу повірив. А тут ще й казус під час нагородження. У центральному парку Пазарджика зібралося до півтисячі людей, еліта країни: міністри, мери, посли... Піднімають прапор країни-чемпіона — і раптом комп’ютер загальмував, перестав звучати гімн України. Всі завмерли. Ніхто не знає, що робити. Тоді чемпіон узяв з рук ведучого мікрофон і заспівав: «Ще не вмерла…» наживо.
В особистому заліку Андрій Умрихін посів перше місце. Українська команда — третє. Додому, в місто Жовква на Львівщині, заїхав буквально на півтора дня і одразу попрямував на Луганщину, до побратимів, які вірили в перемогу свого Андрія. Тож почесний кубок навіть у Львові ще ніхто не бачив. Цю нагороду заснували у 1973 році. Її передають як естафету. На бокових частинах синього чотиригранника — імена переможців і назви країн. Кожен новий чемпіон утримує почесний трофей з викарбуваним своїм прізвищем та назвою країни два роки — до наступних змагань. «Пишаюся тим, що ще два роки ми найкращі в Європі і ще рік — найкращі у світі, — каже чемпіон. — А ще цією перемогою ми вибороли путівку в Дубай, де 1 грудня розпочинаються Всесвітні спортивні авіаційні ігри. Це така собі авіаційна олімпіада. Там виступатимуть вертольоти, легкомоторні літаки. Прилетять і «Українські соколи».
Ми в Google+