Командир мінометної батареї 130 батальйону 241 бригади київського ТрО капітан ЗСУ Владислав Пінчук став до лав ЗСУ у перші дні повномасштабного вторгнення. За три роки на війні набрався і бойового досвіду, і особливостей комунікації з людьми зі свого підрозділу.

В інтерв’ю офіцер розповів про особливості роботи мінометників на цій війні та як змінилися підходи в їхній роботі, про жінок у своєму мінометному підрозділі, синергію роботи різного озброєння на фронті. Та, звісно, про власне бачення справедливого завершення війни й те, про що мріє понад усе.

«Просто дивитися на москалів не міг…»

— Владиславе, як ви опинилися в Силах оборони? Розкажіть про свій цивільний досвід.

— У цивільному житті я фотограф і контент-creator. Багато років займався фото-, відеозйомками, у мене був свій продакшн. Фотографією ще зі школи займався, потім — комерційною зйомкою.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, то взяв собі буквально день-два на те, щоб убезпечити близьких, а потім задумався: а що робити далі? Куди йти?

Сперш була думка, що треба, можливо, йти в армійські фотокореспонденти чи якимось фіксером, але я настільки ненавидів москалів, що просто дивитися і спостерігати за ними не зміг би (усміхається). Тоді й зрозумів, що до лав Сил оборони треба долучатися так, щоб убивати москалів, виганяти їх із нашої землі.

Через соцмережі дізнавався про підрозділи і прийшов у територіальну оборону Києва зі своїм дроном. Це був третій день повномасштабного вторгнення. На той час у мене за спиною була лише військова кафедра. Мені це було цікаво, бо моя цивільна освіта була пов’язана зі зв’язком. І військова кафедра була в напрямі військового зв’язку.

— Згадайте географію вашого бойового досвіду: від Київщини 2022-го й досі.

— Найперший досвід — Ірпінь, Буча. Здається, тиждень минув з початку повномасштабного вторгнення, коли мене командири запитали: «Поїдеш в Ірпінь? Там війна». Я погодився.

Згодом ми перейшли в інший батальйон: Харківський контрнаступ, Донеччина, Бахмут, Білогорівка, Іванівське, Часовий Яр, Куп’янськ. Географія достатньо широка. Ми були тим батальйоном, який постійно передають до когось, і ми, можна сказати, побували в місцях, де криза і треба додаткові сили.

— Що за три роки повномасштабного вторгнення далося вам найважче?

— Втрати людей, які були під моїм командуванням. Перші втрати — це якийсь внутрішній злам. Доти було більше авантюризму. А тут почали гинути люди — і ти розумієш, наскільки висока ціна кожного рішення…

Особисто для мене також були достатньо страшними перші бойові. Бо інколи все могло відбуватися на великому контрасті: ще вчора ти катався на борді десь в Буковелі, а вже сьогодні сидиш у підвалі в Ірпені й у тебе стріляє артилерія. Це страшно саме на контрасті.

«Маєш знищити якомога більше живої сили ворога»

— Пригадайте найяскравіший спогад зі знаком плюс, будь ласка.

— Війна — це геть не весело… А от вирватися з тих умов десь у Київ погуляти на тиждень — ось це весело. Найпрекрасніші моменти, коли ти на якийсь час тікаєш від війни, напевне знаєш, що залишився хтось відповідальний, і займаєшся особистими справами.

Весело було: їдемо з побратимами на автомобілі, я за кермом, у нас стріляє ворог, хоче нас вбити, але не влучає! І ви вилітаєте звідти, з-під обстрілу, на адреналіні, четверо бородатих мужиків! (сміється).

— Зараз говорять, що триває війна дронів, а більш традиційне озброєння відходить на план другорядний. Ви ж командир мінометного підрозділу. Тож яка роль мінометників на цій війні?

— Якщо говорити умовно й традиційно, є піхота і є засоби підтримки. Тобто піхота перебуває на передньому краї, а колективне озброєння (артилерія, міномети) намагається вибити ворога на дальній дистанції.

Але нині ситуація кардинально протилежна: вся колективна складова (артилерія, FPV, розвідка, скиди) працює як одне ціле. Усі вони працюють на те, щоб до піхотинця ворог не дійшов. Ми теж не працюємо окремо мінометною батареєю, відірваною від підрозділу. Усе працює в каруселі та синергії.

Міномети — це коли ти маєш вбити якомога більше живої сили ворога — і є складовою цієї синергії.

— Чи трансформувалася місія мінометників з 2022-го по 2025 рік? Якщо так, то як?

— Суть роботи не змінилась. Але змінилися підходи до маскування, збереження життя мінометників. Адже з’явилися дрони й скиди, які намагаються нас повбивати. Зараз не можна просто виставити міномет і стріляти у ворога. Зараз треба готуватися, маскувати позиції, шляхи під’їзду, добирати час доби й так далі.

— Які технології спростили життя вашому підрозділу?

— Звичайно, Starlink. Умовно кажучи, хлопці сидять у бліндажі, перед ними вже за кілометр ворог, а вони на зв’язку можуть бути 24/7. Звичайно, це неможливо уявити було раніше. Але це навіть психологічно дуже допомагає: коли ти відправляєш людей на позиції на сім днів і вони не відірвані від реальності. Порівняйте сім днів з інтернетом і сім днів без інтернету. Це ж зовсім інший підхід до роботи.

— Ви командир підрозділу, в якому служать три жінки на рівні з чоловіками. Чи складно їм було потрапити в бойовий підрозділ, на яких вони посадах?

— Спочатку було чотири дівчини, потім одна перевелась в інший підрозділ. Вони мінометниці. Одна з них — командир міномета, дві навідниці. Середній вік — 30—35 років. Так, вони на рівні з хлопцями працюють, тобто наводяться, стріляють, командують. Досить досвідчені. Гендерна складова зникла.

Спершу взагалі було десять дівчат, які прийшли з навчального центру в нашу військову частину. Зізнаюся, у мене був страх брати жінок до підрозділу. Але загалом вийшло непогано — працюють. Усі мої страхи не справдилися. Боявся, що дисципліна може постраждати, але ні. Єдиний критерій, який я обстоював: щоб вони були дужі, а не по 40 кг ваги. Бо пікап завантажити й пікап розвантажити — треба фізична витривалість, спортивна статура. Бо це бойові посади, які потребують фізичної активності.

— Пригадаєте найвлучніше відпрацювання по ворогу?

— Коли влучаєш, це завжди приємно. Загалом у нас досить статична робота. Шодня активні бойові дії: десь спалили ворожий склад, десь хтось із загарбників біг і не добіг (усміхається).

«Дійшли висновку: нам своє робити!»

— А як впливають на стан ваших підлеглих поточні новини, зокрема з Білого дому?

— Скажу за себе. Коли був у відпустці, то закралося відчуття, що все, війна закінчується. Із цією наївною думкою я повернувся назад до підрозділу. І зрозумів, що ні! Поспілкувався з командиром, і разом дійшли висновку: нам своє робити! Бо хоч як би складалося, а ЗСУ — це дуже важливий важіль для міцних переговорних позицій України. Тому нам, у полі, слід і далі виконувати свою роботу. 

Чи складно не залазити в помиральну яму? Дуже складно. Мені останнім часом так багато хотілось читати новин! Таке було, мабуть, тільки на початку війни. Що ж, зараз є тривога і невизначеність. Навіть інколи приймаєш найгірший варіант (наприклад, що ми будемо ще довго воювати з меншою підтримкою), однак сподіваєшся, що буде якийсь більш позитивний розвиток подій.

— Як ви, командир, підтримуєте боєздатність і мотивацію військових? Означте ці умовні кілька порад хорошого командира, спираючись на власний досвід.

— Найкраща підтримка, яку командир може дати людям, — дозволити їм відпочити, дати їм відпустки чи навчання. І ти нічого кращого не зробиш для підтримки ментального стану бійця, ніж десять днів із сім’єю.

На початку повномасштабного вторгнення мені здавалося, що важливі одні якості хорошого командира. Тепер — інші. Із часом це змінюється. Тепер вважаю хорошим командиром того, хто розв’язує проблеми людей, допомагає їм. Адже солдат, до якого збайдужіли, накази виконувати не буде. Командир має високий рівень компетенцій, знає своїх людей, озброєння, тактику, якщо обіцяє, то виконує. Важливо вміти тримати слово. Пообіцяв відпустку — відпусти. Пообіцяв покарання — карай. Слід бути з людьми в одній тарілці: відчувати ті складнощі, в яких вони перебувають, їздити разом з ними. Люди відчувають: коли ти з ними — тобі більше довірятимуть.

— А що ви, Владиславе, робите, щоб підтримувати ментальне здоров’я? Є якісь рецепти на щодень?

— У мене раз на тиждень сесія із психотерапевтом, де звіряюся з реальністю в тому сенсі, чи не з’їхав ще з глузду (усміхається). Ще з минулого літа зрозумів, що мені це треба. Плюс у мене є собака Арчі. Їздить зі мною досить часто. Увечері, коли лягаєш спати, і собака поруч із тобою сопе — це кайф. Також важливі спорт і фізичні навантаження. Якщо десь в досяжності є спортзал, це ідеально.

— Що б ви порадили цивільним, які через різні страхи бояться поки що приєднуватися до ЗСУ? Як долати ці страхи?

— Найбільш базований наш страх — страх невідомості. Тому я радив би цивільним, які ще не приєдналися до ЗСУ, знайти собі класний підрозділ. Про це всі говорять, але я повторюю. Раджу знайти той підрозділ, де служити цікаво, нормально, адекватно, зрозуміло. Звичайно, що війна — це далеко не курорт. Тут страшно і важко. Але треба розуміти, що є суперцікаві професії й підрозділи з адекватними людьми й командирами. Тому варто познайомитися з військовим, який вже служить, чи з командиром підрозділу. Запитати, хто їм потрібен у підрозділі. Або навпаки: знайти професію, яка тобі цікава. Наприклад, оператор дрона. Починай шукати, як цю професію освоїти, літай на симуляторі, спілкуйся з іншими операторами, і коли вже шукатимеш підрозділ — матимеш базовий досвід і розуміння процесів. У цьому можуть дуже допомогти рекрутингові центри військових частин.

Можна відштовхуватися від своєї цивільної професії, бо у війську дуже багато різних вакансій.

— Що для вас буде завершенням російсько-української війни?

— Питання дуже складне. Воно невід’ємно пов’язане із загальноукраїнським ставленням до цього. Живемо в такий час, що ситуація змінюється ледь не щодня. Особисто для мене завершенням війни буде збереження державності, суверенітету і незалежності. Це має бути Україна з визначеними кордонами, обраним президентом, урядом. Це має бути держава з українською мовою, нашою валютою, нашими людьми, сильною армією. Це для мене і буде завершенням війни.

Бо програш у війні чи завершення з невизначеністю — це теж завершення? Тому для мене завершення — тільки про позитив для України з реальними, а не ефемерними деталями.

— Знаю, що в лютому у вас була невеличка відпустка. Чим займалися?

— Так, три тижні в мене було навчання для офіцерів, після цього попросив тиждень відпустки. Залагодив кілька справ, побачив рідних, близьких, друзів. Також цінно походити вулицями Подолу, побачити інших людей. Бо люди в армійському середовищі досить схожі: цілеспрямовані, злі та відважні. А тут — інші люди, з ними цікаво поспілкуватися. Посидіти в кав’ярні, почути та підтримати світську розмову.

Під час цієї відпустки встиг побувати у Львові й покататися на сноуборді в горах.

— Про що мрієте?

— Моя мрія?.. Я в себе на Подолі прокидаюся у своєму ліжку, поруч мій пес, і мені нікуди не треба поспішати. У мене вільний день. Мене ніхто не очікує, зокрема й на службі. Беру собаку і йду гуляти в парк навпроти кінотеатру «Жовтень», пити каву, знайомитися з іншими собаками. Можу просто вимкнути телефон — і нічого не відбудеться. Оце моя особиста внутрішня мрія.

Якщо трішки ширше: повернутися на цивільну роботу, відновити бізнес, побачити всіх близьких і друзів. Поїхати на відпочинок…

Людмила КЛІЩУК,
АрміяInform, онлайн-медіа Міноборони