Природа в Україні завжди чудова, особливо на початку літа. Цієї пори і тепло, і сонячно, навколо зелено і радісно на душі. Та все-таки існують обставини, пов’язані з природою, які дещо турбують. Йдеться про об’єкти природно-заповідного фонду. Задля збереження природи в Україні їх створено кілька тисяч. Це природні заповідники, національні природні парки, ботанічні сади тощо. Вони більш-менш рівномірно розташовані по території країни: десь трохи більше, десь — менше. Лише в Києві їх майже 200. Тут обмежено господарську діяльність, натомість передбачено відвідування їх з метою відпочинку, наукових досліджень тощо.

Насправді така ситуація здебільшого тільки на папері. Натомість територія будь-якого об’єкта ПЗФ — це ласий шмат для забудови й використання тамтешніх ресурсів, зокрема рослинних чи тваринних. Зрозуміло, що там неминучий конфлікт інтересів, зокрема між адміністрацією цих об’єктів і тими, хто хоче поживитися. Один із способів залагодження конфлікту — домовленість, підкріплена чимось матеріальним.

А як бути, коли керівництво заповідника чи національного парку непоступливе? Скажімо, як у ситуації з Національним природним парком «Тузлівські лимани», який порівняно недавно очолив доктор біологічних наук Іван Гусєв — відомий в Україні та за її межами природознавець. Тож він одразу почав боротися зі згубним впливом людини на природу. Але сталося так, що його позиція дуже не сподобалася окремим представникам місцевої громади, які здавна звикли рибалити у заповідних водоймах. Зрештою дійшло до абсурду: тих, хто захищає природу, почали називати «екологічними терористами» і навіть погрожувати фізичною розправою. І хоч викладені факти очевидні, а відповідне відео можна переглянути в інтернеті, правоохоронні органи залишаються інертними.

Що можна порекомендувати? Поки українці бідні і місцеві водойми слугують важливим джерелом їхнього добробуту, можна допустити (тільки для представників місцевої громади) обмежене використання наявних ресурсів дозволеними знаряддями. Але це має відбуватися лише після внесення відповідних змін у чинне законодавство.

Ще один аспект. Хоч нині наука і не у фаворі, але й без неї не можна, принаймні тому, що вона зумовила появу навчальних дисциплін, які вивчають у школі та вишах. Тому хоч-не-хоч слід згадати урядову постанову від 29 квітня 2015 року «Про затвердження переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти». У документі наведено перелік галузей знань і спеціальностей, за якими готують здобувачів вищої освіти. Та, на жаль,  забуто одну із найдавніших фундаментальних наук, а саме географію. Натомість фігурує галузь знань «Природничі науки», а в ній спеціальність «Науки про Землю». В останній згадано лише окремі складові географії: гідрологія, океанологія тощо.

Цікаво, що в постанові як окрему галузь знань визнано й біологію. А хіба вона не належить до природничих наук? Дивне й подання спеціальності «Екологія» окремо від спеціальності «Науки про Землю».

Можна припустити, що фахівці, які готували документ, переслідували певну мету, зокрема формально наблизити згаданий перелік до європейського. Але й робити очевидні логічні помилки неприпустимо. Не ламаючи сильно структуру затвердженого документа, можна запропонувати у галузь знань «Природничі науки» внести спеціальність «Географія», передбачивши в ній певну спеціалізацію. У природничих науках місце й біології.

І насамкінець. Про глобальне потепління говорять і пишуть багато. Не завжди правильно, але то, як кажуть, деталі. Аби бути точним, бажано використовувати надійні дані спостережень. А вони є і в основному зберігаються в архіві при Центральній геофізичній обсерваторії. Серед них — дані про погоду в Києві з 1812 року. Щоправда, тоді температуру повітря міряли за вікном і лише двічі на день, що, за нинішніми мірками, не зовсім коректно. Загалом сучасним вимогам відповідають спостереження з 1881 року. Так от, відтоді й по 2015 рік включно температура повітря на більшій частині України підвищилася приблизно на 2°С. Це означає, що територія країни ніби змістилася на кількасот кілометрів на південь.

Добре це чи погано? Гадаю, більшою мірою добре. Гірше було б, якби спостерігалося глобальне похолодання і сніг на полях України лежав би до травня. Тоді це було б проблемою національного значення. Поки що — навіть за умов потепління — температура в Україні істотно нижча, ніж загалом на Землі. Це стосується навіть Ялти, не кажучи вже про Суми чи Чернігів.

Цікаво, що абсолютну першість за найвищою і найнижчою температурою повітря тримає Луганськ: 1935 року одного дня температура там опустилася до мінус 41,9°С, а в серпні 2010-го піднялася до рекордних 42,0°С.

Звісно, підвищення температури не оминуло й сільськогосподарську галузь. Нині теплолюбні культури поширилися на північ. Щодо півдня, то тут дедалі актуальнішим питанням стає відновлення зрошення, яке гарантує урожай навіть за умов посухи.

Віктор ВИШНЕВСЬКИЙ,
доктор географічних наук,
для «Урядового кур’єра»