Переглядаючи свіжі новини кримінальної хроніки, подумки вже кілька днів повертаюся до ось цих випадків. У Мелітопольському районі Запорізької області працівники відділу молодіжної превенції упродовж доби встановили особи й затримали двох підлітків, у яких піднялася рука на присвоєння церковного добра. Як прокоментували подію у відділі комунікації обласної поліції, до Мелітопольського відділення поліції надійшло повідомлення від жителя села Тамбовка, що невідомі вночі обікрали сільську православну церкву.

Правоохоронці кажуть, до храму зловмисники проникли, пошкодивши вікно. Поцупили гроші зі скриньки для пожертв і церковне майно. Силовики провели оперативно-розшукові заходи, опитали мешканців прилеглих будинків і працівників магазину, розташованого поряд із місцем події.

Виявилося, що на майно храму посягнули діти, 11–12-річні місцеві жителі. Хлопці виховуються у неповних сім’ях. З’ясувалось, що у магазині, який розташований поруч, вони на викрадені гроші накупили солодощів, а вкрадене майно сховали.

До трьох років позбавлення волі загрожує ще одному неповнолітньому з Дніпропетровської області, який в одній із церков Бердянська викрав скриньку для пожертв. У поліції кажуть, що до них звернувся диспетчер пульту центральної охорони з повідомленням про те, що в одній із церков міста спрацювала «тривожна кнопка». На місце негайно прибув наряд місцевого відділення поліції, що патрулював неподалік місця злочину, і працівники Бердянського міжрайуправління поліції охорони, які й затримали на місці злочину хлопця. У пошуках грошей він забрів до церкви, де на очі й потрапила ота скринька з грішми парафіяни. Не гаючи часу, він схопив її й кинувся навтьоки. Пропажу скриньки помітив ключник. Він і натиснув «тривожну кнопку». Цікаво, злодій так поспішав зникнути з місця події, що… загубив кросівки. Поліцейські швидко затримали підозрюваного з пакетом, де була скринька з грішми. Його «улов» становив трохи більше 2500 гривень.

Звідки беруться такі юні безбожники, для яких немає нічого святого? Як на мене, річ у тім, що система виховання за колишніх СРСР та ранньої України, принаймні в нас, у східній Україні, відзначалася повною зневірою до Бога, церкви та всього святого.

Пригадую, як нам, ще малим дітям, дуже кортіло потрапити в церкву на Великдень, бо цікаво було поглянути на урочистості. Але навколо церков постійно чергували дружинники з учителями й усілякими помічниками, зокрема, старшими хлопцями-комсомольцями, які відганяли малечу. А якщо когось впізнавали, то такі хлопці й дівчата згодом неодмінно отримували догани на шкільних зборах. Та що там школа! Пригадую, навчаючись уже в Київському держуніверситеті імені Тараса Шевченка у вісімдесятих роках минулого століття, здавав, мабуть, один із найобов’язковіших тоді предметів — науковий атеїзм.

Перечитав безліч обов’язкової літератури, всіляких філософів. А професор, навіть не вислухавши мене, запитав, чи вірю я в Бога? Почувши моє «Ні», «автоматом» поставив п’ятірку.

Тобто нам ще з молодших класів представляли церкву та її священнослужителів як гнобителів, що знущаються над народом, з усілякими карикатурами, прищеплюючи зневагу до священиків і перетворюючи дітей таким чином на повних безбожників. А тоді питаємо, звідки такі діточки пішли?

Якось, перебуваючи на святковому заході у єдиній в Україні Мелітопольській виховній колонії для неповнолітніх дівчат, я розмовляв з лагідною на вигляд дівчинкою, яка у свої 14 років з особливою жорстокістю вбила свою подругу. Сталося це на містку їхнього сільського ставка. Вона до смерті відлупцювала дівчину, а коли переконалася, що та не дихає, щоб не дати жодного шансу на порятунок, скинула тіло вже колишньої подруги у воду і пішла в село на дискотеку.

Повертаючись, побачила, що та ще дихає — більше того, — добралася до берега. Тоді вона виламала величезного дрючка і добила нещасну. Цього разу остаточно. Що саме дівчата не поділили, я не запитав, та це й не важливо. Важливо інше: звідки у нашому суспільстві беруться отакі дітки, яких навіть звірами не назвеш, бо представники тваринного світу ніколи не вбивають через те, що їм з якихось причин «так хочеться»…

А ми влаштовуємо для таких неповнолітніх правопорушників літні школи для «важких дітей» у межах проекту реформування кримінальної юстиції в Україні. Проект реалізують за технічної підтримки Міністерства міжнародних справ Канади для перевиховання підлітків, які перебувають на обліку в кримінально-виконавчих інспекціях. Можливо, краще від народження виховувати діток з любов’ю в серці до Бога, своїх батьків, усіх ближніх, як це було колись у наших пращурів-козаків. Тобто, ще з колиски знайомити діток зі справжньою історією України, розчавленою колись чоботом «братнього сусіда», зокрема більшовиків.