Я народився через три роки після закінчення радянсько-німецької війни. У радянські часи, скільки себе пам’ятаю, програми радіомовлення, а потім і телепередач були побудовані так, ніби війна закінчилася вчора. Суспільство жило війною впродовж десятиліть. На війні ми були зациклені. Це найулюбленіша радянська тематика. Кажуть, що у Бразилії протягом кількох років після перемоги її збірної на чемпіонаті світу з футболу немає жодних проблем. Бразильців хлібом не годуй, а дай їм футбол, а нам — війну. Ми не цивільне, а мілітаристське суспільство.

У радянські часи воєнна тематика у пропаганді особливо посилювалася у зв’язку з наближенням чергового Дня Перемоги. Пам’ятаю, як один 5-річний хлопчак питав у діда: «Ти німців убивав?» І малюкові страшенно хотілося почути ствердну відповідь. На гімнастерці у діда блищали такі ордени й медалі, яких не дають за збирання картоплі на колгоспних полях, а нагороджують за інше. Старий зніяковів, почувши це запитання. Нахилив голову, і якби мав такі вуха, як у зайця, то й прищулив би їх. Здавна ж відомо, що за солдата тоді думав фюрер чи генсек, які й беруть на себе відповідальність за вбивства, скоєні вояками. Солдат залишається з чистою совістю і його не вважають убивцею. Навпаки, героєм. На цих героїв не поширювався Кримінальний кодекс. Їх поважали і саджали в президії зборів. Згодом надавали квартири і «Запорожці». Вояків, захоплених у полон, не вважають кримінальними злочинцями. Вони воєнно ув’язнені (prisoners of war). Про них турбується Міжнародний Червоний Хрест.

Культ війни багатьом її учасникам був економічно вигідним. Вони примудрялися впродовж життя кілька разів отримувати квартири, поліпшувати житлові умови не лише собі, а й дітям та внукам. Діти ж і внуки загиблих пробивали життєві дороги самотужки. У ті часи, коли радянська пропаганда змальовувала героїзм Червоної армії, з Туманного Альбіону англомовні передачі BBC World Service повідомляли, що у німецьких концтаборах основними групами ув’язнених були комуністи, гомосексуалісти і євреї. Отакий собі трикутник.

В історії СРСР не було жодного керівника, за часів якого б не велися воєнні дії. «Хотят ли русские войны?» — співали у пісні на музику Вано Мураделі. Хочуть, та ще й дуже. Мені довелося в 1987—1988 роках бути керівником групи, у складі якої перебував трохи старший за мене чоловік, який на початку 1970-х працював перекладачем в радянському посольстві в Кабулі. Розповідав про тодішнє більш ніж хороше ставлення афганців до радянських людей. Не було жодної ворожості — навіть від нащадків басмачів, які кілька десятків років тому втекли до Афганістану із Середньої Азії разом з отарами каракульських овець. Співробітники посольства без будь-якої охорони влаштовували пікніки із шашликом в урочищах неподалік Кабула. Де шашлик — там і чарка. Одне другому не заважає. Гарним відносинам настав кінець у 1979 році, коли Л. І. Брежнєв мав необережність влізти в афганську аферу. У складі радянських військ були й українські вояки.

 Критики радянської влади свідомо перебільшували вагомість втрат СРСР в Афганістані. Я колись підрахував і виявив, що наші автодороги були набагато небезпечнішими за кількістю жертв, ніж бої з моджахедами в Афганістані. Радянська влада своїх солдатів в Афганістані улесливо охрестила «воїнами-інтернаціоналістами». Та інтернаціоналізмом там і не пахло (чи не тхнуло). Наші вояки прийшли туди наводити порядки, задумані в Кремлі. Прийшли до фанатично релігійного, темного і, можливо, грубого народу, щоб змусити його жити не так, як він хотів. Наші бійці виконували роль карателів.

Не афганці прийшли до нас на Черкащину, а хлопців із Черкащини відправили туди. На початку 1970-х мене кинули на радянсько-китайський кордон. Зрозуміло, що я ненавидів китайців за те, що мене відірвано від навчання в аспірантурі. Яким солодким словом було «аспірант»! Воно здавалося кращим, ніж «генерал», не кажу вже про «лейтенант», зірочки якого були на моїх погонах.

Я стояв проти регулярної армії Китаю. Не приховую: молився, щоб на моїх руках не було китайської крові, а моєї — на руках китайців. На щастя, так і сталося. Й на щастя, мене не кинули на Афганістан. А якби кинули? То я після служби ніяковів би, як той дід, мовчав би і не пишався б тим, що воював з народом Афганістану на його рідній землі. Справді, ким і чим пишатися у зв’язку з Афганістаном?

Якщо хочеться, щоб Україна вступила до Європейського Союзу, необхідно не лише адаптувати законодавство до євросоюзівського, узгоджувати наші товарні стандарти з європейськими, а й змінювати наш менталітет, вилізаючи з печер радянського минулого. Інакше нас не зрозуміють, і ми залишатимемося для європейців азійцями.

Яскравий приклад несприйняття нас — корупція. Здавалося б, що це внутрішня справа України, але Європа не хоче, щоб ми занесли їй цю інфекцію. Європі вже набридла війна на Донбасі. Навіть Франція і Німеччина дивляться на неї не так, як влада України.

Нам не завадить критичним оком поглянути і на нашу пропаганду воєнної тематики. Чи вписується вона у європейські цінності? Пам’ятаю, дуже давно бачив англійський фільм «Ключ». На відміну від радянських стрічок про війну з вигуками «За Родину! За Сталина!», у цій війну зображено без пафосу. Ніби буденна небезпечна робота. Спробуймо й ми стати європейцями у цьому напрямі.

Іван ДАХНО
для «Урядового кур’єра»