«Кожен з нас виходить за себе і за свою родину, прагнучи кращого життя і розуміючи, що асоціація України з ЄС дасть нам шанси на це. Саме тому нам потрібно зібратись якомога більшими силами в Ужгороді на Театральній площі. Разом ми сила, з якою рахуються!»

У заклику прийти на «євромайдан», розміщеному на одному із закарпатських сайтів, емоції били через край. Слово «євровибір» повторювали раз по раз, як мантру. Здавалося, йдеться не про мітинг, а про «останній і рішучий бій».

А в резолюції мітингу, оприлюдненій на тому самому сайті, його учасники дорікали владі за «нереалізовану європейськість». У ній містилася вимога «засудити політику влади за зрив євроінтеграції України». Народних депутатів від Закарпаття, які в Києві «не голосували за підтримку курсу України на євроінтеграцію», оголошували зрадниками сподівань закарпатців, тож щодо них «слід розпочати збір підписів для відкликання».

Отже, всі ті, чия думка не збігається з мітинговою, — зрадники. Їх, зрадників, уже визначають за участю в мітингах? Автори цієї й інших схожих резолюцій своїм стилем нагадують комуністичні часи, проти яких, до речі, виступають. Тоді теж стежили, прийшов ти на першотравневу демонстрацію чи ні. Та якщо навіть не прийшов, до погрозливої назви «зрадник» тоді не доходили.

Вважаймо, що емоції захлеснули авторів цих писань, тому ближче до суті справи. «Майданні» заклики наближають нас до Європи чи ні? Що нині важливіше — підписання Угоди про асоціацію за будь-яку ціну чи виплата зарплат, пенсій, допомог і субсидій? Що отримуємо від цієї угоди, чого позбуваємося?

Відповідей на ці запитання на ужгородському майдані, який після неділі трансформувався у студентський страйк, не шукають. Усі живуть ейфорією від вступу до Євросоюзу, а про те, що він усі ці роки лише зміцнював «мури» на своїх кордонах, ставлячи перед українцями дедалі нові вимоги, ніхто не згадує. За останні два десятиліття простори Євросоюзу, які в Ужгороді починаються всього за кілька сотень метрів (кордон зі Словаччиною) від кінцевої зупинки автобуса №4, стали доступнішими. Але в умовах подорожей нічого не змінилося!

Хоч наша країна ще 2005-го скасувала свої візи для мандрівників із Євросоюзу, адекватних кроків з його боку ми не дочекалися. Пригадується, як групу закарпатських журналістів і культурологів саме того року не впустили до Італії, куди їх було запрошено на аудієнцію до Папи Римського. Витрати на поїздку брали на себе спонсори, тож слід було лише оформити візи. В них усе і вперлося! У стінах амбасади закарпатцям тричі повертали документи, посилаючись на нові вимоги. Головному редакторові провідної закарпатської телекомпанії працівник посольства сказав прилюдно: «Крім овець, ви нічого в своєму житті не бачили». Тоді не поїхав в Італію й ужгородський дитячий хор «Едельвейс»: юні хористи пожертвували своїми шкільними канікулами, щоб краще підготуватися до виступів на фестивалі, однак і їм показали італійське «Stop».

Зрештою, закарпатцям, чий край лежить у самому центрі Європи, гріх нарікати на слабкі контакти з Європою. Але є в них прикра особливість: зводяться переважно до заробітчанства. Жителі краю за Карпатами в пошуках роботи масово виїздять за кордон, особливо до Чехії. В цьому нема нічого особливого, так чинять і румуни, і болгари, і словаки — всіх ваблять добрі заробітки.

Майстерність наших трудових мігрантів у Празі, Брно та інших містах непогано оцінюють, визнають їхню дисциплінованість і старанність, але щоб брати на постійну роботу, то ні. Працедавці й хотіли б, та не дозволено. Коли спливає термін візи, моїм землякам у своїй країні треба знов оббивати пороги консульства, отримувати дозвіл на в’їзд у багатоденних чергах або переплачувати посередникам.

Нинішні умови вступу в асоціацію з Євросоюзом, як відомо, змін на краще не обіцяють. А якщо і Росія запровадить візи, про що не раз уже йшлося? Тим краянам, які заробляють на хліб насущний у Москві чи Санкт-Петербурзі, доведеться класти зуби на полицю. І знову ж, як перед чеською амбасадою, слід займати місце в черзі, цього разу до російських диппредставництв.

Що матиме від асоційованого членства в єврозоні простий трудар — ось на чим треба замислитися. Уже кілька днів поспіль в Ужгороді його син чи донька пропускають заняття в університеті, «бо страйк». Проїдають гроші, надіслані татом чи мамою з Європи, без жодної користі для себе і для батьків. Проти кого ж страйкують? Проти президента й уряду, які відмовилися підписувати асоціативну угоду на нинішніх умовах? Чи, може, тиснуть на Євросоюз, щоб не відпускав Україну далеко від себе? Вимог про те, щоб «євродвері» відчинилися перед українцями так само, як і перед іншими учасниками євроспільноти, без обмеження і фільтрування в амбасадах, без поділу на своїх і чужих під час влаштування на роботу, як це відбувається тепер, на «євромайданах» не чути. А якщо без цього — то навіщо «європрапором» махати!?