Продовольча деукраїнізація

Нещодавно лідер самопроголошеної «ДНР» Олександр Захарченко, не приховуючи задоволення, бундючно похвалився черговим грандіозним «досягненням»: усі школи на тимчасово окупованій території Донеччини нарешті перейшли на російську мову навчання. Тобто ігноруючи ними ж написану так звану конституцію «ДНР», де державними мовами «республіки» визнано російську та українську, керівні «дири» свідомо витіснили мову великої частини місцевого населення з освітньої сфери. Результати цієї тотальної деукраїнізації такі: у 2014 році російською тут навчалися 50% школярів (мабуть, це буде великим відкриттям для тих, хто волав про переслідування і заборону російської на Донбасі), у 2015-му — 88%, а 2017—2018 навчальний рік школи по той бік лінії розмежування розпочнуть уже за стовідсоткової русифікації.

«Старокиївська» ковбасна диверсія, або Купуй не російське!

На такі мовні зміни, зараховані владою до переліку дуже позитивних зрушень, жителі Донецька відреагували стримано. Проте не обійшлося без цікавих моментів. Наприклад, четверо з п’яти жителів обласного центру, з якими спілкувався на цю тему, відразу ж згадали колоритні місцеві навколомовні перипетії наприкінці 1980-х. Бо коли у шахтарському краї зробили спробу відроджувати й розвивати українську мову, один з гірників на велелюдному зібранні скептично бовкнув: мовляв, якби від цього ковбаси в гастрономах додалося.

Так-от: нині жителям Донецька кажуть, що їм залишається тільки по-білому заздрити тому шахтареві. Бо, по-перше, він мав змогу відкрито висловити свою позицію (неважко уявити, де б опинився такий відчайдух нині, аби привселюдно сказав, що від збільшення російських шкіл у «ДНР» ковбаси в магазинах не додасться). А по-друге, відмова від української мови в освітній та інших сферах життя «республіки» відбувається паралельно зі зменшенням ковбаси та інших продуктів і товарів українського виробництва, до яких давно звикли жителі міста і всього регіону. Адже з 1 червня відповідним розпорядженням так званого «міністерства доходів і зборів» заборонено ввозити на територію «ДНР» сировину і продукти тваринного і рослинного походження.

На практиці реалізовувати цей наказ почали вже посередині травня: керівники ДП «Ринки Донбасу» попередили місцевих підприємців про заборону торгувати українськими товарами, насамперед продуктами харчування. «Сусід по під’їзду, який працює на ринку, несподівано запропонував нам сир зі знижкою, масло, консерви українського виробництва, — розповідає жителька Донецька. — Виявляється, всіх реалізаторів відвідала представницька комісія, змусивши розписатися, що вони знайомі з розпорядженням про заборону реалізації української продукції. Усі наявні товари, які завезли до 1 червня, дозволили якомога швидше розпродати. Насамкінець застерегли: інакше весь товар конфіскують, власника оштрафують, а торговельну точку можуть закрити».

Для завсідників тутешніх ринків по обидва боки прилавків таке нововведення стало шоком. Адже не секрет, що покупці здебільшого (якщо не всі) віддавали перевагу українській продукції, а реалізатори, знаючи цей попит, завозили сюди ці продукти харчування, які довго не залежувалися. «З огляду на значно вищу якість український товар мав попит навіть серед покупців, обвішаних з ніг до голови георгіївськими стрічками чи триколорами, — свідчить один із продавців. — Он у сусідньому м’ясному рундуку тривалий час продавали українські ковбаси «Київська» чи «Старокиївська». Їх жартома навіть називали «хунта» чи «диверсійна». Дико звучить: «Мені півкіло «диверсійної». Але ж купували, бо смачно. Зате поряд лежить ростовська м’ясна продукція, яку можна продати хіба що як навантаження чи з великими знижками. І нічого дивного, бо ті ж ростовці ще за Союзу до нас приїжджали на закупи: буквально гребли наші ковбаси, молочні продукти, цукерки тощо».

Звичайно, є покупець і на російський здебільшого дешевший товар, оскільки статки значної кількості людей невеликі. «Мій чоловік недавно купував російські сосиски, бо дешевші — 225 рублів (приблизно 105 гривень), — згадує тутешня пенсіонерка. — А продавець не поспішає зважувати, а довірливо питає: «Котикові чи псу?» А мій соромиться зізнатися, що собі, тому й сказав про кота, якого в нас ніколи не було. То вона у відповідь пожаліла хвостатого і порадила взяти сосиски за 270 рублів. Бо, мовляв, дешевші не кожен перебірливий кіт чи пес їстимуть».

На тобі, донецький небоже, що нам уже негоже!

Рускій мір, який наполегливо, точніше, агресивно нав’язали тимчасово окупованим територіям краю, було б неможливо уявити без засилля очевидної присутності тут країни-сусідки. І йдеться не тільки про різноманітну зброю, боєприпаси, пальне, військових радників, кадрових відпускників і маргіналів-найманців, а й про різноманітні товари, виготовлені в Росії. Щодо останніх, то, за оцінками експертів, на місцевому ринку 70—75% краму російського виробництва. І жителі краю, особливо ті, які брали участь у проросійських акціях навесні 2014 року, отримали змогу на власному досвіді пізнати істину народної мудрості: «Бачили очі, що купували». А недавнє істотне зменшення на місцевих ринках і магазинах української продукції, звісно, настрою їм не додає. Тепер тільки й надії на те, що приватним особам, які перетинають лінію розмежування, дозволено перевозити до «ДНР» до 50 кілограмів продуктів з України (до речі, серед них і 5 кілограмів м’ясопродуктів, однак дирівські військові на блокпостах найчастіше реквізують саме смачні ковбасу чи сало).

Судячи з відгуків донеччан, які вже добре розкуштували російські продукти харчування й інші товари, вони віддають перевагу українській, місцевій та білоруській продукції. Цей вибір мотивований якістю, і нині навіть дошкільня знає, що товари з позначкою «Зроблено в Російській Федерації» не витримують жодної критики. А старші люди шоковані наявною практикою. Аж тепер вони зрозуміли: їх навесні 2014-го «заманили» (так вони це називають) великими заробітками і пенсіями від Росії, натомість мають навіть менше, ніж було до початку руской вєсни. І тепер змушені купувати харчі чи інші товари такої низької якості, на які у 2012 чи 2013 роках навіть би не глянули.

«Секрет низької якості завезених від сусідів товарів простий, — коментує реалії донецького споживчого ринку працівник донецького супермаркету. — Росіяни добре знають про низьку купівельну спроможність жителів «процвітаючої республіки» і тому пропонують нам товари якомога дешевші. А якщо казати ще точніше, намагаються збути сюди те, що через низьку якість у них приречене залежуватися. Майже як у приказці «На тобі, небоже, що мені негоже».

Що ж, низька якість російських товарів, які переважають у магазинах чи на ринках, вже стала одним з невід’ємних символів життя пересічних людей «республіки». Лаються, згадуючи про них, фактично всі, навіть ті, які три роки тому бігали із російськими триколорами вулицями міста і не тямили себе від радощів, коли ці прапори вивішували на державних установах. Тепер же вони вперто оминають російську продукцію і наполегливо шукають на прилавках товари місцевого виробництва чи привезені з України. М’ясні й молочні вироби, риба та інші морепродукти, консервація, кетчупи, цукерки і печиво, соки й мінеральна вода, спиртні напої та цигарки.

Перелік товарів, виготовлених в Україні, чи місцеві донецькі, які мають значно більший попит, ніж російські аналоги, можна продовжувати. Те саме стосується й інших товарів, якими повсякденно користуються люди: вони нарікають на мийні засоби (особливо жахливі пральні порошки і мило), одяг і взуття, автозапчастини чи побутові дрібнички.

«Навіть найгарячіші голови, які ще недавно проклинали все українське і запевняли, що Росія нас забезпечить усім необхідним і найкращим, тепер збагнули, на якому дні вони опинилися! — емоційно каже житель Макіївки. — Особливо мені прикро за людей старшого покоління, які спокусилися на приманку про «світле минуле». А що ж вони хотіли від Росії? Адже мусили б пам’ятати, що навіть у «світлому минулому», тобто в радянський період, якому невтомно б’ють поклони, українські продукти харчування були на порядок вищої якості, й сусіди-росіяни на вихідні влаштовували на Донеччину гастрономічні тури по покупки. А тепер ми дожилися до того, що звідти до нас везуть неякісні харчі, які там самі не бажають вживати».

Звичайно, те розпорядження про істотне обмеження на тутешньому споживчому ринку української продукції ще не означає, що його вже тут виконали. Донеччани розповідають, що навіть на десятий день літа продукти харчування з України ще можна знайти і на базарах, у невеликих магазинах і навіть у «першому республіканському» (колишня мережа «АТБ»), який, за словами тутешніх жителів, контролює «сам» Олександр Захарченко з дружиною. І товари ці, на відміну від російської продукції, тут довго не залежуються. А люди, які періодично виїжджають на територію України, повертаються із сумками з українськими харчами та іншими товарами, значно якіснішими і дешевшими по цей бік лінії розмежування.

І переконуються: керівники «народної республіки», виконуючи вказівки ростовських чи московських кураторів, свідомо ігнорують інтереси народу — звичайних людей, від імені яких колись утворили самопроголошену і ніким не визнану квазіреспубліку. Маючи за мету якомога дужче відмежуватися від України і налаштувати проти неї населення тимчасово окупованих територій, лідери «ДНР» кинулися забороняти навіть українські продукти харчування й інші товари, якими користувалися, користуються і користуватимуться тутешні люди. Бо вони відчули велику різницю між звичною продукцією й отим російським непотребом, яким його виробники буквально завалили споживчий ринок на підконтрольних їм територіях.

До речі.    Насамкінець про цінову погоду на ринках і в магазинах Донецька. У першій декаді літа деякі овочі та фрукти коштували (у перерахунку на гривні): молода картопля 25—30, огірки 30—35, помідори 45—55, морква 18—20, яблука 25—40, полуниця — 90, черешня — 100. Хліб — понад 8 гривень. М’ясо (за кілограм): свинина 120—140, курятина 60—70. Варені ковбаси понад 140 (за кг). Цукор — понад 18, олія — 35—45. Молоко 25—30 (за 0,5 л), сир (точніше, сирний продукт) 140—160, шоколад понад 36 (стограмова плитка), цукерки шоколадні більш як 140 (за кілограм).