У рамках Шевченкоманії «Мистецького Арсеналу» ознайомилась із двома стрічками з кінозбірки Національного центру Олександра Довженка «Шевченко 200»: біографічною «Тарас Шевченко» Петра Чардиніна 1926 року з незабутнім Амвросієм Бучмою в головній ролі й «Наймичкою» режисерів Ірини Молостової та Василя Лапокниша, родом із 1963-го, за оперою Михайла Вериківського та поемою Тараса Шевченка. Подумала: їх має побачити кожен українець, адже вони — з вітчизняної кіноісторії Шевченкіани.
Але глядацький мікроклімат тих років, коли ці картини створено, і нинішнього часу різняться дуже істотно. І упевнюєшся, що справжнє мистецтво не старіє ніколи й з роками нічого не втрачає зі своїх принад, а там, де його було небагато спочатку, ще гостріше відчувається цей дефіцит згодом. Німого «Тараса Шевченка» Петра Чардиніна, тепер адаптованого для сучасного глядача музичним супроводом київського композитора Олександра Саратського, я додивилася із власної принуки, щоб мати уявлення про його монотонну архаїку. Подивитися стрічку вдруге сама себе вже не змушу.
Музичний фільм «Наймичка» хочеться переглядати ще і ще — немов перечитувати улюблені поезії. Щоб зупинятися на краєвидах, які погляд мимоволі заводить у рами. Насолоджуватися рефренами соняшникового й гречаного квітучих полів, чарівних узорів на рушниках і вишитих сорочках, орнаментами розписів на печах і довкола вікон. Зловивши одну знахідку оператора — як вода дитячої купелі з дерев’яних ночов за мить перевтілюється в річкове плесо, хочеться вполювати й інші його візуальні метафори.
Фільм вразив мене багато чим. Зірковим акторським колективом, де зокрема неповторні Борис Гмиря й Лариса Руденко, голоси Єлизавети Чавдар і Володимира Тимохіна, вкладені у вуста неоперних артистів. Де так вжилася в образ наймички Ганни Віра Донська-Присяжнюк, що висока драма материнства у, здавалося б, знаному-перезнаному сюжеті Шевченкової поеми до ознобу проймає душу ніби вперше й хвилює до сліз.
«Коли закінчився сеанс, усі схлипували»
Оператор музичного фільму
«Наймичка»
Сергій ЛИСЕЦЬКИЙ
— Сергію Опанасовичу, згадайте, як ви знімали «Наймичку». Чи виникали тоді якісь перипетії?
— Опера — складний жанр, абсолютно умовний, сценічний, а екран — зовсім інша річ, ніж сцена. На початку доби телебачення гадали, що варто лише поставити в театрі кінокамеру і показувати, що там діється. Але люди куняли, це не вражало.
Основна проблема, що перед нами постала, — як перенести сценічну музичну дію на екран, щоб умовності опери зникли, коли вона відбуватиметься поза театром, у натурному просторі. Треба було вкласти у півтори години оперу, яка триває удвічі довше, знайти її візуально-пластичне втілення, еквівалентне музичному звучанню. Розказую це, вже по-новому переглянувши стрічку через півстоліття. А під час її створення діяв інтуїтивно, переважно за критерієм: а чи сподобалося б це Шевченкові? Мені ж ніхто не міг пояснити, я покладався на власні відчуття, смак.
«Наймичку» знімали в Каневі й довкола нього. У спеку довго їздили в задрипаному РАФіку, шукаючи автентичну натуру, яка б не була декоративною, — вона у фільмі не суцільна, а зіткана із клаптиків. Режисер Ірина Молостова мені потурала, дозволяла витворяти камерою все, що я замислив.
Здаючи фільм у виробництво, ми показували його в Москві, в редакції газети «Правда». Українська мова — іноземна для них, але коли закінчився сеанс, усі схлипували.
Мабуть, це єдиний у світі приклад: коли картину демонстрували на всесоюзному фестивалі в Ленінграді, нашій актрисі Вірі Донській-Присяжнюк дали першу премію за кращу жіночу роль — наймички Ганни, у якій вона не вимовляла жодного слова, «співаючи» під фонограму.
Ретро-прем’єра «Наймички» відбулася в Будинку кіно наприкінці лютого, коли ще тривали бурхливі події на барикадах. І ніхто в залі не залишився байдужим. Катарсис загального сприйняття — для мене вагома річ.
— Скільки разів ви дивилися цей фільм?
— Спочатку «Наймичку» показували на кожні роковини Тараса Шевченка по телебаченню, тоді ще чорно-білому. Але після одного дня, коли демонстрували її вчергове, через хормейстера Володимира Колесника, який значився там у титрах, а якраз тоді виїхав за кордон, познімали людей з роботи на телебаченні, радіо, а кінострічку зачинили на понад 20 років, немов у в’язницю.
Потім з архівів горючих плівок кіностудії імені Олександра Довженка, які спалювали, «Наймичка» потрапила до фільмів, які дублювали для збереження. Оскільки всі оригінали українських кінострічок нині в Москві, маємо доступ до них тільки за гроші, то зробили копію «Наймички» з дубль-негатива, тобто вже її третій варіант.
Драматичні історії відбувалися і з фільмами, і з людьми, які їх створювали. Я демобілізувався з армії через 5 років після Перемоги. Тоді, в 1950-му, на кіностудії, яку ще не було названо ім’ям Олександра Довженка, знімав «Тараса Шевченка» оператор Данило Демуцький. Це був кольоровий фільм у ту пору, коли колір на радянській плівці тільки набував становлення.
Мене не взяли на кіностудію. Я екстерном склав екзамени за середню школу. Наступного року вступив до Інституту кінематографії в Москві. І вже там на прем’єрі фільму «Тарас Шевченко» в Будинку кіно дізнався подробиці, як переслідували Демуцького. Якщо в титрах стрічки зазначені як оператори спочатку Аркадій Кольцатий, а вже потім за ним Данило Демуцький, то насправді все було навпаки. Кольцатий, спритний ділок, вибігав по усіх владних кабінетах три Сталінські премії.
— Як Тарас Шевченко вперше істотно увійшов у ваше життя?
— Коли почалася війна, мені чотирнадцятий минало. У Полтаві був букіністичний магазин, я завжди дивився на вітрину, які там книжки, фоліанти. І ось наше військо відходить, на вулицях усе літає — пух, папери, книжки… Усі хапають з того, що валяється, хто що може. Я натрапив на п’ятитомник Тараса Шевченка, виданий 1939 року.
Зима 1941–1942-го, окупація, голод, холод, темрява, каганець… І я, хлопчак, гортаю Шевченка, а його рядки так лягають на ситуацію, такі органічні з тим, що відбувається довкола…
Тарас Шевченко — і художник екстра-класу. Він шанував Рембрандта, не поступаючись йому. На засланні в Кос-Аралі хотів зайнятися фотографією, уже виписав усе приладдя. Тоді у фотографи пішло багато людей із художньою освітою.
У світі немає жодної особистості, яка б у 40 років стала батьком нації, пишучи вірші й малюючи.
«Над інтер’єрами стрічки працював академік Василь Кричевський»
Директор кіноархіву
Національного центру
Олександра Довженка
Іван КОЗЛЕНКО
— Пане Іване, як сприймався «Тарас Шевченко» Петра Чардиніна у двадцятих роках минулого століття?
— Фільм був вельми популярним в Україні, Польщі й Румунії, серед емігрантів Америки. Але для теперішніх глядачів, особливо якщо його дивитися повністю — 3 години, він дуже нудний і ілюстративний: біографія Тараса Шевченка зі вставками екранізацій деяких його поем. Ми його перемонтували і зробили півторагодинну версію.
Амвросія Бучму колись дуже хвалили за перевтілення, що він грає 30 років життя Шевченка — від 16 до 46. Але є там і невдалі сцени, де шістнадцятирічний Шевченко в нього з манірними ненатуральними рухами. Ми це прибрали, як і деякі картини голоду в Україні з дитинства Тараса, де зокрема дуже довга, на півтори чи дві хвилини, єзуїтська сцена смерті немовляти.
Стрічку піддавали різним монтажним урізанням і в 1920-ті роки. Її перші 40 хвилин виходили як окремий дитячий фільм із назвою «Маленький Тарас». Професор Сергій Єфремов, який консультував кінокартину «Тарас Шевченко», у щоденнику висловив незадоволення її результатом, вважав, що це примітивізація.
Є протокол прийому цієї кінострічки центральною репертуарною комісією в Москві, де вони дають їй також не дуже схвальну характеристику і зауважують, що її треба трохи підрізати.
Але для тогочасного кіно, яке лише починалося й було інструментом пропаганди переважно для неписьменних людей, фільм просто безпрецедентний і за масштабом, за бюджетом, і особливо за піар-кампанією, яка йому передувала. Його рекламували ще за півтора року до створення.
— А що для вас у цьому хай і мистецьки недосконалому фільмі — знахідка з тих часів?
— Там непогана операторська робота і дуже гарні інтер’єри, над якими працював академік Василь Кричевський, особливо з народного побуту — він у цьому був фахівцем. Вставну новелу «Кавказ» (це екранізація поеми) з дуже вдалою динамікою можна «вийняти» зі стрічки як окремий десятихвилинний фільм. Цікаво побачити старий Київ з Лаврою, з кручами ще не освоєного правого берега Дніпра. Це картинка, якої ми більше ніде не побачимо в русі й з такого ракурсу, ознаки часу, які рідко зберігаються у хроніці.
«Мені було легко створювати музичний супровід»
Композитор
Олександр САРАТСЬКИЙ
— Чим вас надихав німий фільм «Тарас Шевченко» на музику до нього? Може, мелодія до якогось кадру давалася важче?
— Як корінному киянинові мені цікаво було побачити у фільмі Петра Чардиніна своє місто 1926 року. Там грав чудовий актор Амвросій Бучма. Я композитор, піаніст, у своїй творчості поєдную український фольклор (здійснив багато обробок народних пісень), академічну музику, елементи джазу. Тому мені було легко створювати музичний супровід цього фільму.
Відколи й наскільки знаково присутній Тарас Шевченко у вашій долі?
— Особистість Шевченка для мене дуже важлива: коли вникаєш у його вірші, в його думки і проектуєш їх на сьогодення, то дивуєшся, що він справді пророк. Читаєш новини, згадуєш Великого Кобзаря — і волосся сторч піднімається.
Я виріс у парку Шевченка, жив там поряд, тож ім’я Великого Кобзаря було зі мною змалку, щодня. Він — символ нашої нації, нашої країни, для мене в одному ряду з Іваном Котляревським, Іваном Франком, Лесею Українкою, Олександром Олесем — моїми улюбленими письменниками, до яких я прийшов сам, захопився їхньою творчістю вже дорослим.
Сторінку підготувала Людмила ЯНОВСЬКА,«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+