Кілька років тому майже всі світові ЗМІ «захлиналися» з приводу цієї історії. Багатьма мовами  звучала розповідь про судно, яке залишилося не потрібним своїй країні й було заарештоване за борги.

Історія для кінця 1990-х типова. Багато подібних суден брали у своєрідний борговий полон. Та ситуація з пароплавом «Одеса» типовою не була. Понад сім років судно простояло на причалі разом з екіпажем. Люди не покинули судна, зберегли його під час штормів, не дали розграбувати та потрощити. Все це відбулося пізніше, коли пароплав повернувся на Батьківщину. Круїзний лайнер кілька разів перепродавали, а згодом відправили до Індії як металобрухт.

Останнім капітаном «Одеси» був миколаївський моряк Володимир Лобанов. Він став справжнім героєм за кордоном і невідомим на Батьківщині. В самій Одесі Володимира Лобанова пам’ятають. У Миколаєві, де він нині живе, про нього знають одиниці. Хіба що сусіди в будинку в центрі міста в так званому молочному дворі. Він — не публічна людина, але інколи розповідає про драматичні події, пов’язані з «Одесою», і про життя нинішнє, не менш проблематичне.

Фото надане автором

Заборонений фільм

Володимир Миколайович Лобанов знайшов можливість поспілкуватися з тими, хто бажає його вислухати, в незвичних умовах. Річ у тому, що в Миколаєві організували фестиваль сучасного документального кіно. І серед інших стрічок просто в кафе продемонстрували французьку картину «Моряки «Одеси». Тут і виступив перед глядачами Володимир — з коментарями до фільму та власними спогадами.

Навіть не намагайтеся розшукати цю стрічку! Її не існує у всюдисущому Інтернет-пошуковику, в кіноархівах чи архівах міжнародних фестивалів. Просто колись кіно заборонили в Україні. А заборону забули скасувати. Можливо, просто забули, можливо, з наміром.

Як розповів миколаївський організатор фестивалю документального кіно про права людини «Docudays.UA-2013» Андрій Лохматов, «цей фільм спочатку не був запланований у програмі. У Києві, наприклад, навіть не знають, що ми його зараз показуємо. Ми випадково вийшли і на фільм, і на Володимира Лобанова. Коли я почув цю історію, почав «гуглити» і натрапив на цікаву тему. Виявляється, вчинок українських моряків, їхню відданість Батьківщині держава гідно не оцінила: зарплати їм так і не виплатили, а сім’ї загиблих на судні членів екіпажу в Неаполі досі не отримали жодної грошової допомоги».

А кіно й досі заборонено. Фільм «Моряки «Одеси» посів перші місця на міжнародних кінофестивалях Парижа, Турина, Салерно, його показували по ТБ і в кінотеатрах європейських країн, США, Канади, в Аргентині, Бразилії. В Україні стрічку продемонстрували лише один раз на фестивалі в Києві, нині — в Миколаєві. Більше ніхто її не бачив, ніхто не може висловити думку. 

Неймовірні пригоди «Одеси» в Неаполі

Тож є варіант вислухати того, хто має безпосередній стосунок до подій, що досі залишаються заплутаними, незрозумілими, завуальованими та політично забарвленими. Отже, Володимир Лобанов розговорився. Відверто, без огляду на політику та економіку, на диво-політиків та горе-економістів.

Його направили на «Одесу» капітаном у той час, коли судно вже стояло під арештом протягом двох років. Мовляв, виручай, ми допоможемо. Приблизно такими словами супроводжували Володимира в рідному пароплавстві. Начальник Чорноморського морського пароплавства гарантував, що через два-три місяці судно випустять з-під арешту і Лобанов залишиться на ньому штатним капітаном із правом набору екіпажу, ходитиме в міжнародні круїзи.

Судно затримали в Неаполі за позовом однієї з компаній-кредиторів Чорноморського пароплавства. Вимагали сплатити лише сто тисяч доларів — це менше, ніж «Одеса» заробляла за тиждень. Але тодішнє керівництво ЧМП знайти грошей не змогло. Тим часом у події втрутилися інші кредитори, і загальна сума позовів досягла ста мільйонів доларів. «Одеса» стала на вічний якір.

А судно було розкішне. Справжній океанський лайнер. Кажуть, у Німеччині навіть створювали окремі групи любителів подорожувати на «Одесі». Семипалубний пароплав побудували в Ліверпулі в 1974 році. На борту розміщувалися понад шістсот туристів, до послуг яких були ресторан, бари, перукарня, спортзал, сауна, басейн, музичний салон, кінотеатр, зимовий сад, ігровий центр, амбулаторія. Лайнер здійснював престижні навколосвітні туристичні круїзи і приносив державі чималі прибутки.

— Приїхали ми вдесятьох у Неаполь, грошей немає, довелося жити на борту, а не, як нам обіцяли, в готелі, — розповідає Володимир Лобанов. — Спочатку нам ще висилали якісь копійки на проживання та підтримку судна. Через три місяці виплати припинилися. Грошей не вистачало навіть на харчування. Проте нас щедро годували обіцянками, мовляв, це тимчасові труднощі, ось-ось усе закінчиться, арешт знімуть, і ви отримаєте все що належить. Арешту ніхто не зняв, на судні закінчилося пальне, і ми залишилися без електроенергії. Навіть для мотобота пального не було. Адже поряд стояли інші заарештовані судна — без екіпажів, розграбовані й некеровані, вони бовталися на якорях і під час шторму постійно билися одне об одне. А в нас дзеркальні салони, величезні вікна, один удар — і все це посиплеться.

Десятеро людей на знеструмленому судні замінювали 250, передбачених штатним розписом. Їхня місія полягала в тому, щоб зберігати і підтримувати «Одесу» в робочому стані. Екіпаж жив без світла і тепла. Влітку металевий корпус лайнера розжарювався до 50 градусів, узимку температура у внутрішніх приміщеннях знижувалася до 1—3 градусів. Моряки збирали по всьому порту старі канати, щоб зафіксувати судно, і дошки, за допомогою яких на палубі розпалювали мангал, готували їжу і гріли воду. Її наливали в пластикові пляшки, обкладалися ними вночі, щоб не закоцюбнути від холоду.

Наших моряків не кинули у біді. Коли по італійському ТБ показали фільм «Фантастичний флот», присвячений «Одесі», в житті екіпажу настали зміни. Начальник порту допоміг провести з берега кабель і подати електрику. З різних місць Італії, від місцевої морської церкви стали надходити  посилки — речі та продукти. А пізніше судно перетворилося на своєрідний осередок українського земляцтва. У вихідні тут збиралися заробітчани, привозили продукти і разом з моряками смажили шашлик, ловили рибу, купалися у басейні. Поліція знала, що на борту збираються українські нелегали, але на той час екіпаж зумів завоювати у місцевих настільки великий авторитет, що на це заплющували очі.

Згадує Володимир Миколайович і ще про один випадок, за який поплатився переломом ноги і важкою травмою хребта.  Під час одного зі штормів у грудні 2000-го капітан Лобанов, проявляючи чудеса геройства, зафіксував кілька заарештованих суховантажів, що відв’язалися. Його вчинок дав змогу уникнути серйозних руйнувань у порту і зіткнень із кораблями, які на той час там перебували. Фактично наші моряки врятували цілу НАТОвську ескадру, яка стояла в порту. Після цього випадку, що прогримів на всю Італію, Папа Римський Іоанн Павло ІІ за мужність присвоїв капітанові лайнера звання Георгіївського кавалера. Що?правда, отримати звання Почесного громадянина Неаполя Лобанову заборонила рідна держава. 

Останній герой

А екіпаж переслідували нещастя. Від фізичного і морального виснаження помер електромеханік Євгеній Лапшин. У нього виявили пухлину мозку. Кажуть, що у свої 60 він мав вигляд старця. «Одеса» стала останнім притулком і для механіка Володимира Аксененка. Матрос Анатолій Валь, що пройшов війну в Афганістані, помер у Неаполі від відкритої виразки шлунка вже після того, як «Одесу» викупила компанія «Антарктика» і судно повернулося додому 2002 року. Анатолій був серед тих, хто залишився в Неаполі чекати справедливого суду щодо зароблених грошей. Ані грошей, ані достойних пенсій моряки «Одеси» й досі не отримали.

За словами капітана Володимира Лобанова, загалом членам екіпажу мають сплатити півтора мільйона євро. Суму заборгованості вдалося відстояти і в Приморському суді Одеси, і в апеляційному суді. Але Вищий спеціалізований суд України повернув усе до суду першої інстанції на перегляд. Володимир Миколайович не тільки не отримав заробленої за п’ять років на «Одесі» зарплати, а й пенсію «заслужив» мізерну — півтори тисячі гривень. Річ у тому, що трудова книжка капітана зникла разом із заступником ліквідатора ЧМП, а всього, що вдалося відновити за архівними довідками, «вистачило» тільки на таку пенсію, в яку не увійшло ні поранення, ні 14 років військового стажу. Як втішають Володимира Лобанова, знайдеться книжка, тоді й додамо.

Ситуація з «Одесою» та безуспішним вибиванням боргів навчила капітана Лобанова багато чого: «Вона мені зайвий раз довела, що як був бедлам, так і залишився». Але міняти громадянство він не хоче, хоч і є президентом Асоціації «Координаційна рада організацій української діаспори в Італії».

Найсумніше в цій історії те, що всі поневіряння і жертви екіпажу виявилися марними: після приходу в Одесу лайнер відправили на ремонт, потім він дивовижним чином опинився у власності прибалтійської компанії і в результаті після того, як з нього зняли усе цінне, потрапив в Індію для того, щоб його порізали на металобрухт.

Капітан Володимир Лобанов живе в Миколаєві, мріє вийти в море й врешті-решт добитися правди.

Можливо, ця історія не здасться героїчною, а капітан — героєм. Та дії членів екіпажу однозначно можна розцінювати як вчинки мужніх чоловіків, справжніх патріотів своєї країни. Вони не розпродали майно «Одеси», не втекли із судна, рятуючи себе, вони достойно представляли Україну за кордоном і нині поводяться достойно — просто вимагають справедливості.