П’ять вимірів гуцульського різдвяного життя

Загалом у фондах Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького зберігається майже 20 тисяч предметів народного мистецтва. Найбільше — гуцульського. Тому нині тут вирішили поєднати твори ХІХ — першої третини ХХ століття із тематикою зимових свят і підготували добірну виставку «Гуцульське Різдво». На ній представлено чи не півтисячі взірців гончарства, обробки шкіри, мосяжництва, декоративного різьблення, народного іконопису, вишивки, одягу, ткацтва, словом, усього, що яскраво відображає і побут, і звичаї цієї етнографічної групи українців. Подбали організатори експозиції і про цікаве виставлення експонатів, влаштували навіть кілька інсталяцій. 

Оселя у Святвечір 

Виставку розмістили так, що  її відвідувачі наче потрапляють у п’ять вимірів гуцульського різдвяного життя-святкування. А розпочинається цей похід у дивовижний світ народних вірувань і обрядовості, звісно, зі Святвечора в гуцульській оселі. На центральній стіні, навпроти вхідних дверей, у ній  вивішували ікони, які, певна річ, слугували найголовнішим оберегом помешкання. Ці образи малювали як на склі, так і на дошці. В експозиції показали  ікони Пресвятої Богородиці, св. Миколая, св. Варвари, «Покрова», «Розп’яття».

Представили також кахлі на сакральну тематику. Є в цій збірці і твори знаних гуцульських майстрів декоративного розпису позаминулого століття Івана та Михайла Баранюків, Олекси Бахматюка. Показали й свічники-трійці, миски, які теж неодмінні атрибути відзначення Різдва.

Посеред хати, як і годиться, — святковий інкрустований стіл. На ньому господиня виставила в найкращому керамічному та дерев’яному посуді дванадцять пісних страв, головна з яких — дзьобавка, що іншим українцям відома більше, як  кутя.

Завідувачка відділу народного мистецтва музею Любава Собуцька каже, що на Святу Вечерю ∂азда запрошував не лише душі родичів, а й міфічних гірських і лісових істот, бурю. Дідух — символ врожаю, добробуту та сув’язі з пращурами на Гуцульщині також був поширений. Тільки називали його колядником або дідом, а складали  як сніп вівсяний. Утім, якщо не було вівса, то могли використовувати інші злакові культури. На виставці, скажімо,  демонструють дідух, що сплетений з вівса та пшениці.

Газда й Газдиня — в найкращому лудинє

Дідух на виставці поставили біля портрета гуцулки й гуцула в старовинному одязі. Власне, яке вони лудинє (вбрання) одягали на Різдвяні свята, які прикраси, докладно  можна дізнатися з двох наступних тематичних розділів, що так і назвали — «газда» та газдиня».

Серед чоловічої оздоби — латунні нашийні хрести, персні. Топірці-бартки спочатку були зброєю, а вже наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття стали прикрасами до чоловічого одягу. Зрештою, зброю горянин використовував як на полюванні, так і ритуально: на Святвечір виходив надвір і стріляв з пістоля, даючи знак початку вечері.

У музейній експозиції представляють пістолі, кріси (рушниці), а ще багато інших чоловічих речей. Узяти хоча б порохівницю з оленячого рогу, порохівницю-кубок, яку вирізьблювали з дерева, чи шкіряні сумки — табівки, прикрашені різними латунними накладками, виконаними технікою лиття, гравірування, карбування, набивання мосяжних бобриків. Незмінним атрибутом гуцула також є люльки та проколювачі до них, кресало.

На свята гуцулки любили вивішувати свій одяг на декоративну жердку, яку розміщували над ліжком, аби всі бачили їхнє багатство. Тож саме в такий спосіб на виставці представили розмаїті вишиті сорочки, перемітки, пояси, скатертини, запаски, тайстри...

Є й цікавий головний убір — уплітки, які носили незаміжні. Це вже ніби були готові заплетені коси, які завертали вовняними нитками, їх також прикрашали різними гудзиками, бовтицями. Якщо дівчата одягали ці бовтиці, це був знак, що вже на виданні. Коли приходили до церкви на Різдво чи Водохреще, вони намагалися похизуватися своїм вбранням перед  майбутніми обранцями,  тож ставали собі окремим гуртом.

Серед жіночих прикрас переважали згарди, хрестики, намиста скляні, з бісеру, з насіння різних рослин, венеційські чи писані коралі-пацьорки. Але гуцулка дбала не лише про свій зовнішній вигляд. Прагнула, щоб і в побуті було гарно, багато. Тож музейники виставили мисник, прикрашений мисками, різьблений стіл, скриню, де зберігали жінки своє найкраще вбрання, прикраси, полотно.

Колядникам не дозволяли масно жартувати

На свята гуцулки залишалися господарювати, а чоловіки йшли колядувати. Власне, їм і присвятили розділ виставки,  навіть влаштували інсталяцію колядницького гурту. Примітно, що на Гуцульщині починали співати різдвяних пісень не після Святої вечері, як у всій Галичині, а саме 7 січня.

Після відправи Святої Літургії колядники виходили з церкви, їх благословляв священик, відтак тричі вони обходили храм з плєсами — ритуальними танцями, під час яких не просто колядували, а підкидали вгору топірці та рухалися чи то по колу, чи то в якомусь іншому ритмі. Плєс також виконували й на подвір’ї господаря, якщо дозволяв, а то й навіть у хаті.

Любава Собуцька каже, що після благословення священика колядників вважали своєрідними апостолами. Вони не повинні були зловживати алкоголем, масно жартувати, мовити вульгарно, залицятися, якщо одружені — не мати жодних стосунків з дружиною.  

Гурт колядників очолював Береза. У виставковій інсталяції його показують не лише першим, а ще й з ручним хрестом. Цей різдвяний персонаж  визначав, які коляди виконувати, починав і завершував кожен обрядовий твір.

Бувало, виконувати обов’язки Берези запрошували чоловіка з іншого населеного пункту, якщо не знаходили достойника у своєму. Колядницьких гуртів могло бути кілька, залежно від території села, кожен із них ішов у свій ревір — кут чи присілок. Крім Берези, був ще Вибірця, який відповідав за склад колядників. Його на виставці позначили зі скарбонкою — скринькою, куди односельці кидали гроші. Був також скрипичник,  той, хто акомпанував колядникам на скрипці. У гурті обов’язково мав бути й трембіташ, який перед приходом колядників до хати тричі трембітав. Був у різдвяній ватазі  й Кінь — він носив наколядоване добро.

Колядниками були співучі та дужі парубки й чоловіки, бо їм треба було долати далекі гірські засніжені стежки, часом вони навіть не поверталися додому, а ночували в якійсь хаті. За день не так уже й багато обходили осель, адже в одного газди, бувало, годину—дві колядували. Кожен учасник  партії мусив бути в гурті від початку й до кінця свят, інакше його б висміяли односельці.

 Береза Іван Зеленчук з Криворівні, який і нині колядує, розповідав пані Любаві, що, за давніми традиціями, не повинен був навіть міняти сорочку до завершення колядування. Закінчували  коляду аж на Водохреще. Під час водосвяття всі колядницькі партії збиралися, виконували свою останню коляду, прощалися один з одним до наступного року. А тоді в когось удома за власні кошти організовували розплєс — забаву аж до рання.

Така колядницька традиція чи не найбільш тривка в гуцульській Криворівні. Торік колядники з цього села приїжджали з віншуваннями та колядою до Національного музею у Львові ім. А. Шептицького. Цього  року їх теж запросили.

Крижаний хрест Йорданії

«Для гуцульської звичаєвості прикметне тісне переплетення язичницьких і християнських вірувань, що найповніше відобразилося в обрядових дійствах зимового циклу», — зазначає Любава Собуцька. В останньому розділі виставки «Йордань», зокрема, зібрали хатні свічники-трійці. На деяких вирізьблені антропоморфні зображення, рослинні орнаменти, поширеним є зображення на них сонця, яке було символом язичницьких традицій.  Символічно тут подано глиняний посуд, дерев’яний — збанки, глечики, інші посудини, в які набирали освячену воду.  Підготували музейники й цікаву інсталяцію «Крижаний хрест»,  пропонують подивитися уривки з фільмів, які розповідають про колядників.

Виставка «Гуцульське Різдво» діятиме до 29 січня.