На Закарпатті найчисельніший етнос після українців — угорці. Їх тут проживає понад півтораста тисяч, і всі вони народилися на цій землі. З плином часу не асимілювалися з іншим національним оточенням, їхня кількість залишається стабільною.
Як почуваються угорці у незалежній Україні? Як держава дбає про задоволення їхніх культурних потреб? Чи вважають вони Україну своєю батьківщиною і як виконують свій громадянський обов’язок? Про це «Урядовий кур’єр» розпитував головного редактора угорськомовної газети Karpati Igaz Szo Елемира КЕВСЕГІ.
Ми — не сепаратисти
— Пане Елемире, як ся мають закарпатці угорської національності — громадяни України на її західних кордонах?
— Я виріс у селі Ферштешалмаш Виноградівського району, в якому сходяться три кордони: український, угорський і румунський, хоч проживають самі лише угорці. У моєму кабінеті на чільному місці — бюст Шевченка й українська національна символіка. Поряд із нею є угорський прапор як нагадування про те, що з діда-прадіда належу до цього народу.
Передбачаю наступне запитання і одразу заявляю: угорці — не сепаратисти. Ті, хто вперто чіпляє на них цей ярлик, — роздмухувачі міжнаціональних чвар. Реалії життя свідчать про протилежне — мої одноплемінники були і залишаються вірними громадянами держави, в якій живуть.
— Газета, яку ви очолюєте, стабільно виходить у світ уже майже півтора десятиліття.
— На Закарпатті виходять аж три газети рідною мовою угорців. Їхня спільна особливість — за ними не стоять жодні українські політичні сили чи олігархи. Наша газета найдавніша, бо її історія починається ще з 1920 року. Щотижня виходять у світ три номери загальним обсягом 32 шпальти, які на 85% наповнені власною інформацією. Про популярність газети свідчить її 5-тисячний наклад.
— Часто видавці скаржаться, що люди перестали читати, немає кому передплачувати газету, а у вас, здається, все гаразд.
— Інтерес до видання зберігається, якщо воно діє не за підказкою власника, а є творчий продукт журналістів — відповідальних, вірних своїй професії. У Karpati Igaz Szo невеликі зарплати, проте журналісти — чесні, ми можемо похвалитися тим, що ні від кого, крім власної совісті, не залежимо.
— З боку держави є підтримка видання, яке виходить мовою національної меншини?
— З державного бюджету за всі роки ми не отримали жодної копійки. Одна можливість отримати допомогу була кілька років тому: нам із Києва мали переказати суму, еквівалентну 10 тисячам американських доларів. Але... перерахування «загубилося» десь між столицею і Карпатським перевалом.
— Вам відомо, яку підтримку мають видання національних меншин в Угорщині?
— Там проживають близько трьох тисяч етнічних українців, і для них видають повноколірний журнал «Громада». За урядові кошти, і теж у кольорі виходить часопис «Русин». Загалом на підтримку видань меншин у цій країні спрямовують суму, еквівалентну мільйону доларів. Така ж ситуація і в сусідніх країнах Центральної Європи — Словаччині, Румунії, Сербії, Хорватії. Сподіваюся, що колись це стане прикладом і для Української держави. Цим вона дасть відчути, що турбується про громадян незалежно від їхньої національності. Йдучи таким шляхом, можна виховувати патріотів, розраховувати на них в обстоюванні державних інтересів.
З мови все починається
— От ви кажете про патріотизм українських угорців. Що ви маєте на увазі: любов до своєї маленької батьківщини чи вболівання про долю всієї країни?
— Нам не байдуже все, чим живе Україна. Наприклад, мої одноплемінники нарівні з українцями, росіянами, словаками й представниками інших народів служать у Збройних силах і захищають Україну від російського агресора. Першим, хто поклав за нашу країну голову в зоні АТО, був саме угорець із Берегівщини.
Для угорців, як і для інших людей, патріотизм починається з казки, з букваря рідною мовою. Велике надбання держави стосовно угорців Закарпаття є те, що вони навчаються рідною мовою в майже 100 загальноосвітніх школах. На жаль, останні нововведення в освіті можуть внести зміни в напрацьовану роками структуру рідномовної освіти.
— Про що йдеться?
— У законопроекті, який обговорюється, передбачено перехід на викладання всіх навчальних предметів українською мовою, залишається лише рідна мова та література меншин. Це роблять, припускаю, з добрих намірів, але не враховують важливу обставину: школярі не зможуть добре засвоювати знання не тією мовою, якою вони спілкуються вдома.
— Мабуть, керівники освітньої галузі виходять з того, що державну мову слід добре вивчити ще за шкільною партою.
— Тут варто вдатися до історичних аналогій. У часи СРСР угорці не розмовляли російською, хоч тоді докладали величезні зусилля до її вивчення. Майже так само вони не володітимуть українською, якщо не осучаснити методику її викладання.
Її мали б викладати як іноземну, бо у нас населення на 100% — самі угорці, української в живому спілкуванні не чути. Такі більшість сіл на Берегівщині, деякі на Виноградівщині, Мукачівщині та Ужгородщині. Над вирішенням питання про те, як ефективно оволодівати українською, не втрачаючи рідної, повинні працювати фахівці, ретельно зважуючи всі «за» і «проти». В жодному разі не слід чинити нашвидкуруч.
Не порушувати міжнаціональний спокій
— Майже аксіомою стало твердження, що Закарпаття — безпроблемний регіон у сфері міжнаціональних стосунків.
— На жаль, що далі, то більше прикладів протилежного значення. Не кажу, що випадки ксенофообії набули значного поширення, але й не говорити про відомі факти не можу. Серед таких — регулярна наруга над пам’ятником з нагоди 1100-річчя переходу угорських племен через Карпати в басейн Тиси і Придунав’я, встановленого на початку 2000-х на Верецькому перевалі. Що з цим пам’ятником не робили — і підпалювали, і обливали фарбою.
— Як реагували на це угорці Закарпаття?
— Перетерпіли. На жаль, прояви недружності й агресивного ставлення до минулого нашого народу залишилися без належного реагування з боку правоохоронців, хоч особи провокаторів усім відомі. До речі, неодноразово вчиняли наругу над пам’ятниками Шандору Петефі в Ужгороді і в Береговому. Так само в обласному центрі всі пам’ятають смолоскипний марш українських націоналістів з погрозами на адресу угорців. Тим часом в області не зафіксовано жодного випадку наруги над пам’ятниками Шевченку, діячам української історії, культури. На жаль, україномовні ЗМІ оминають увагою угорців і наше життя. Ми, наприклад, у кожному номері окрему шпальту присвячуємо українству — як процесам, що відбуваються на державному рівні, так і місцевому життю.
— Як пожвавити спілкування людей різних національностей на Закарпатті?
— Звичайно, шляхом вивчення мов. До слова, у Закарпатській області відкрито курси з оволодіння мовою Петефі представниками інших етногруп. Таких безплатних курсів вже півсотні в усіх районах, навіть у гірських населених пунктах. Українська держава могла б відповісти тим самим і започаткувати такі курси для угорців, які через різні причини не володіють мовою Шевченка.
Масову трудову міграцію треба приборкати
— Нині дуже багато угорців виїжджають із країни. На тій самій Берегівщині укомлектованість медичних закладів лікарями найменша в області — лише на 77%, не вистачає середнього медперсоналу. І це відбувається внаслідок виїзду фахівців до сусідньої країни.
— До цього питання слід підходити зважено і не засуджувати людей. Якщо лікар в Угорщині отримує від 600 євро на місяць, а молодші медпрацівники близько 300 євро, відсутні мовні перешкоди, то спеціалісти приймають рішення про від’їзд, щоб підтримати сім’ю. Такі трудові мігранти повертаються додому, а свій від’їзд розглядають як тимчасовий. Їхній крок — нагадування нашій державі, що потрібно підвищувати рівень зарплат, наближувати його до європейського, підвищувати соціальні стандарти.
Відтоку кваліфікованих кадрів за кордон зовсім ми не уникнемо, але він хоча б не буде масовим. Сьогодні, хоч як прикро, 45—50 тисяч угорців перебувають за межами України, заробляючи там на життя. Мусимо все робити для того, щоб вони там надовго не затримувалися.
— Прем’єр-міністр Володимир Гройсман нещодавно побував в Угорщині…
— Ми це сприймаємо як знак дружби і добрих намірів активно співпрацювати. Держави виконують багато спільних програм як в економічній, так і гуманітарній сферах. Саме через Угорщину Україна отримувала реверсний європейський газ. Переконливі приклади взаємодії країн у програмах протипаводкового захисту в басейні річки Тиса, а також «Східне партнерство». Цією програмою, до речі, найближчим часом передбачено відремонтувати 16 шкіл, дитсадків та інших соціальних об’єктів за кошти, надані угорською стороною. Відновлюється співпраця країн у межах Українсько-угорської міжурядової змішаної комісії з питань транскордонного та прикордонного співробітництва. Сподіваємося, візит українського Прем’єра до Угорщини надасть нового імпульсу співпраці двох країн.
ДОСЬЄ «УК»
Елемир КЕВСЕГІ. Народився 1960 року в селі Ферштешалмаш Виноградівського району Закарпатської області. У 1979 році закінчив Мукачівське педагогічне училище, у 1985-му — факультет романо-германської філології Ужгородського державного університету, у 2000 році — Інститут менеджменту в місті Ніредьгаза (Угорщина). У редакції газети «Karpati Igaz Szo» працює 32 роки, з них останні 14 — головним редактором. Володіє угорською, українською, російською, французькою та німецькою мовами.
У 2010 році отримав найвищу нагороду Національної спілки журналістів Угорщини — премію «Вільна преса» імені Шандора Петефі. Він — голова Спілки угорських журналістів Закарпаття, член Спілки письменників Угорщини, автор трьох поетичних збірок. Обирався депутатом Закарпатської обласної ради IV скликання. Одружений, має трьох доньок.
Василь БЕДЗІР,
«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+