Із мого дитинства одні з найсвітліших споминів пов’язані з риболовлею. Найзвичайнісінькою: однією-двома вудками в дозволений період з особливим неповторним азартом, коли разом із поплавком пірнало і серце, відчуваючи хай і маленький, однак улов.

Добре пам’ятаю такі ранки на березі нашого сільського ставка. Інколи рибалок збиралося чи не більше, ніж було риби. І всі прагнули не так свіжої юшки чи майбутньої тарані, як побути на природі, відчути її чарівність і красу, погомоніти в гурті. Не пригадую, щоб хтось із земляків, коли не клювало, відмовлявся від вудки і брався за сіть, драч, «телевізор», «косинку» чи якийсь інший засіб незаконного промислу. Як і тепер, тоді теж не бракувало хижаків-заготівельників, які не цуралися можливості здобути дармову рибу. Але робили це, як правило, вночі, якнайдалі від людського ока. І, звісно ж, часто потрапляли у сіті патрулів. Вони вилучали і випускали у воду зловлене, складали протоколи, штрафували, а інколи ще й писали про зловмисників у газетах.

Якось недавно задля цікавості погортав газетні підшивки за 1960—1980-ті роки, вишукуючи матеріали на цю тему. І з подивом помітив, що вони майже такі, як і нинішні. З єдиною хіба різницею: тоді перелік назв вилученої риби був значно багатшим, а тепер куций. Лише зрідка у браконьєрів нині трапляються лини, соми, золотий карась, уклейка, в’язь.

Де ця риба? Там, у минулому, звідки навряд чи можливе вороття. Бо за останні десятиріччя браконьєрство набуло таких масштабів, що час готувати Червону книгу саме для риби. Це стверджує офіційна статистика. Якщо в середині 1960-х за рік в Україні затримували у середньому 15 тисяч браконьєрів, у 1970-х — 30, то тепер — не менш як 100 тисяч. А за обсягами незаконного вилову браконьєри поступово зрівнялися, а нині переважають риболовецькі промислові підприємства країни. Так, якщо у 1980-х роках на тонну риби, добуту промисловим способом, припадало 0,5 тонни браконьєрської, то тепер не менш як три.

Звісно, статистика може бути неточною, однак тенденцію відображає стовідсотково. Саме з цієї причини у кілька або й десятки разів у внутрішніх водоймах України зменшилися запаси плотви, чехоні, щуки, уклейки. Як прогнозують науковці галузі, у найближчі роки під загрозою зникнення тарань, підуст, минь, золотий карась.

Ідеться саме про природні резерви, а не промислове виробництво рибної продукції, які різняться насамперед за поживними, харчовими та екологічними властивостями. І якщо не зупинити означену тенденцію, можемо залишитися із хвостами й лускою, вирощеними у промислових умовах.

Згадаймо наші базари і базарчики. Навряд чи знайдеться один, де не торгували б браконьєрською рибою. У маленьких купках, целофанових пакетах, відерцях і відрах вона знаходить вдячних покупців, які заохочують незаконний промисел.

Можемо запитати: а що ж робити, аби водойми залишалися багатими на рибу? Відповідь наївна і проста: перестати по-варварськи ловити все, що плаває і рухається у воді. Бо жодне законодавство, сотні циркулярів і указів не допоможуть урятувати унікальний живий підводний світ, а патрулі не в змозі контролювати кожен ставок, річку, затоку.

Чи просто це зробити? Для одних — так, для інших — категорично ні. Зрозуміло, що рибне (а разом з ним і наше) майбутнє залежить від того, кого буде більше. Сподіватимемося, що більше таки буде перших, а разом з ними і самої риби.