Кожна скульптура — як Всесвіт: в них і Алатир, прадавній знак присутності Бога, і Сварга, що пов’язана з енергією Космосу, зірки, сонце й місяць. Золотаві вужики, фантастичні павичі й олені, пишні дідухи й казкові триголові змії, виплетені із запашного різнотрав’я, прості та водночас гармонійні й символічні.
Шукаю очима Лесю Колосенко, авторку цих творінь, об’єднаних у виставку «Українське Різдво», котра триває в Музеї Івана Гончара. Втім, Світлана, редакційний фотограф, виявляється спритнішою: мить — і вже фотографує пані Лесю із виплетеним із жита триголовим змієм. Помічаю, що схожа майстриня (чи випадково ж?) на тих ставних красунь минулого століття, що дивляться зі старовинних світлин музею: вишиванка, коралі, темно-золота коса.
Все почалося з маленького вужика
«Колекція народилася з родинної творчості, — оповідає пані Леся, котра виховала п’ятьох дітей. — В один момент радість із горем так переплелися, що я зрозуміла: тільки творчість врятує. Перед вікнами квартири на Троєщині були розкішні луки. Пішли з дітьми, нажали травички, почали робити перші роботи, не маючи жодних навичок. Все почалося з маленького вужика».
Робота з травою специфічна й особлива. Вона відкривається в певний момент, каже пані Леся. Розповідає так, що переконуєшся: із землею, природою в неї свої, глибокі й міцні, стосунки, що тісно переплетені з життєвою філософією «Зіжнеш одну травинку — вона ще більше забуяє, укріпиться в корені. А іншу зірвеш — вона вже не посіється. У мене завжди таке відчуття, щоб там, де я пройшла, росло ще більше й краще, щоб я не шкодила. Це почуття міри дуже важливе у всьому. Ви знаєте, земля сама відгукується, коли її відчуваєш. Знайдеш одну-єдину колючечку, і вона мені згодиться саме там, де одна й потрібна». Ніколи не треба просити більше, ніж дається, переконана вона. «Треба бути вдячним за все — радощі, скорботу, бо все дано, аби ми могли пізнати цей світ якнайкраще й якнайбільше».
«Ніколи не можу сказати, скільки часу створюватиму ту чи іншу скульптуру, — усміхається у відповідь на моє запитання пані Леся. Таке враження, каже вона (до речі, філолог за освітою), що образи відкриваються на генетичному рівні. «Здається, що я проживаю всі казки, всі образи, до яких звертаюся. Дуже люблю Марусю Чурай, десь і життя її повторила, і перша наукова робота була про неї. Потім писала про новаторство Ліни Костенко. Вона — вершина, богиня поезії всепланетарного значення, взірець людини, совісті, честі».
Для збирання трави, якій пані Лесі вдається зберегти навіть колір, значення має все. Але час — передовсім. Скажімо, жито для своїх робіт майстриня сіє в мами й збирає його, коли воно половіє. Тоді воно сріблясте і таким залишається. Важливий кожен день, навіть година: збереш пізніше — й воно зовсім інакше проявлятиметься в роботі.
В одному лише олені, символі пралісу, створеному майстринею, вплетено сім різновидів полину. «Кожна травинка обов’язково осмислюється, вплітається з думкою, відчувається, для кого й для чого я це роблю», — каже пані Леся. «Дивися, які в нього вії», — штурхає мене Світлана. «Це я знайшла пір’їнку страуса і побачилися мені шовкові війки», — усміхається майстриня. Окрім полину, є в олені й шовкова трава, й нехворощ, зірвана в різний час, а тому — різних відтінків. Використано дубове листя з жолудями (дивна річ, але листя з гілок хоч сухе, та зберегло колір і не падає, не скріплене жодним клеєм). «Дуже люблю дубове листя, — зізнається пані Леся. — Воно є на гербах наших старих прапорів, на шевронах українського генералітету часів УНР».
Про світло, що є в будь-якій темряві
Йдемо далі. Скульптура молодої оленички символізує й українську Берегиню, й перегукується з Покровою. З одного боку вона світла, ніби випромінює любов і радість, з іншого — Ніч із місячним сяйвом — як нагадування про те, що в будь-якій темряві є світло. «І завжди треба пам’ятати: після ночі настає ранок», — каже майстриня.
Жодна робота Лесі Колосенко не є випадковою: скажімо, на маківці дідуха, створеного на честь 90-річчя однієї поважної професорки — 90 колосків. Нижче — оберемочки дев’ять по дев’ять. «Я обов’язково дотримуюся чисел три, сім, дев’ять, завжди починаю з них», — каже майстриня.
Інший розлогий дідух — Всесвіт в образі дерева з дванадцятьма гілками. Вже потім, каже пані Леся, спало на думку й про дванадцять місяців, й про дванадцять апостолів. Тут і ромби — символ Землі, чотирьох стихій, і кола — символ Сонця, й знаки трисуття: «Хотілось показати, що воно є основою всьому. Коли проростає зерно, викидаючи два листочки, ще невідомо, чи буде щось із нього. Коли сходяться чоловік і жінка, теж не знати, що далі. Але коли з’являється третій листочок чи дитина — це вже Вічність, Буття». З основи дідуха, ніби з підземного світу, повзуть золотаві вужики, що тягнуться до світла. Вуж як змія, що не жалить, — символ доброти й любові — на відміну від біблійного гада, котрий спокушає.
Спілкуючись із майстринею, з рук якої вийшли ці диво-створіння, таки не втрималася від наївного: «Як у вас це виходить?» Все просто, відповіла пані Леся. Кожна людина повинна керуватися законом всетворящої любові. Тільки віднайшовши гармонію в собі та з довколишнім світом, вона сягає тієї високості, котра дає сумління й розуміння Всесвіту. Яким і пронизані її твори.
… А ще ж на виставці — розкішні павичі з пишними конюшиновими хвостами, феєричні, як різдвяна казка. Котра пахне не снігом, а літом, сонцем і травою. А на хвостику в олениці причепилась зірочка, на котру можна загадувати бажання. Я загадала, звісно ж. І ви загадайте.
Тетяна МОІСЕЄВА, Світлана СКРЯБІНА (фото), «Урядовий кур’єр»
Ми в Google+