Парадокс, та нині жительки Луганщини їдуть народжувати саме в пологове відділення Біловодської лікарні, обминаючи новий адміністративний обласний центр — Севєродонецьк. І саме питання медичної логістики, що залежить передовсім від бажання пацієнта, можливо, допоможе сучасному лікувальному закладу вижити й уникнути перепрофілювання.
Близькість сірої зони на благо?
Генеральний директор комунального некомерційного підприємства «Біловодська багатопрофільна лікарня Біловодської селищної ради» Роман Чередниченко проводить своєрідну екскурсію. У палатах пологового відділення — телевізори, ліжка для партнера. Вероніка зі Станиці Луганської напередодні в Біловодську народила Марійку — другу дитину.
«Приїхала народжувати сюди, бо чула гарні відгуки саме про пологове відділення, — розповідає молода мати. — Щоправда, чоловік все одно хвилювався, чи не доведеться возити мені їжу. Виявилося, що і з цим тут усе гаразд: булочки смачненькі, супчики і каші».
Таких, як Вероніка, в пологовому відділенні Біловодської лікарні дедалі більшає — лише цього року тут народили вже 17 жінок з непідконтрольних районів області. Торік тут прийняли 401 пологи — жительки Луганщини вже дізналися про переваги цього медичного закладу.
Але ж п’ять років тому, коли пологове відділення вперше відвідали представники фракції зелених німецького Бундестагу, шоковані іноземці створили навіть спеціальний сайт та благодійний фонд допомоги українській лікарні.
«Тоді стали приїжджати із-за кордону, щоб подивитися, як живуть люди біля лінії розмежування, у сірій зоні. Так виникла наша дружба з Марілуїзою Бек, лідеркою фракції зелених Бундестагу, та її чоловіком, директором фонду Бьолля. У нас саме була складна ситуація, всі проблеми ми розв’язували як могли. У старенький кювез поклали двох недоношених діток від різних батьків, немовлята лежали ніжками в різні боки. Везти їх не було на чому і не було куди», — згадує Роман Чередниченко.
Волонтери в Німеччині зібрали майже 20 тисяч євро. Біловодцям купили й чеське акушерське спеціальне ліжко-трансформер для породіль, і новозеландське обладнання для підтримки дихання новонароджених у перші хвилини життя. В області ніде більше немає такого.
Гордість головного лікаря зрозуміла: він за першою спеціальністю акушер-гінеколог. Але вражають й інші об’єкти лікарні: тут раніше, ніж в обласному онкодиспансері, з’явився мамограф. Рентгенодіагностика на найвищому рівні.
«Тривалий час у нас не було адекватної апаратури, і пацієнти змушені були їздити до Марківки та Мілового, — згадує головний лікар. — Але у 2016—2017 роках ми реалізували одразу два проєкти. У межах допомоги уряду Японії отримали безкоштовно сучасний рентгенодіагностичний апарат, а другий апарат закупили в межах спеціальної обласної програми».
У кабінеті офтальмолога — безконтактний тонометр для вимірювання очного тиску, офтальмологічне обладнання для підбору контактних лінз та інше.
Біля кабінету — Лідія Поштова із села Деркул. Її син привіз, щоб обстежили лікарі.
«Як змінилася поліклініка! Дуже подобається, ремонт зроблено прекрасний», — щиро радіє Лідія Семенівна.
Та найбільше її вразила електронна черга. Голов-лікар задоволений цим нововведенням, яке біловодська лікарня реалізувала першою в області. Каже, що електронна реєстрація — це справедливо. Для лікарні вторинного рівня таке нововведення випереджає час, на відміну від сімейних амбулаторій, де його вже мають упроваджувати в межах реформи. Але реформа вторинної ланки вже не за горами — має розпочатися у 2020 році.
Турботу взяла на себе громада
Тепер лікарні фінансують коштом медичної субвенції з розрахунку на кількість населення, прописаного на певній території. Але з січня 2020 року медичну субвенцію у тому форматі, в якому вона надходить до лікувальних закладів, уже не передбачено. Змінюється сам формат фінансування лікувальних установ.
Як у біловодців нині?
«Фінансування приблизно 50 на 50. Була медсубвенція на 2019 рік, і 50% коштів ми отримали від місцевої влади, — пояснює головний лікар і депутат сільської ради Роман Чередниченко. — З 2017 року в нас сформувалася об’єднана територіальна громада. До того ж громада саме в межах району, що перший і поки що єдиний випадок в області. Це дало змогу отримати певні ресурси на розвиток громади, і ці кошти вкладено й у медичне обладнання. Хоч в області не знаю інших прикладів, коли громада повністю взяла на власне фінансування цілу лікарню. Тож це теж особливість нашої ситуації».
Протягом 2016—2018 років на Біловодщині інвестовано в медичну галузь позабюджетних коштів майже 33 мільйони гривень. У цю суму входять і кошти проєктів, зокрема ДФРР та ПРООН, які підготували самі медики. А на 2019-й інвестиції заплановано на рівні 35 мільйонів гривень. Щоправда, за словами Романа Чередниченка, більша частина — на побудову амбулаторії сімейного типу для первинного рівня медицини.
Таке фінансування дало змогу технічно озброїти медичний заклад. Але питання оплати праці медиків воно розв’язати не може. Тож й у біловодців нині є проблема, добре відома всім: брак кадрів.
«Ми їздимо щороку на ярмарки вакансій до медичних вишів Харкова та Рубіжного. Студенти уважно дивляться на нас, але предметно роботою мало хто цікавиться», — каже Роман Чередниченко. Він зізнається, що знайомий декан пояснив, мовляв, молодь нині за 100 км від Харкова не хоче їхати на роботу, не те що в прифронтову зону.
То що ж робити Біловодську?
«Розраховуємо на тих, хто родом із наших місць. Таким чином у 2016—2018 роках залучено на роботу шестеро фахівців. До речі, половина з Луганська. Там люди втомилися чекати «великих перспектив», тож потихеньку виманюємо їх до себе на роботу», — розкриває секрет головний лікар.
А що можуть тут запропонувати фахівцям?
«Повний соціальний пакет. Робимо ремонт у трикімнатній квартирі — поселимо хірурга, який у серпні закінчує інтернатуру і виходить до нас на роботу. Громада запланувала цього року надати мільйон гривень на купівлю трьох однокімнатних квартир для медиків, — розповідає Роман Чередниченко. — Ми готові придбати квартиру кожному, хто приїде до нас працювати».
А зарплата?
«Це окрема тема. Щиро скажу, сьогодні ранок почався з того, що прийшла старша медсестра великого відділення в сльозах із заявою про звільнення. Мовляв, не може вижити на 4 тисячі зарплати. Готова податися на заробітки», — зізнається головний лікар.
Саме тому біловодська лікарня в числі перших в області змінила структуру і стала комунальним некомерційним підприємством. Адже теоретично підприємство в такій формі може реалізовувати вже інший формат оплати праці.
«Щоправда, як саме це зробити і які будуть джерела фінансування, поки що не зовсім зрозуміло. Але ми сподіваємося, що таки сформуємо документ, який дасть змогу вийти з рамок штатного розпису і тарифної сітки. Тоді зможемо людям платити гідну зарплату», — каже Роман Чередниченко.
Одне слово, попросив головний лікар медсестру почекати.
Готуються до стрибка
На другому етапі медичної реформи гроші буде акумульовано в Національній службі здоров’я України, і НСЗУ почне фінансувати медичні заклади за фактом надання медичної допомоги.
«Але щоб такий факт був, пацієнт має звернутися саме до нас, і в нас має бути щось у руках та в голові, аби ми цю допомогу кваліфіковано надали, — розмірковує головний лікар. — Лікарні, які не зможуть вижити в цій конкурентній боротьбі, просто залишаться без фінансування. Розуміємо ситуацію, тому протягом останніх років вкладали й вкладаємо в медичну галузь, щоб наша лікарня вижила в майбутньому».
Реформа вторинного рівня ще не відбулася, хоч область уже теоретично поділено на госпітальні округи. Біловодськ у плановий список центрів майбутніх госпітальних округів не потрапив. Але пацієнти, які тут уже отримували допомогу, вважають за краще звертатися саме до цього медичного закладу. Тож, як каже Роман Чередниченко, на його думку, біловодська лікарня все-таки може стати лікарнею інтенсивного лікування.
«У суперечність вступили дві умови. З одного боку, держава каже, що лікарня інтенсивного лікування повинна обслуговувати не менш ніж 120 тисяч населення. З другого — доступність медичної допомоги має обмежуватися 60-кілометровим радіусом, — пояснює головний лікар. — Якщо людину в екстреній ситуації не довезуть протягом години до лікарні, то в багатьох ситуаціях її не можна буде врятувати». Тож ці сценарії суперечать один одному.
«З одного боку — відстані, з другого — щільність населення не дають нам змоги створити лікарню. Однак ми повинні керуватися інтересами пацієнта!» — вважає Роман Чередниченко.
У біловодській лікарні сподіваються, що медичній бюрократії за цих умов протистоятиме те, що утворився певний ареал, склад пацієнтів, який отримує допомогу саме у них.
А щоб мати незаперечні аргументи, колектив зв’язався з робочою групою ОБСЄ, яка вивчає область і зайшла сюди саме для методологічної допомоги, зокрема може посприяти правильній організації надання медичної допомоги населенню. Біловодці запропонували порахувати, скільки на Луганщині має бути в кожному окрузі лікарень, яких саме і якою має бути доступність, ресурси й можливості медичних закладів.
Тобто стратегія трудового колективу біловодської лікарні така: сьогодні працювати на перспективу, щоб потім перспектива працювала на них.
«Це звучить красиво, але йдеться про те, щоб просто вижити. Коли говорять про медичну реформу, ніхто не знає, що далі. Поки що це перешкода незрозумілої висоти. Користуючись алегорією, скажу, що нам нині треба розігнатися, наскільки можна, щоб, коли треба буде стрибнути, зробити такий стрибок і опинитися на твердому ґрунті», — каже Роман Чередниченко.
Попереду непрості часи. Тим більше в умовах роботи у прифронтовій зоні.
«У нашій області головна проблема — це війна, наявність лінії розмежування. Люди там і люди тут. Коли громадяни звідти приїжджають у біловодську громаду, часто приходять до лікарні. І перше, що вони роблять, порівнюють, як там і як тут, в Україні, — підкреслює Роман Чередниченко. — Я завжди говорив: якщо нам потрібні ті люди, то ми тут маємо показувати картинку, яка працюватиме на нашу користь. Радий, що наша влада розуміє це так само, як і колектив лікарні. Ми розглядаємо нашу медицину як обличчя медичної галузі на сході України. Приїжджаючи звідти, дивлячись на нас, людина робить висновок і вибір на користь України. Може, це й звучить голосно, але це так і є».
Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+