Перебіг останніх подій зокрема навколо будівництва газопроводу «Північний потік-2» показує: Кремлю все це поки що вдається. Країни-важковаговики Німеччина і Франція, відверто ігноруючи позицію більшості країн-членів ЄС, лобіюють реалізацію цього проекту, переконуючи партнерів, що він суто економічний, не має жодного стосунку до геополітичної стратегії Берліна і Москви. Тим часом у ніч на 13 лютого представники Європарламенту, Ради ЄС та Єврокомісії погодили проект поправок до газової директиви, які стосуються і «Північного потоку-2». Їх мета, йдеться в повідомленні Єврокомісії, — вдосконалення чинної газової директиви і забезпечення того, щоб принципи енергетичного законодавства ЄС (доступ третіх сторін, регулювання тарифів, розділення власності та прозорість) застосовувати до всіх газопроводів, зокрема тих, що походять із третіх країн.

І все було б добре для України в цих рішеннях, якби дипломати не внесли в цей документ німецько-французьку поправку, яка обмежує застосування газової директиви ЄС до газопроводів на морях, зокрема до російського скандального проекту. Чи залишиться в остаточному варіанті тексту ця поправка країн — лідерів ЄС, стане, певне, відомо ще до травня — проведення виборів нового складу Європарламенту. Нинішній склад ЄП категорично проти «Північного потоку-2». Велику справу робить Румунія, яка з 1 січня головує в Раді ЄС. Вона, активно підтримуючи ініціативи Польщі, прагне пришвидшити зміни до законодавства, які б ускладнили будівництво «ПП-2». За неофіційними даними, Бухарест у цьому питанні підтримують 13 країн Євросоюзу.

«Ексклюзивний інтерес Німеччини»

Ухвалення змін саме по собі не знімає безпекових ризиків «Північного потоку-2». Від росіян уже лунають погрози «добудуємо цей газопровід і розберемося з Україною». У цьому контексті чітку позицію нашого МЗС висловила Олена Зеркаль, заступник міністра: «Є ризики, що поширення вимог ЄС на «Північний потік-2» зробить поведінку РФ ще агресивнішою. Це потребує посилення тиску на Росію включно з можливими санкціями».

Тим часом позиція Німеччини щодо цього проекту та відносин із Кремлем не залишає сумнівів: Берлін робитиме все, щоб «Північний потік-2» було збудовано. Це дала зрозуміти Ангела Меркель 16 лютого у виступі на Мюнхенській конференції з безпеки.

«Розумно імпортувати скраплений газ зі США за розумними цінами, але ми не збираємося вилучати Росію з нашого поля зору. Гео­стратегічно Європа не має права розривати відносини з Росією, — заявила пані Меркель, повідомляє Інтерфакс-Україна. — З огляду на те що ми відмовилися від атомної енергії, нам потрібно дедалі більше газу. З одного боку, я підтримую пана Порошенка (у війні з РФ — Авт.), з іншого — питання, пов’язані з «Північним потоком-2», також для мене залишаються дуже важливими».

Цей проект, за словами Андрія Коболєва, голови правління НАК «Нафтогаз України», — «ексклюзивний інтерес Німеччини».

І Німеччина після внесення за підтримки Франції її поправки (як виняток) до газової директиви ЄС отримала важелі, які дають змогу «Газпрому» і його західним партнерам реалізувати цей антиукраїнський проект. Про що, до речі, чітко заявив Річард Гренелл, посол США у ФРН: «Його розробили лише з однієї причини: створити альтернативний маршрут транспортування російського газу в Європу, який не проходить через Україну. Путін чітко заявив, що хоче припинити транзит російського газу Україною. Два проекти дадуть йому змогу зробити це: «Північний потік-2» і «Турецький потік-2». Вони роблять транзит російського газу через Україну фактично зайвим».

А пані Меркель у Мюнхені вкотре запевняла, що введення в експлуатацію газопроводу «Північний потік-2» не перерве транзиту російського газу через Україну. Звідки така впевненість?

Більшість аналітиків схильні до того, що за цим російсько-німецьким проектом вбачається прагнення стримати зростання впливу США в Європі, а бажане щодо транзиту видається за реальне майбутнє. Ціну гарантій та запевнень країни-агресора ми знаємо. І нікого із країн-важковаговиків, що лобіюють цей проект, захищаючи насамперед свої національні економічні та геополітичні інтереси, не цікавить сценарій можливого для України в подальшому перебігу подій. На нього звернув увагу лідерів Європи ще влітку 2017-го Андрій Парубій, Голова Верховної Ради: «Проект «Північний потік-2» для України воєнно небезпечний: Росія більше не утримуватиметься від широкомасштабного вторгнення в Україну, якщо на нашій території не буде газотранспортної системи, якою вона постачає газ на західноєвропейський ринок».

Жорсткіший у прогнозах міністр закордонних справ Польщі Яцек Чапутовіч. «Газопровід руйнує наслідки санкцій. «Північний потік-2» вбиває Україну. Коли транзит російського газу територією України буде припинено, — наголосив пан Яцек в інтерв’ю німецькому виданню Handelsblatt, — ця країна втратить не тільки серйозні прибутки, а передусім гарантію захисту перед черговою російською агресією».

Та Берлін непохитно дотримується своєї стратегії, створивши завдяки німецько-французьким поправкам у газові директиви ЄС максимально комфортний режим для співпраці з росіянами у добудові та запуску «Північного потоку-2». Глава МЗС ФРН Гайко Маас недавно безапеляційно заявив, що спорудження цього газопроводу вже ніщо не зупинить, навіть санкції США.

Показова на такі заяви відповідь, яку посли США в ЄС, Данії та Німеччині дали у статті, опублікованій DW. «Дехто проштовхує корисливу розповідь, що вже пізно зупинити «Північний потік-2». Це неправда. Трубопровід далекий від завершення і ще далі від експлуатації. Європа все ще має час усе врегулювати й зупинити трубопровід. Завершення «Північного потоку-2» та імпорт більшої кількості російського газу в Європу сприяли б фінансуванню ще більшої російської агресії на всьому континенті... Будь-які втрати, пов’язані із зупинкою проекту, буде погашено за рахунок енергетичної безпеки на всьому континенті».

Чи зупинять США «Північний потік-2»?

Події останніх місяців підтверджують серйозність намірів Сполучених Штатів Америки заблокувати спорудження цього газопроводу. Згадаймо для початку виступ Дональда Трампа із трибуни ООН, коли він жорстко розкритикував Німеччину в контексті цього газопроводу. Або рішучі дії Конгресу ще в серпні 2017 року, коли він більшістю голосів ухвалив закон про санкції CAATSA. Фактично відтоді компанії, що реалізують проект «Північний потік-2», опинилися під загрозою комерційних штрафів. Тим паче, що 11 грудня 2018-го в Конгресі США було ухвалено спеціальну резолюцію проти завершення цього проекту.

А через день, 12 грудня, Європейський парламент ухвалив свою резолюцію, яка теж критикує «Північний потік-2». Листи Річарда Гренелла, надіслані на початку року до деяких західних компаній, стали черговим жорсткішим попередженням офіційного Вашингтона про ризики санкцій до них у зв’язку з їх участю у реалізації цього німецько-російського проекту. Він, на переконання дипломата, «безцеремонна спроба уряду РФ задушити європейських союзників і партнерів у питаннях енергопостачання».

Тими самими днями, коли «листи щастя» пана Гренелла не залишили нікого з політиків у Берліні байдужим, Палата представників Конгресу США закликала Дональда Трампа ввести конкретні економічні санкції проти учасників проекту «Північний потік-2». Тоді з’явилися повідомлення, що вже навесні цього року розглядатимуть новий закон США щодо санкцій проти учасників його спорудження та фінансування. Більшість аналітиків уже заявляють, що боротьба за зупинення цього другого російського «потоку» виходить на завершальну стадію.

Підтвердженням реалістичності таких оцінок став виступ на нещодавній безпековій конференції в Мюнхені віце-президента США Майкла Пенса. Він заявив: «Ми займаємо жорстку позицію щодо газопроводу «Північний потік-2» і рекомендуємо іншим партнерам діяти саме так».

Щодо послідовності дій наших американських друзів у цьому питанні, то вони очевидні: днями Сенат запропонував новий законопроект DASKA. Він, на думку експертів, жорсткіший. Там ідеться про енергетичні проекти.

Німеччина, якій вдалося разом із Францією проштовхнути свою «компромісну» поправку до газової директиви ЄС, і далі займає в цьому питанні непохитну позицію, запевняючи інші країни європейської спільноти про «економічну доцільність» цього проекту. «За цих умов фактично єдиною надією, — вважає Сергій Корсунський, Надзвичайний і Повноважний посол, директор Дипломатичної академії при МЗС України, — залишається загроза з боку США запровадження санкцій».

Вони, безумовно, посилять, якщо їх введуть, напруження у відносинах Берліна і Вашингтона. Адже цьому дуже активно і не без успіху сприяють проросійське лобі у європейських ЗМІ, російські політологічні центри і пропагандистські кампанії на Заході. Вони, за словами пана Корсунського (їх наводить «Європейська правда») активно працюють «над поверненням до режиму business as usual («бізнес як звичайно». — Авт.), дискредитуючи українську владу і використовуючи всі доступні гібридні технології, щоб довести неспроможність Києва виконати взяті на себе зобов’язання». Ідеться передусім про українську ГТС. Вона останніми місяцями стає головним об’єктом маніпуляцій та відвертої брехні «Газпрому» і кремлівських ЗМІ, які вже заявляють «про кінець «української транзитної монополії».

Маємо діяти на випередження

Якщо, попри можливі санкції США, «Північний потік-2» росіяни таки добудують (припускають такий сценарій), чи буде наша газотранспортна система заповнена паливом із Сибірських родовищ? Тобто за умови поширення чинності Третього енергопакета на російський «Північний потік-2», що може стати реальністю після всіх недавніх доповнень та поправок до газових директив ЄС. Вони гіпотетично нібито обмежу­ватимуть згодом на 50% «Газпром» у власному незалежному використанні проектних потужностей «Північного потоку-2». На практиці це має бути, умовно кажучи, так: у разі добудови цього газопроводу Росію нібито зобов’язуватимуть і далі завантажувати нашу ГТС, зокрема перенаправляючи 27,5 млрд кубометрів газу для транспортування в Європу не «Північним потоком-2», а через українську газотранспортну систему. Маючи потужність в 60 млрд кубометрів, її нині використовують, за різними даними, на 40—50% можливостей.

Ці цифри вкотре підтверджують висновки, які ми наводили вище: російський газопровід «Північний потік-2» — суто політичний антиукраїнський проект. У ньому не було нагальної потреби, бо дефіциту транзитних потужностей для забезпечення паливом країн Євросоюзу не було і немає ні у НАК «Нафтогаз України», ні у російського «Газ­прому». Давня мрія Кремля одна: поставити хрест на Україні як незалежній транзитній державі та монопольно сконцентрувати у своїх руках більшість газотранспортних мереж Європи. Адже РФ нині вже на 40% забезпечує цей регіон своїм паливом. Тож, певне, до 12 грудня 2018 року, дати ухвалення Європарламентом резолюції проти будівництва «Північного потоку-2», Росія тішила себе тим, що після кінця 2019-го, запланованого завершення його спорудження, вона буде за крок до такої мети.

Тому не дивно, чому нині «Газпром» займає вичікувальну позицію, затягує переговорний процес із «Нафтогазом» щодо поновлення контракту на транзит з 1 січня 2020-го. Чинність нинішнього контракту завершується наприкінці цього року. Мотивація такої поведінки росіян стала зрозумілішою після інтерв’ю РІА «Новини» заступника міністра закордонних справ РФ Олександра Панкіна. За його словами, якщо проекту «Північний потік-2» «чинитимуть перешкоди», щоб «змусити Росію качати газ через Україну на інших умовах, з їхніми тарифами, з невизначеністю в юридичних речах, напевно, цей номер не пройде».

Наступний раунд переговорів щодо транзиту перенесено на травень. Росія очікує на підсумки президентських виборів. Панкін висловлює припущення, що до наступних переговорів після президентських виборів позиція української сторони може змінитися, може відбутися «певний інституційний, юридичний розвиток процесів» в Україні.

Хоч би як розвивалися події після президентських виборів, українська сторона на «транзитних переговорах» має, за словами Володимира Омельченка, директора енергетичних програм Центру Разумкова, «діяти на випередження і пропонувати умови для контракту бронювання газотранспортних потужностей мінімум на 60 млрд кубічних метрів. У ситуації, коли «Північний потік-2» ще не побудовано, діватися (Росії. — Авт.) буде нікуди. Якщо вона не укладе контракт на транзит наприкінці 2019 року, всі експортні контракти «Газпрому» буде зірвано. Нам треба стояти тільки на позиціях довгострокового контракту».

І для такої твердої безкомпромісної переговорної позиції щодо завантаження нашої ГТС на її повну потужність є всі юридичні важелі. По-перше, стаття 274 Угоди про асоціацію. Згідно з нею, Євросоюз повинен, розробляючи свої плани постачання газу в країни європейської спільноти, враховувати наявний і вільний газотранспортний потенціал України. А потужності нашої ГТС, як відомо, перевищують потужності «Північного потоку-2». По-друге, нашим дипломатам і переговорникам з «Нафтогазу» треба не забувати існування у Будапештському «Меморандумі про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї» пункту 3. А в ньому чітко сказано: «Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов’язання згідно з принципами Заключного акта НБСЄ утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і так отримати будь-які переваги».

Інша річ, що цей меморандум так і не запрацював, його не ратифікувала жодна із країн-гарантів. А щодо підпису під ним представника Росії, то ще знаменитий німецький канцлер Отто Бісмарк сказав: договори, укладені з Росією, не варті паперу, на якому їх написано. Тому схиляюся до висновку тих, хто вважає, що у нинішній надто складній і напруженій геополітичній ситуації, яку посилює невизначеність розвитку подій, пов’язаних з непевністю долі «Північного потоку-2», треба менше покладатися на ухвалені санкції (хоч вони й роблять для нас велику справу), а більше — на власні сили, створення в Україні найпривабливіших умов для інвестування та реалізації масштабних проектів у паливно-енергетичному секторі, досягненні давно обіцяної газової незалежності.

Саме це тепер, на переконання Михайла Гончара, стратегічно найважливіше. Президент Центру глобалістики «Стратегія ХХI», на моє переконання, один з найпрофесійніших і найглибших українських аналітиків з енергетичних питань та безпекових проблем, в інтерв’ю Укрінформу дає нашій владі слушну пораду: «Для нас принципово важливо, щоб доти, доки Росія зможе вивести на проектну потужність свої потоки, доти, як «Газпром» зможе відмовитися від транзиту газу через Україну, нам потрібно вийти на газову самодостатність, щоб не залежати ні від російських постачань, ні від примх маразматичної Старої Європи, що конає під путінським «енергетичним наркозом». Тому для нас газова самодостатність стратегічно важлива».

Ідеться передусім про посилення уваги всіх виконавчих структур до реалізації затвердженої ще у 2016 році амбітної програми газовидобування «20/20» — видобутку газу державною компанією «Укргазвидобування» у 2020 році на рівні 20 млрд кубічних метрів. Плюс ще 6—7 млрд кубів видобутку приватних газовидобувників. Тож ми в наступному році мали б 26—27 млрд куб. м «самодостатнього» газу внутрішнього видобутку.

Таких обсягів у 2020 році, певне, Україна ще не досягне. А статус країни — експортера газу, про який декларували років зо три тому, отримаємо (для цього маємо всі можливості!) не раніше як через три — п’ять років. Чому саме так? Це окрема тема.

Мілітаризація цивільних інфраструктур — чергове ноу-хау Кремля

На проблему, винесену в заголовок останнього розділу нашої розмови, нещодавно звернув увагу Президент України Петро Порошенко. Це було зроблено на Мюнхенській безпековій конференції в контексті виправдань Росії свого збройного нападу на українські кораблі та їх захоплення в Азовському морі. «Хочу нагадати, що атака на українські кораблі в Керченській протоці має дуже цікаве пояснення Росії: вона захищає Керченський міст. Уявіть російську атаку в Балтійському морі для захисту «Північного потоку-2» через кілька років. Треба значно ефективніше координувати наші дії», — підкреслив Петро Порошенко.

Цей кричущий факт використання Росією цивільної морської інфраструктури (у цьому разі — Керченського мосту) з воєнною метою, для посилення збройної агресії — лише елемент давно опрацьованої технології ведення на морі війни гібридного типу, мілітаризації РФ, зокрема газопроводів, що прокладають у Чорному і Балтійському морях. Цьому питанню часопис «Чорноморська безпека», видавець якого — Центр глобалістики «Стратегія XXI», присвячує в номері 2 (32) 2018 р. 22 сторінки детального і глибокого аналітичного дослідження. Його автори — Анатолій Бургомістренко, капітан 1 рангу, Сергій Гайдук, віце-адмірал, командувач ВМС України у 2014—2016 рр., Михайло Гончар, президент Центру глобалістики «Стратегія XXI», і Павло Лакійчук, керівник військових програм цього центру, капітан 1 рангу у відставці. У передмові журналу це дослідження названо ключовою темою номера. «Такі газопроводи, як «Північний потік», «Північний потік-2», «Турецький потік», — пише у зверненні до читачів Михайло Гончар, головний редактор «Чорноморської безпеки», — можуть стати протяжними зонами розташування технічних засобів ведення розвідки проти НАТО на Балтиці та в Чорному морі. Але не тільки розвідувальне обладнання може розміщуватись там, але й за певних умов, з урахуванням стрімкого розвитку роботизації та компактизації засобів ураження, траси газопроводів можуть стати місцем бойового чергування підводних ударних безпілотників. Про це на прикладі того, що робить Росія на захопленій в українського «Чорноморнафтогазу» видобувній інфраструктурі на Чорноморському шельфі, йдеться у дослідженні «Морська газова інфраструктура у російській протидії НАТО на східному фланзі: потенціал гібридного використання у Чорному та Балтійському морях». Це дослідження виконали експерти Центру глобалістики «Стратегія XXI» із залученням фахівців та ветеранів ВМС України.

Актуальність цього ґрунтовного матеріалу очевидна. «Коли цьогоріч (2018-го. — Авт.), — пишуть його автори в розділі «Балтика в зоні особливої уваги», — у США було акцентовано, що «Північний потік-2» Росія може використати для вирішення завдань, не пов’язаних із транспортуванням газу, зокрема ведення розвідки, це було зі скепсисом сприйнято у Європі. Однак американська впевненість, що РФ може використовувати цивільну інфраструктуру, в даному разі трасу газопроводів, для розміщення розві­дувального обладнання, має вагомі підстави. Для того, щоб переконатися в цьому, потрібно поглянути на те, що робить Росія на Чорному морі».

Автори дослідження наводять переконливі, доказові приклади, як захоплені російськими спецпризначенцями у березні 2014 року видобувні та бурові платформи української державної компанії «Чорноморнафтогаз» стали зручними майданчиками для опрацювання форм і способів ведення радіо- та радіотехнічної розвідки ЧФ РФ з використанням можливостей об’єктів цивільної морської інфраструктури в північно-західній частині Чорного моря. Наступним кроком стало розгортання комплексної системи моніторингу надводної та підводної обстановки з метою здійснення детекції надводних, підводних та низько літаючих повітряних цілей. Інформацію в режимі реального часу надають прикордонному управлінню ФСБ РФ у Криму, вона потрапляє в систему розвідки ЧФ південного військового округу Росії.

Що стосується таких дій Росії в Балтійському морі, то, за інформацією, яку наводять у дослідженні експерти Центру глобалістики «Стратегія XXI», сили і засоби розвідки БФ РФ сконцентровані на «оточеному НАТО європейському форпості Росії» в Калінінградській області. Це 1-й Червонопрапорний радіозагін особливого призначення (в/ч 81304), розташований в Зеленоградську, і 72-й окремий дивізіон розвідувальних кораблів (в/ч 15130), що базується в Балтійську. Автори дослідження називають їх перелік, зокрема кораблів, що можуть здійснювати постановку та зйомку в морі підводного обладнання спеціального призначення. Вся інформація від кораблів і берегових частин розвідки передається на 105-й командно-розвідувальний центр Балтійського флоту, розташований у Калінінграді на вулиці Кірова, 24. У трасі газопроводів, стверджують у дослідженні, можна замасковано розташувати бойові ударні засоби — підводні безпілотники. Російські ЗМІ вказують на «російську революцію на морі» — створення сімейства підводних безпілотників «Клавесин», «Галтель», «Чилим». Із 2017-го вони надходять на озброєння ВМФ РФ.

Щодо «Турецького потоку», то колектив дослідження припускає, що цю трасу газопроводу можна використовувати як майданчик для встановлення розвідувального обладнання і засобів контролю за рухом суден НАТО через Босфор та їх заходами в порти країни — члена НАТО Болгарії. А глибоководна зона моря поблизу континентального схилу біля турецького узбережжя може бути ідеальною для бойового чергування ударних безпілотників з метою перехоплення кораблів НАТО на вході в Чорне море після проходження ними Босфору в час «Ч» згідно з принципом «знищення ворога на далеких підступах».

Експерти Центру глобалістики «Стратегія XXI» і залучені фахівці та ветерани ВМС України дійшли висновку: і існуючий «Північний потік», й можливі нові «Північний потік-2» та «Турецький потік» будуть використані як платформи для підвищення розвідувальних спроможностей Росії на Балтиці та Чорномор’ї в контексті підготовки нею до війни на морі. Також логічно припустити, що напередодні часу «Ч» як в коридорах газопроводів, так і поблизу них можуть приховано розміщуватися і засоби ураження підводних і надводних цілей, зокрема бойові підводні ударні безпілотники.

У США добре усвідомлюють небезпечність таких варіантів використання Росією своїх «потоків» для вирішення завдань, не пов’язаних із транспортуванням газу. Можливо, їм вдасться згодом переконати в цьому і партнерів з Євросоюзу. Непогано було б, щоб і наші дипломати та представники інших відомств, які разом з американськими колегами переконують офіційний Берлін і Брюссель у недоцільності для енергетичної незалежності Європи будувати далі «Північний потік-2», ефективніше використовувати аналітичні дослідження українських експертів та фахівців з питань національної безпеки. Це було б не зайвим для посилення їхніх аргументів у переговорах.