Мабуть, не варто багато говорити про те, що значить для українця народна пісня. Це — невичерпне джерело нашої духовності, дбати про чистоту якого — священний обов’язок кожного. Адже аморальне суспільство, як відомо, гине.

Ця нісенітниця — не від народу

Але шлях розвитку нашої духовності заступив Мамона із золотим телям під пахвою, і народ, заворожений його блиском, переймається тільки прагненням до збагачення, причому в будь-який спосіб. А позаяк водночас служити Богові й Мамоні не можна, то глибоко моральна народна пісня стала чимось подібним до непотребу, прикритого мішурою нарочитої пошани. Її якщо відверто й не гонять з естради, теле- та радіоефіру, то й уваги не виявляють. Віджила, мовляв, своє, хай лежить у «золотому фонді». Тож логічно, що народними піснями нас нині не балують. А буває, якщо побалують, то…

Якось пощастило мені по радіо «Культура» почути один із народних шедеврів — «Розпрягайте, хлопці, коні». Співали гарно, і я одержував справжню насолоду, поки не дійшло до слів: «Знаю, знаю, дівчинонько, чим я тебе розгнівив»… Тут уже розгнівилася не тільки нещасна дівчинонька, а обурився і я, слухач. Виявляється, козак, який так старанно цілу ніч копав криницю у вишневому саду буцімто заради зустрічі біля неї з коханою дівчиною, насправді був баламутом-гульвісою, в чому, хизуючись цим, і зізнається:

Знаю, знаю, дівчинонько,
Чим я тебе розгнівив:
Що я вчора ізвечора
Кращу тебе полюбив…

Шановні співці! Що ви співаєте? Подумайте: де тут логіка чи хоча б здоровий глузд? Якщо вже «ізвечора» чи спозаранку козак полюбив кращу, то навіщо город городити чи, пак, криницю копати, а тоді ще, позичивши в Сірка очей, зрадженій дівчині дарувати «з руки перстень»? Адже «любов наша вже пропала». Чи не так? Та на подібне цинічне віроломство «дівчинонька» мала всі підстави не тільки відмовитися від персня, а й плюнути вслід «козаченьку».

Невже народ витворив би таку нісенітницю? Звісно, ні. Очевидно, хтось із виконавців із похмілля перекрутив слова, і пішла гуляти «любов» від співака до співака, як неприв’язана сучка по селу. Адже в оригіналі це звучить так:

Знаю, знаю, дівчинонько,
Чим я тебе розгнівив:
Що я вчора ізвечора
Із другою говорив.

Уловлюєте різницю? Тільки говорив. Отож, викопавши спеціально для дівчини криницю та подарувавши перстень із руки, козак хотів загладити провину перед коханою. А вона, бач, виявилася гордою: любиш мене, то з другою не ставай навіть до розмови!

Це приклад спаплюження народної пісні недоріками, людьми нетямовитими. А є і зумисне, цілеспрямоване втручання в зміст народних пісень пріснопам’ятної радянської цензури, які й донині ніхто не прибрав із тексту. Та я не збираюся оприлюднювати тут чорного реєстру таких покручів. Пошлюся лише на ще одну, не менш популярну народну перлину.

Як козаків завели в ліс

«Ой на горі та женці жнуть», яку мені вдалося почути чи не по першому радіоканалу у виконанні якогось фольклорного гурту. Я слухав, мимоволі підмугикуючи хористам, і раптом — як обухом по голові:

Гей, хто в лісі, озовися!
Та викрешим вогню
Та закурим люльку,
Не журися!

Тут у мене в душі щось обірвалося й догори дригом перевернулося. До чого тут ліс? Адже в моїй пам’яті міцно засів Луг. І пригадалася наша простора селянська хата, де любили збиратися родичі та сусіди для відзначення свят. Такі учти ніколи не обходилися без пісні. А позаяк наше село було колись козацьким сотенним містечком, то до козацьких пісень була  особлива любов. Тож коли співали «Ой у полі та женці жнуть», мене дуже спантеличувало незрозуміле: «Гей, хто в лузі, озовися!» «Навіщо, — думав я собі, — в лузі озиватися? Там і так усіх видно. Адже луг — це не ліс, де треба перегукуватися, щоб не розбрестися в різні боки. «Ліс чує, а поле бачить», — частенько повторював мій дідусь. А луг — це ж майже поле, тільки заросле травою. Чому ж козаки там гукають одне одного?» Таємниця залишилася для мене нерозгаданою.

І тільки коли я, навчаючись у Київському університеті, почав цікавитися історією українського козацтва, дізнався, що Січ була козацькою матір’ю, а Луг — батьком, мені трохи розвиднілося. У Великому Лузі (а це були величезні плавні на лівому березі Дніпра) нижче порогів гуртувалися козаки, збираючись у похід. Звісно, в такому Лузі потрібно було окликати й озиватися.

Тож, почувши, що козаки перегукувалися в лісі, а не в Лузі, я кинувся до двотомника «Українських народних пісень». І що ж? Там також виявився ліс! Хто ж і для чого завів наше славне військо запорізьке в ліс? Адже козаки — це лицарі степу, в лісі їм робити нічого.

Загадка тут є, але нескладна. Ліс з’явився, як казав колись Салтиков-Щедрін, «із цензурних соображеній». Якщо взяти до уваги, що двотомник готували до друку ще за життя «батька всіх народів», то з певністю можна сказати, що козаки були заведені в ліс зумисне. Великий Луг у радянських керманичів приємних емоцій не викликав. Його не тільки знищували фізично, заливаючи «морем», а й всіляко стирали пам’ять про нього. Сталіну і його поплічникам історичне минуле України було, як кістка в горлі, її за всяку ціну потрібно було дістати й глибоко закопати. І робилося це не без успіху. Далеко не кожний, хто в ті часи закінчував вищий навчальний заклад навіть гуманітарного профілю, знав про існування Великого Лугу.

А ніч стала без Господа

Тож вирішено було одним махом розправитися з минулим і майбутнім українців. Хай собі там безпам’ятні правнуки славних прадідів перегукуються в лісі та димом із люльки комарів відганяють. У радянські часи свавілля цензури було безмежним. Пригадаймо хоча б спаплюжене цензурою «Ніч яка місячна, зоряна, ясная» замість авторського «Ніч яка, Господи, зоряна, ясная». Можете не сумніватися: у згаданому двотомнику Господа також немає. Не визнавала його радянська влада, бо товариш Ленін підтвердив Марксові слова, що це опій для народу, то навіщо ж він йому здався?

Або ще більш промовистий приклад. 1949 року при підготовці постановки за п’єсою Івана Франка «Украдене щастя» в театрі його імені за вказівкою Лазаря Кагановича шинкар єврей Шльома перетворився в українця Янка. Проти такого свавілля запротестував молодий актор Олесь Бердник і… загримів на 10 років до «сталінських санаторіїв».

Подібних мін і бомб уповільненої дії в нашій культурній спадщині, зокрема й у піснях, немало. Їх потрібно відшукувати й знешкоджувати. І роль співаків у цьому зовсім не остання.