70 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА

ПОГЛЯД. В історії сучасної української музики немає рівного за славою і популярністю Володимирові Івасюку. Його безсмертна «Червона рута» покінчила з міцно вкоріненим у свідомість радянських громадян міфом, що російськомовні та англомовні пісні найкращі.

Виголошуючи заслужені дифірамби авторові десятків досі популярних творів, не варто забувати, що тодішні поважні українські композитори з високими званнями аж ніяк не з білою заздрістю поставилися до тріумфу «самодіяльного» таланту. Згадаймо, що у липні 1976 року студента й автора вже легендарних пісень Володимира Івасюка відрахували із Львівської консерваторії за пропуск занять. Митцеві, чиї твори на той час уже лунали від Варшави до Владивостока, відмовили у присудженні премії ім. Т. Шевченка і навіть у «комсомольсько-молодіжній» премії ім. М. Островського, лауреатом якої композитор став посмертно аж у 1988 році.

Володимир Івасюк у студентські роки

Ще шість років знадобилося на відновлення справедливості із премією ім. Т. Шевченка. Аналогічна ситуація з ніяк не «дорозслідуваною» справою про загибель Володимира Івасюка, у самогубство якого ніхто не вірив ні за радянських часів, ні нині. Гірко і боляче, коли за життя талант розпинають, а потім у демонстративному каятті посипають голови попелом.

850 РОКІВ РОЗОРЕННЯ КИЄВА АНДРІЄМ БОГОЛЮБСЬКИМ

Перший князь Московії

ТРАГЕДІЯ. Більшість росіян переконана, що засновник Москви — Юрій Долгорукий. Насправді літописи свідчать, що князь лише захопив у свої довгі руки власність боярина Кучки, який уже заснував місто. Красуню-дружину вбитого Юрій зробив своєю наложницею, а його доньку видав заміж за сина Андрія Боголюбського.

Останній, за версією російських науковців, ще у 1155 році «спас від смути» знамениту ікону Владімірскої Богоматері, яку князь насправді викрав із Вишгорода, де її називали Вишгородською. Так святиня Київської Русі опинилась у Володимирі-на-Клязьмі, який Андрій Боголюбський надумав зробити столицею нової могутньої держави.

Жодних об’єктивних підстав для перетворення далекого від торговельних шляхів болотистого краю на центр економічного й культурного життя не було і не могло бути. Тому князь, канонізований Московською церквою у XVIII сторіччі, вирішив знищити конкурента, зрівнявши із землею стародавній Київ. На відміну від батька Юрія Долгорукого, чия марна боротьба за київський престол спровокувала «смуту», від якої синок «урятував» викрадену ним святиню-ікону, Боголюбський уже чітко усвідомив, що стати князем у Києві йому не вдасться.

Однак про ці плани першого князя Московії, як назвав його історик Ключевський, ні сном ні духом не відали кияни. Отож коли навесні 1169 року місто обложили війська Боголюбського та його союзників, уже звиклі до періодичної зміни влади кияни наполягли на припиненні оборони заради порятунку столиці. Як пише про це Іпатіївський літопис, вирішили, що «нам їх не перемогти», а православний князь — не нехрист і не бузувір, щоб від нього оборонятися на смерть.

Розплатою за довірливість до «братів» став погром, якого в історії Києва ще не було: «Два дні грабували все місто, Поділ і Гору, й монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було помилування нікому нізвідки. Церкви горіли, християн убивали, жінок вели в полон. Взяли безліч багатства, церкви оголили, зірвали в них ікони, і ризи, і дзвони, взяли книги, усе винесли. Половці (союзники Боголюбського. — Авт.) запалили монастир Печерської святої Богородиці, але Бог уберіг його. І були в Києві стогін, і туга, і скорбота невтішна, і сльози безперестанні».

На картині художника Олександра Мельника «Діяння Андрія Боголюбського на Русі» — жорстка правда розорення Києва князем, якого Московська церква канонізувала

Згодом літописці написали, що навіть війська Батия не так жорстоко і несамовито нищили столицю Київської Русі, як «святий» Московської православної церкви Андрій Боголюбський, метою якого був не грабунок, а тотальне руйнування конкурента. На відміну від батька, завойовник Києва відмовився від князювання в ньому, передавши до того головний престол на просторах від Чорного до Балтійського моря молодшому братові Глібу Юрійовичу. Це мало стати демонстрацією того, що центр влади відтепер не у приниженому і розореному місті на берегах Дніпра, а у Володимирі-на-Клязьмі.

Густинський літопис коментує це з усією прямотою і відвертістю: «Отселі впаде княженіє Києвське, а Володимирське в Москві вознеся, оттолі бо Московські князі над Київські начаша владити».

Уся історія Московії ґрунтується не на власному розвитку, а на розоренні сусідніх держав і визиску загарбаних територій. Так повелося від знищення Боголюбським та Іваном Грозним багатства і впливу Києва й Новгорода і триває нині у зведеному до ролі сировинної провінції нафтогазоносному Західному Сибіру й на експропрійованих у чукчів і якутів «російських» землях із покладами золота й алмазів.

На портретах у помешканнях українців Шевченко зазвичай немолодий, бо уособлює батька нації, проти пророка якої вороги не шкодують найчорнішого дьогтю

205 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Дьогтем по Кобзарю

ПАРАЛЕЛІ. Гоголь і Шевченко були сучасниками, хоч, як вважають дослідники їхніх біографій, ніколи не зустрічалися. Перший завдяки славі «Тараса Бульби» надовго покинув Петербург і помандрував до сонячної Італії. Російський самодержець виплатив письменникові 20 тисяч рублів фактично за толерантність до доповнень про «царя православного» у другому виданні повісті, якого в початковому варіанті не згадували. Ці гроші зламали долю генія, відправивши його у добровільне вигнання.

Тим часом колишній кріпак і випускник Петербурзької академії мистецтв Шевченко не із власної волі помандрував у місця віддалені, але менш комфортні, ніж Італія. Як бачимо, цілеспрямованою селекцією красного письменництва на українській ниві стали опікуватися задовго до радянських часів, стимулюючи одних званнями і преміями й нещадно виполюючи невгодних «рускому міру».

Тож цікаво порівняти ставлення Гоголя і Шевченка один до одного, що нібито було кардинально відмінним. Наприклад, Кобзар у листі до Варвари Рєпніної захоплено писав, що «перед Гоголем слід благоговіти як перед особою, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей».

Широкої відомості набув і відгук Гоголя про твори Шевченка, в яких «дьогтю багато і, навіть додам, дьогтю більше, ніж самої поезії». Ось лише, на відміну від написаних власноруч Кобзарем захоплених слів про автора «Вечорів на хуторі біля Диканьки», «Миргорода» і «Ревізора», розтиражований «дьогтьовий» вислів ґрунтується виключно на мемуарах письменника Григорія Данилевського. Їх надруковано аж 1886-го — через чверть століття після смерті Шевченка і 35 років після описуваних подій.

На той час 57-річний автор спогадів працював редактором газети «Правительственный вестник» і дослужився до чину таємного радника (відповідає званню генерал-лейтенанта в армії) і членства в раді головного управління у справах друку Російської імперії. За ним уже закріпилася слава автора «чуток, обмовок і анахронізмів. Розповідям Данилевського може вірити лише той, хто хоче», як написав у 1856 році Микола Чернишевський.

Чітко це усвідомлюючи, мемуарист у розповіді про оцінку Гоголем творчості Шевченка послався на начебто свідка цієї розмови професора Осипа Бодянського, який помер у 1877 році, не залишивши жодних свідчень про згадувану Данилевським розмову. До речі, вона нібито відбулась у помешканні Гоголя, хоч насправді, як стверджує сам автор у листі до сина, він там ніколи не бував, а зустрічався з письменником під час його гостин «в Аксакових і Бодянського».

Крім того, дігтярна тема була би малоприємна авторові «Ревізора» і «Мертвих душ», якого критики-шовіністи звинувачували у пристрасті до зображення «бруду», «низькості», «копанні у смітті» та наявності «дьогтю» в його творах про побут Російської імперії. Доречно згадати, що Данилевський 1861 року на сторінках газети «Северная пчела» засвідчив: «Безсмертний Гоголь був зачарований поетичними піснями «Кобзаря» і «Гайдамаків» Шевченка».

У цих дифірамбах жодної згадки про «дьоготь», який нині став притчею во язицех усіх сучасних очорнителів нашого пророка. До них долучився навіть Володимир Путін. Він полюбляє під час уже традиційних щорічних спілкувань із росіянами згадати творчість Тараса, яка нібито малохудожня і занадто високо оцінена на догоду «братському українському народу».

Кожна з таких заяв лише доводить непересічність таланту Кобзаря і люту ненависть до нього поколінь тих, хто прагне довести, що «нікакой України нє било і нєт». Стосовно методів, до яких удаються «дьогтярі» у прагненні оббрехати українського пророка, то показовий приклад нашого доморощеного Бузини.

У книжці «Упир Тарас Шевченко» він наводить цитату з листа Кобзаря до багатія, мецената, власника маєтку Качанівки Григорія Тарновського: «Я чув, що у вас є молоденькі дівчата». Вона нібито засвідчує розпусність поета, який із задоволенням користувався послугами підневільних кріпачок з поміщицьких гаремів.

Насправді йдеться про доньок Тарновського, а лист не про розпусту, а про моральність, чужу оббріхувачам Шевченка: «Я чув, що у вас є молоденькі дівчата. Не давайте їм і не показуйте мої «Гайдамаки», бо там є багато такого… Нехай трошки підождуть, я їм пришлю «Черницю Мар’яну».

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
Урядовий кур’єр»)
(ілюстрації надані автором)