Сергій КОСЯК: «Навіть під сильними обстрілами люди вірили, що їм обов’язково допоможуть»

Озброєні до зубів російські «відпускники» та карні елементи так безцеремонно й агресивно вторглися в Україну ще й тому, що їхні кремлівські ляльководи дуже точно спрогнозували вичікувальну позицію Європи, що подекуди нагадує сумнозвісну хату скраю. Але тим часом в Україні та безпосередньо на Донбасі справді відкрився своєрідний другий фронт, який став абсолютною несподіванкою для російських зайд. Це потужний волонтерський рух, що часто стає майже єдиною надією на порятунок людей від «захисників» із їхніми «гумконвоями». Мій співрозмовник — донеччанин, пастор протестантської церкви «Асамблея Божа» Сергій КОСЯК — саме один із таких активістів.

— Сергію, перш ніж ви почали вивозити земляків із небезпечних зон, вам самому довелося залишити обжите місце.

— Справді, я ще торік улітку змушений був виїхати з Донецька, прихопивши тільки ноутбук і документи. Довелося вивезти звідти і родину аж до Німеччини, де проживають батьки дружини. Синові 10 місяців, він уже навчився ходити, але я його бачу здебільшого тільки по скайпу…

— Зате із заручниками бойових дій доводиться спілкуватися часто і наживо. Але чому потерпілі не завжди дякують волонтерам, які, ризикуючи життям, навідуються до них?

— Дуже складно було у Дебальцевому. До одного з бомбосховищ довелося повертатися кілька разів, бо першого разу мене звідти взагалі вигнали! Люди були роздратовані й сердиті і вже не вірили, що комусь потрібні. Вони злі на всіх: на «ДНР», на Україну… А мене сприймали представником отих усіх, яких вони лаяли. Запропонував їм виїхати і пожити в кращих умовах, але вони навідріз відмовилися. Тоді наступного дня привіз продукти й медикаменти: антибіотики та препарати для зашивання ран. Бо, виявляється, вони вже самотужки навчилися «латати» рани… звичайними голкою і ниткою. Недовіри поменшало, коли почав розповідати, що гроші на ліки чи харчі для них збирали жителі з усієї України.

До речі, допомога надходить звідусіль, серед надісланих коштів є й дитячі. Недавно написала одна жінка: її 12-річний син довго збирав гроші на планшет, а потім віддав ці 5 тисяч гривень мамі, щоб вона перевела їх на наш рахунок. Каже: «Навіщо мені ця забавка, якщо там зараз діти страждають?» Всі свої заощадження — 300 доларів — надіслав і підліток із США.

— А від чого найчастіше залежить те, що краяни по-різному реагують на важкі випробування?

— Після всього пережитого (обстріли, руйнування житла, загибель рідних і близьких) практично всі перебувають у важкому психологічному стані. А ще дуже багато залежить від оточення, в якому довго перебували люди. Тож в одних підвалах жителі Дебальцевого зустрічали негативом і агресією, а в других реагували адекватно і позитивно. Бо кожен підвал — своя спільнота, де є власні атмосфера, субкультура й ідеологи. Якщо ж попадеться позитивний лідер, настрій у підземеллі зовсім інший. Приміром, так було у Пісках, де найпершими на допомогу місцевим жителям прийшли наші волонтери і заряджали їх оптимізмом. Навіть під сильними обстрілами люди вірили, що їм обов’язково допоможуть.

— Які найчастіше причини називають заручники небезпечних зон, відмовляючись виїжджати звідти?

— Нерідко у них просто немає надії на те, що їм допомагатимуть на тій території, куди виїдуть. Але бувають інші причини. Якось із Дебальцевого вивозив десятеро людей, яких дивом втиснули в автомобіль. Серед них були три бабусі за 80 років і дві з них не могли самостійно ходити. Так-от, із Дебальцевого їх проводжала близька родичка, яку я вмовляв також їхати, щоб хтось міг доглядати за старими. Вона відмовилася і пояснювала це тим, що в неї тут ще залишилися дві корови…

— А чим керуються батьки, перетворюючи своїх дітей на заручників ситуації?

— Потерпілі діти — це окрема тема і для мене особисто найбільший біль. Вважаю, ті батьки, які прирекли своїх дітей на такі важкі випробування, здійснили злочин, за який у майбутньому їм доведеться відповідати. Нерідко пропонував таким горе-батькам відпустити дітей, яких можна вивезти звідси, і вони тимчасово проживали б на іншій території України чи за кордоном у нормальних умовах і головне — у безпеці! Хіба сирий темний підвал, напівголодне існування і постійні обстріли — це турбота?.. Все це дуже важко бачити, але законних механізмів забрати дітей катма.

— Сергію, а що скажете про нинішню систему перепусток у прифронтовій зоні?

— Те саме, що й усі, хто з нею стикався на практиці, — це безумство! Набачився такого, що маю намір залучати юриста і подавати до суду на РНБО стосовно запровадження цієї системи. Бо тут порушення Конституції України, яка гарантує громадянам право вільного пересування. Та й підстав для пропускної системи, на мою думку, немає. АТО? Але чому внаслідок пошуків сепаратистів, шпигунів і диверсантів найбільше потерпають пересічні громадяни? Потрібен інший підхід — сучасне обладнання, кваліфіковані кадри, які справді взяли б ситуацію під контроль, а не створювали нові штучні труднощі для людей. Словом, це не ті обставини, коли жителі краю побачили: держава про них турбується.

— На жаль, оті штучні перепони на лінії розмежування — це майже квіточки порівняно з тим, із чим стикаються волонтери у зоні бойових дій.

— Від ризику потрапити під обстріли ніхто не застрахований. Так, одного разу, коли їхав до Дебальцевого, мене буквально зносило з дороги. Нарахував сім вибухів неподалік, від яких автомобіль кидало в бік. А у Пісках потрапив під обстріл. Там чітко взяли на приціл автомобіль: мабуть, коригувальник сидів десь неподалік. Один із вибухів стався метрів за 30: піднявся високий стовп вогню, довкола розлетілася черепиця, а потім почали чітко лягати міни: бах, бах!.. Тоді встиг пригадати пораду: якщо по тобі стріляють, треба змінити кут огляду — звернути і десь заховатися, щоб коригувальник втратив тебе з поля зору. Миттєво притиснув автомобіль біля бетонного паркану, і далі стріляли вже безладно, бо мене не бачили. Нам тоді пощастило, а ось один із наших волонтерів у тих же Пісках загинув.

— Ще одна болюча тема: до рідного Донецька не було намірів навідатися?

— Туди в’їзд небажаний. Певний час я був у неблагонадійних списках, потім перекочував до розстрільних. Хоча не думаю, що, як і раніше, на блокпостах досі є моє прізвище, але у самому місті можуть елементарно здати сусіди чи знайомі. І якщо мене схоплять, для моїх опонентів і недругів це буде гарний подарунок.

Павло КУЩ, 
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Сергій КОСЯК. Народився 22 жовтня 1975 року в місті Макіївка Донецької області. Закінчив Донецький політехнічний коледж та гірничо-геологічний факультет Донецького державного технічного університету. Працював машиністом бурового станка, геологом та головним геологом на шахтах Донеччини. У 2005—2010 роках навчався в Українській біблейській семінарії, магістр богослов’я. З 2009 року – пастор церкви християн віри євангельської «Асамблея Божа». Громадський активіст, один з організаторів і лідерів нинішнього волонтерського руху на Донбасі.