Свідчення, документи, архівні дані, жахливі фото — чи не вичерпні докази Голодомору в Україні 32–33 років минулого століття? Якщо їх не достатньо скептикам, варто звернутися до народної творчості. Фольклор є виразником народної самосвідомості і відтворює влучним українським словом мрії й сподівання народу, його біль і переживання. Адже відомо, що усна народна творчість становить поетичну біографію народу, історію його трудового життя, боротьби за волю і незалежність. Творчість віддзеркалює саму душу народу. Тож і тема Голодомору знайшла відображення в українському фольклорі. 

Народна творчість про Голодомор 1932–1933 років одна з найменш досліджених. Чи не єдиним дослідником мудрості часів колективізації та Голодомору був Ігор Васильович Бугаєвич, після смерті якого видавництво «Український письменник» випустило у 1993 році фольклорну збірку «Дожилася Україна…». В ній автор зібрав і прокоментував український фольклор періоду Голодомору. І цей унікальний матеріал — одне з найправдивіших свідчень голоду 1933 року.

Ігор Бугаєвич дуже шанував кобзарське мистецтво і сприймав його як героїчний епос українського народу. Він особисто був знайомий з кобзарем Єгором Мовчаном, автором «Думи про голод». Ігор Васильович провідував старенького кобзаря в Будинку актора під Києвом, довго з ним розмовляв і якось попросив надиктувати слова «Думи про голод». Та зробити це кобзар наважився тільки після того, як Ігор Васильович поклявся ніколи, ні за яких обставин, нікому не розповідати, звідки ця «Дума» стала йому відома.

Було це в 1967 році. Через рік кобзаря не стало. Понад 20 років зберігався текст «Думи про голод» у Ігоря Бугаєвича. Вперше вона була опублікована у Варшаві газетою української діаспори «Наше слово» в 1989 році. Хоч окремі рядки думи «розійшлися» на прислів’я ще у 1930-ті роки:

В 33-му году
Їли люди лободу,
Пухли люди з голоду —
Помирали на ходу.
Отощали усі люди,
Падали, як мухи,
Кропивою-лободою
Не наповниш брюха.
Хліб качали-вимітали —
Весь народ сумує,
А великий голова
Мовби і не чує.

Прислів’я, приказки та частівки про важку селянську долю і голод почали з’являтися ще за часів колективізації. І хоч наприкінці 1920-х років село ще так сильно не голодувало, селяни вже відчували загрозу. І висловлювали свої побоювання відповідно:

Сталін хліба захотів,
та й придумав куркулів.
Всюди плач, усюди крики,
селян учать, як їм жити.
Буксир хліб увесь зібрав,
щоб мужик скоріш здихав.
Свині нині не кричать,
не реве худоба,
Викинь зуби на полицю
та й лягай до гроба.

Матеріали усної історії дослідили в своїй праці автори з Врадіївки Микола та Анжела Сарахани. В книзі «Нариси з історії Врадіївки» вони не тільки розповіли про жахливі факти голодомору на території району та його наслідки, а й навели приклади реакції людей на ті події. У Врадіївському районі, за приблизними даними, від голодомору постраждали 19 населених пунктів, близько півтисячі людей. Деякі села були занесені до «чорних дощок».

Дані усної історії свідчать, що в самий розпал голоду, тобто навесні-влітку 1933 року, виконання співанок, пісень, віршів про голод не було надто поширеним у селах. У людей просто не вистачало сил на творчість. В умовах, коли голод поставив людину на межу загибелі, всі душевні сили витрачалися на думки про їжу. Але прислів’я все ж таки з’являлися. Наприклад, такі:

Всі видали, як голодали.
Не милий світ, як пустий живіт.
Від голоду у дитини присох живіт до спини.
Покійні не голодують.
Серп і молот принесли голод.
При комуні — пусто в клуні.
Кулак у нас той, хто на кулаку спить.

Також у книзі наводять автори і тексти частівок, які з’являлися у різні часи починаючи з 1920-х років і до кінця 1930-х. Причому найчастіше співанки й вірші про голод виконували діти, адже вони менше, ніж дорослі, відчували небезпеку подібних дій.

*     Устань, Ленін, подивися,
До чого ми дожилися:
Клуня раком, хата боком
І коняка з одним оком,
І корова без хвоста.
І комора пуста.
Ні овечки, ні свині.
Тільки Сталін на стіні.
*     Масло, пшеницю
Вивезли за границю,
Ячмінь та овес
Згноїв МТС.
Не дивуйтесь, добрі люди, —
Завтра з вами таке буде.
*     Одна лопата, два кулі
Записали в куркулі.
Взяли півня і курки
І загнали в Соловки.
*     Ой, яблучко на чотири часті —
Нема хліба на Вкраїні
При совєцькій власті!
*     Коли встав би Махно —
Не дав би комуністам
Хліб мужицький відбирати
І в комуні їсти.
*     Їде Сталін на тарані.
Дві сільодки у кармані.
Цибулиною поганяє —
Америку доганяє.
А на хаті серп і молот,
А у хаті смерть і голод.

Історія усної народної творчості про голодомор нагадує відому притчу про тирана, який збирав податки. Тричі він посилав своїх чиновників з’ясувати, як реагують люди на свавілля. І щоразу піддані ридали й кляли долю. Тиран перестав стягувати податки лише тоді, коли люди стали сміятися та веселитися. В Україні відбувалося гірше: ані слова, ані гумор крізь сльози не зупинили тирана і жахливу машину Голодомору.